Оригінальні поезії - Павло Грабовський
Розцвітали квітки,
Та посохли;
Щебетали пташки,
Та замовкли.
Сонце в вікна мої
Усміхалось,
Та за гори, гаї
Заховалось.
Я кохання зазнав,-
Де ті чари?
Вихор все розігнав,
Наче хмари.
Заспівають пташки
Серед гаю;
Розцвітуться квітки
В ріднім краю;
Ясне сонце в вікно
Усміхнеться;
Тільки серце... воно
Не проснеться.
Бо приспали сумні
Його літа,
Темні ночі та дні
Без привіта.
«Та вже ж мені, миле братство…»
Та вже ж мені, миле братство,
Не козакувати;
Позліталось хиже птаство
Моє серце рвати.
Позліталось, та й обсіло,
І клює помалу,
Та шматує хворе тіло,
Кида на поталу.
Ой не так обсіли круки,
Як ті добрі люди...
Мов закуті, звисли руки,
Важко дишуть груди.
Гей, спинися, птаство чорне;
Зглянься, люта доле!
Хай мене ще раз пригорне
Моє рідне поле.
З ТЮРЕМНИХ МОТИВІВ
Нуджусь у кайданах; огидла тюрма;
Дивлюся на волю - а волі нема,
Та більше й не буде... Гей, де ви, брати?
Заблимає ранок - нам скажуть брести
Та жить під землею, в чужій стороні;
І згинути там доведеться мені.
Надію кохав би, так літа ідуть
І лихо та горе з собою ведуть…
Прощайте, садочки та рідні гаї,
Прощайте, кохані та милі мої!
Могилою стане для мене тюрма…
Дивлюся на волю - а волі нема.
«Розгубив я свої думи…»
Розгубив я свої думи
Довгими шляхами;
Розцвілися мої суми
Лихом та сльозами
Ой не легко коло серця
Тугу вколихати,
Бо те лихо не минеться,
Вік не вийде з хати.
Ні, за мною гірше тіні
Ходить воно всюди;
Не забуде сиротини,
Як забули люди.
Не вчорашні, не торішні
Оці думи-горе,
А старі та предковішні,
Як земля та море.
Ой дивлюсь я, поглядаю:
Процвітають квіти,
Та не ті, що квітять в маю,
Мов веселі діти.
Не весна їх серед поля
Сіяла-садила,
А ніч темна, та недоля,
Та журба сплодила.
Не вбирає сього краю
Ясне сонце рястом,
Зелененьким листям гаю,
А людини щастям.
Серце нудить білим світом,
Проситься додому,
Не цвіте рожевим цвітом
На степу чужому.
«Під густою калиною…»
Під густою калиною
Гарний козаченько
Женихався з дівчиною,
Звав «моє серденько».
Соловейки, літаючи,
Все запам’ятали
Та ввечері, дрімаючи,
І защебетали.
Заслухались, дивуються
Любі молодята;
Без розмови милуються
Сизі голуб’ята.
Соловейки непрохані
Краще розказали
Все, що тільки закохані
Висловить бажали.
ДО ДРУЗЯКІВ
Ви ждете пісень від мене
Та таких іще пісень,
Щоб лякалось їх все темне,
Щоб світав скоріше день.
Рад би я, брати кохані,
Заспівати голосніш,
Так у хмарах, у тумані
Не стає чомусь видніш.
Через те пісень веселих
І співать не довелось...
Спив я горя повний келих -
Через вінця вже лилось.
Огорнули важко літа
Сумом душу молоду…
Тим не грає, що розбита,
Моя кобза до ладу.
«Згадав я вас…»
Згадав я вас - і якось тихо
На серці хворому стає;
Замовкло давнє моє лихо,
Пекельних мук не завдає.
Згадав я вас - криваві рани
У грудях зразу зажили,
Мов чарівничої омани
Мені ви в серце налили.
Згадав я вас - і ангел мира
Неначе нищечком торкнувсь:
Утішний гук зриває ліра;
Покій загублений вернувсь.
Хоч наші стрічі так нечайні
І так недовгі всі були,
Але вражіння надзвичайні
Довіку в пам’ять залягли.
Неначе серце молодіє,
Душа до праці ожила,-
І знов їй зіронька зоріє,
Що в хмарах ясно так зійшла.
«Під небом дальньої чужини…»
Під небом дальньої чужини
Складав я з сліз своїх пісні,
Сумні, як доля України,
Як стогін вітру - жалібні.
Навколо мене завивали
Північні нетрі та ліси,
А в тихій думці все ставали
Малюнки рідної краси,
Що до останку зруйнувати
Всі лихоліття не змогли...
Про неї б волів я співати,
Коли б так хуги не ревли.
«Не ридай, мій милий брате…»
Не ридай, мій милий брате,
Не хились, мов та трава,
Що життя твоє багате
Лиш на горе,- гірш бува.
Легко рани твої згоїть,
Запобігти самоті;
Не сумуй: тебе узброїть
Розіп’ятий на хресті.
Він натхне відвагу - сміло
Шлях верстати до кінця
За святе та праве діло,
Не лякаючись вінця.
Промінь світла кинь незрячим,
За хвалою не женись,
Серцем щирим та гарячим
До бездольних пригорнись.
Не лінуйсь, як раб нікчемний,
А знаття та сяйво мрій
Понеси між люд свій темний,
Оновлення зерна сій!
«Кругом недоля; гаснуть очі…»
Кругом недоля; гаснуть очі.
Чого не бачили вони?
В моїй душі темніше ночі,
