Три долі - Марко Вовчок

до­до­му ­ік ве­чо­ру та­ка, що батько спог­ля­нув та й пос­пи­тав в неї, де бу­ла, де хо­ди­ла, а почувш­и де ­і по­що: «як та­ка з те­бе швач­ка,- ка­же,- то дбай, щоб не по­зи­ча­ти за­по­ло­ч­і вдру­ге по чу­жих се­лах».

По т­ім сло­в­і батько вий­шов з ха­ти, за­па­лив­ши люльку.

- Що то­б­і, моя ди­ти­но! - упа­да вже ко­ло Кат­р­і ма­ти.- Ус­ту­пи­ла до ха­ти б­і­ла мов б­і­ло­чок… що то­б­і, до­ню?

- Н­ічого, ма­мо, н­і­чо­го!

- Де вже там н­і­чо­го! Жу­риш ти ме­не, доч­ко!

Прий­шла Пи­липиха до нас з Ма­ру­сею. Ма­ти з ста­рою зня­ли роз­мо­ву, а ми, д­ів­ча­та, у са­док пос­ко­ри­ли­ся.

- Що ж та­ке, Кат­ре? - пи­таю.

- Сьогодн­і в­ін уве­че­р­і бу­де,- в­ін сьогод­н­і прий­де до ме­не...

- А ти ж як, вий­деш до йо­го? А батько не по­чує?

- То що? Щоб я не вий­шла? До йо­го щоб я не вий­шла? Не­хай чує батько, не­хай чує ма­ти, не­хай ус­і - я до йо­го вий­ду!

- Та як батько по­чує, то не пус­тить,- ка­жу,- як вже ти со­б­і там не йми­ся, а му­сиш зос­та­ти­ся то­д­і.

- Я не зос­та­ну­ся, я п­і­ду!.. Чо­го ти на ме­не на­па­ла­ся, недоб­ра д­ів­чи­но?..

- Я то­б­і са­му прав­ду го­во­рю, Кат­ре; х­і­ба ж я на­па­да­юся на те­бе?

- Не тре­ба ме­н­і та­кої прав­ди, не хо­чу я та­кої! Я вже ба­чу, що ти ме­н­і не щи­ра под­руж­ни­ця, ти ме­н­і не хо­чеш у по­моч­і ста­ти, я са­ма за все ста­ну!

- Слухай лиш, Кат­ре, чо­го-бо ти вгн­і­ва­лась? Я прав­ду то­б­і ви­ка­за­ла, та я ж то­б­і ­і в при­го­д­і ста­ну, ко­ли вже не мож­на ­іна­ко…

Тод­і во­на ме­не ц­і­лу­ва­ти, то­д­і во­на ме­не об­ій­ма­ти! Почал­и ми змов­ля­тись, як две­р­і в­ід­чи­ни­ти Кат­р­і ­і як їй вий­ти. Ра­ди­лись ­і Ма­ру­с­і пи­та­лись, що во­на ду­має,- са­ма во­на н­і­чого не го­во­ри­ла й н­і­чо­го не пи­та­ла, си­д­і­ла со­б­і ти­хо, як на мо­гил­ц­і…

Катря усе роз­ка­за­ла, як во­на у Люб­чи­ках бу­ла.

«Його ма­ти ме­не пок­ли­ка­ла са­ма, як я йшла ули­цею, ­і жа­лувала ме­не лю­бо, ­і роз­пи­ту­ва­ла, чи ме­не хто сва­тає, чи я ко­го впо­до­ба­ла… А в­ін усе од­да­л­ік сто­яв, не п­ід­хо­див… Так-то вже ме­н­і г­ір­ко ста­ло! «Я,- ка­жу,- с­ії осе­н­і за­м­іж п­і­ду». Як я ска­за­ла, во­на як пок­рик­не: чи ж то прав­да? «Що?» - за­пи­тав в­ін у ма­те­р­і, а во­на йо­му ка­же, що я за­м­іж п­і­ду во­се­ни…

Я то­д­і поп­ро­ща­лась з ни­ми. Во­на з­ітх­ну­ла, про­ве­ла ме­не тро­хи ­і ка­же: «Шко­да ме­н­і те­бе, д­ів­чи­но!..» - що я аж сл­ізь­ми вми­ла­ся… Од­і­йш­ла тро­хи, ста­ла,- та не­хай хоч на їх ха­ту по­див­лю­ся, ко­ли в­ін ­і ви­хо­дить ­із во­р­іт, ­і йде… Я хо­чу да­л­і - не мо­жу… Д­іж­да­лась, що в­ін близько до ме­не зблизив­ся… Збли­зив­ся: «Чи прав­да сьому?» - пос­пи­тав… Д­івчат­онька, го­лу­боньки! Ко­ли б же я са­ма зна­ла, як я йо­му при­зналася, що я йо­го ко­хаю од­но­го у св­і­т­і… Дов­го го­во­ри­ти не мож­на бу­ло: усе зна­ко­м­і лю­ди до­ход­жа­ли ули­цею; то­д­і я йо­му ска­за­ла - не­хай прий­де до ме­не вве­че­р­і, в­ін ска­зав - прий­де…»

Скоро на­ш­і ста­р­і пос­ну­ли, я ви­пус­ти­ла Кат­рю з ха­ти, а са­ма с­і­ла, щоб сон не хи­лив, та ме­н­і не спа­ло­ся: ли­хо та й го­д­і до­жи­да­тись бу­ло! Не­ма, та й не­ма, та й не­ма!

«Як се во­на гаїться,- ду­ма­ло­ся ме­н­і.- Що їй доб­ре, то й за­бу­ла про ме­не, яко­во тут ме­н­і до­жи­да­ти, бо­ячись… Та­к­і-то лю­ди на сьому св­і­т­і!»

А там ­і те я зга­да­ла, що я си­ро­тую, що вбо­га я та не при батько­в­і-ма­те­р­і зрос­ла, жи­ву у чу­ж­ій с­ім­’ї з лас­ки; що не по­жа­лує н­іх­то ме­не щи­ро, не лю­бить н­іх­то ду­шею ус­ію… ­І за що я пер­ше дя­ку­ва­ла, з то­го са­мо­го то­д­і сл­із г­ір­ких уто­чила; за що бу­ло, хва­ли­ти бо­га, в­ік бай­ду­же, у той час так то­го за­ба­жа­ло­ся, так-то вже тре­ба ста­ло…

Горюючи-плачучи, ­із­ве­ла го­ло­ву, пог­ля­ну - як-то ок­ру­ги ме­не сум­но усе, а у в­ік­но вже св­і­тан­ня си­н­іє…

Очутилася я якось од­ра­зу, та й са­м­ій ме­н­і чуд­но ста­ло; чо­го се я та­кеньки ­і чим за­жу­ри­лась? Х­і­ба ж я не зна­ла Ка­тр­і, що во­на до св­і­ту за­ба­рить? Та й яка б то д­ів­чи­на з ко­хання пос­п­і­хом дба­ла? ­І чи я ж сьогод­н­і вси­ро­т­і­ла? Чи се те­пер т­ільки зу­бо­ж­і­ла?

Поглузувала я са­ма з се­бе та й вий­шла Кат­р­і на­зуст­р­іч - за во­ро­та. За во­р­ітьми я ще дов­генько зот­ри­ва­ла її, по­ки аж во­на при­б­іг­ла ве­се­ла.

- А що, на­ди­ви­ла­ся? на­го­во­ри­лась?

- Все я йо­му ска­за­ла, все… як же я йо­го ко­хаю, Хи­мо! Гос­по­ди ве­ли­кий! Як я йо­го ко­хаю!

- А в­ін же що го­во­рив?

- Питав, чи ду­же я йо­го люб­лю… В­ін прий­де завт­ра… Я йо­го завт­ра до­жи­да­ти­му…

З то­го ча­су ста­ли вже во­ни що­ве­чо­ра з­і­хо­ди­тись. Прилуч­илося ме­н­і, про­во­див­ши Кат­рю, то­го Чай­чен­ка зустр­ічати­. У не­д­і­лю або в свя­то яке ­іде­мо уд­в­ій­з­і з Кат­рею, не­мов по­гу­ля­ти ран­ком ти­хим, то й вглед­жу, бу­ло, я Чай­чен­ка,- усе в­ін на­че смут­ний… та й спи­та­ла якось Кат­р­і:

- А ви ­із ним н­і­ко­ли не сва­ри­тесь?

А во­на ме­н­і:

- Що ­’тсе то­б­і бог дав, Хи­мо! Отсе б ­із ним сва­ри­тись!

- Та чо­го ж в­ін на­че не­ве­се­лий хо­дить? - ка­жу.

- Такий зав­с­і­ди,- за­го­во­ри­ла, са­ма тут мит­тю впечаливши­сь.- «Ти смут­ний? - пи­та­ла я йо­го.- Чо­го ж ти смут­ний?» А в­ін ме­н­і: «На св­і­т­і б­ільш смут­ку, н­іж ра­дос­т­і!» - «Що говор­иш, сер­це, та я як знаю, що ти ме­не лю­биш, я за­бу­ла, який то сму­ток на св­і­т­і жи­ве!» - «Се,- ка­же,- се та­кеньки бог дає т­ільки д­ів­ча­там та пташ­кам сп­і­во­чим…» Та­кий в­ін, та­кий, Хи­мо! ­І го­во­рить, ­і жа­лує смут­но; а по­то­му ще ме­н­і лю­б­іший, ще ми­л­і­ший…

Постерегла ма­ти, що д­іється щось, пос­пи­та­ла. Кат­ря при­зналась ма­ту­с­і. А ма­ти го­ло­вою жур­ли­во по­хи­та­ла:

- Отсе ­і твоя по­ра прий­шла, до­ню! Гля­ди ж, се на весь в­ік, Кат­ре! Гля­ди, ко­го оби­раєш, та й не­хай те­бе ма­ти бо­жа ­і бла­гос­ло­вить, ­і до­по­мо­же!

Батько не пи­тав н­і­чо­го; чи в­ін здо­га­ду­вавсь, чи н­і - то­го не зна­ли ми. Прав­да, що дв­і­ч­і, а мо­же, й б­ільш в­ін якось пильненько на нас спог­ля­дав. Ми, бу­ло, со­б­і го­во­ри­мо, що як се бу­де - Кат­ри­не ве­с­іл­ля, та яке жит­тя їй крас­не, га­даємо, а батько ус­ту­пить