Три долі - Марко Вовчок

во­на до д­іб­ро­ви уча­ща­ти.

Був гай, та­кий гус­тий, пу­щ­і та­к­і за р­іч­кою - все во­на ту­ди хо­дить. Як я нас­те­рег­ла, що во­на бе­реться од­но­го ра­зу,- я й со­б­і за нею на­зир­цем по­б­іг­ла.

У са­м­ій гу­ща­ви­н­і дуб­р­ів­н­ій, де там ли­пи­на ­і го­ро­би­на, ­і дуб ку­че­ря­вий посп­л­і­та­ли­ся в­і­та­ми зе­ле­ни­ми над холодн­ою кри­ни­чо­ви­ною,- заб­ра­лась аж ту­ди та й си­дить, схи­ливши го­ло­ву. Уяви­ла­ся я - во­на за­раз схо­пи­лась, охмурила­сь… Я до неї сло­во зго­во­ри­ла… «Го­д­і вже то­б­і! - промовила­,- в ме­не го­ло­ва бо­лить!» По­по­хо­ди­ли уку­п­і по гаю, по­слухали, як лис­тя шум­лять, як во­да то­читься, та й до­до­му прий­шли. Та­ка-то вже ста­ла Кат­ря не­до­торк­ли­ва: ан­і пос­питати, ан­і за­го­мо­н­і­ти до неї! Ко­ли б ду­мок-га­док своїх, а то й так н­і­чо­го ме­н­і не ска­же…

Побреду до Ма­ру­с­і, а Ма­ру­ся на­че ста­ла ще тих­ша, н­іж бу­ла; усе во­на шиє та ви­ши­ває, усе за д­і­лом, усе тож в якихсь мис­лях… Н­і­якої ме­н­і по­ра­ди ­і од Ма­ру­с­і. То бу­ло усе нас трой­ко у лю­б­ій куп­ц­і, а то якось ро­з­ій­шли­ся, як зо­зу­л­і в л­і­с­і…

Одн­ії не­д­і­л­і смут­ку­ва­ла я ду­же са­ма. Кат­ря пок­ри­лась десь,- п­іш­ла я со­б­і до Ма­ру­с­і. При­ход­жу - во­на са­ма у ха­т­і, ста­рої Пи­ли­пи­хи не бу­ло.

- Здоровенька бу­ла, Ма­ру­сеч­ко! - ка­жу їй.- Чо­го се ти са­ма до­ма?

- Та ма­ти у гос­ти­ну п­іш­ли.

- А ти ж? Чи не бо­лить в те­бе го­ло­ва,- ка­жу,- як в на­шої Кат­р­і? У д­ів­чат, як сер­це наб­роїло, то за­раз на го­ло­ву звер­нуть…

- Я чо­гось нез­ду­жаю тро­хи,- про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Придив­илася я на неї пильно, та аж у крик пок­рик­ну­ла,- такеньк­и змар­н­і­ла во­на ду­же, А в очу ж який сму­ток!

- Марусе, го­луб­ко! - ка­жу їй: - як ти змар­н­і­ла! ­І чо­го в те­бе та­к­і оч­і смут­н­і?

- Да то­го, мо­же, що нез­ду­жаю,- ска­за­ла на од­в­іт.- А як там Кат­ря? - пи­тає.

- Та не­ма її до­ма дав­но: ма­буть, у ду­бах си­дить та ду­має дум­ку. Вже,- ка­жу,- й ма­ти дав­но по­м­і­ти­ли, вже й пи­та­ли са­му Кат­рю ­і ме­не. Кат­ря не приз­нається… А я що ска­жу? Х­і­ба свою до­га­доч­ку? А ба­чу вже, що б­і­да якась коїться: батько на Кат­рю по­зи­рає,- от як в­ін її пос­пи­тає!..

Маруся по­руч з­і мною си­дить ­і слу­хає, а са­ма сло­веч­ка не про­мо­вить.

- Боже м­ій! ­І що се ли­хо та­ке ско­ло­ти­лось нес­по­д­і­ва­не? ­І ти, Ма­ру­сю, вже не та­ка, як ко­лись бу­ла!

Отсе та­кеньки си­ди­мо, а ве­чор тем­н­іє,- ко­ли й Кат­ря вб­іг­ла. Об­ій­ня­ла Ма­ру­сю, стис­ну­ла ме­не, по­ц­і­лу­ва­ла, с­і­ла ко­ло нас. Мов­чи­мо ус­і дов­го.

- Ну, бу­вай же здо­ро­ва, Ма­ру­се! - ка­жу.- На доб­ра­н­іч! Вже час до­до­му. Чи п­і­деш ­і ти, Кат­ре? Те­бе,- ка­жу,- ма­ти, ма­буть, дав­но до­жи­да­ють. Вже й спа­ти по­ра.

- Химочко, го­лу­боч­ко! Ма­ру­се, го­лу­боч­ко! Я не хо­чу спа­ти… Я,- ка­же,- я то­го Чай­чен­ка по­ко­ха­ла!

- Та х­і­ба не знаємо! - ве­се­ленько я їй од­мов­ляю: - от­се нам но­ви­на ве­ли­ка!

А Ма­ру­ся так-то навсп­равжнє її пи­тає ще:

- Чи так се, Кат­ре? Чи справ­д­і, Кат­ре?

- Нащо ти ме­не так пи­таєш, Ма­ру­сю? Я йо­го люб­лю.

- Чи щи­ро? Чи ве­ли­ко, сест­ри­це? По­ду­май!

- Та бо­же ж м­ій, бо­же! - од­ка­же Кат­ря: - та я йо­го од пер­шого ра­зу по­ко­ха­ла. Вже я з то­го ве­с­іл­ля за ним про­па­даю. Т­ільки ти не вва­жа­ла, а з ме­не вже ус­і д­ів­ча­та см­і­ються…

- Н­і,- ка­же Ма­ру­ся,- я вва­жа­ла та ду­ма­ла: се так… Я ду­мала - за­бу­деш…

- Х­іба як оч­і зап­лю­щу!

- То по­мо­жи то­б­і бо­же, Кат­ре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Дай то­б­і бо­же, Кат­ре! - ка­жу й я.

Ки­ну­лась нас ц­і­лу­ва­ти, жа­лу­ва­ти Кат­ря.

- А в­ін же чи по­лю­бить? - ста­ла то­д­і га­да­ти.- Мо­же, на­см­іється! Ска­жи, Ма­ру­сю, ска­жи, Хи­мо! Чи в­ін лю­би­ти­ме?

- Ой, тро­хи чи не б­ільше ти од нас в­і­даєш про це, Кат­ре,- го­во­рю,- десь ти йо­го ба­чи­ла, або­що, бо ти чо­гось на­че на св­іт од­ро­ди­ла­ся сьогод­н­і. Приз­най­ся ж ­і нам, люб­ко, щоб ­і ми зна­ли.

- Я йо­го ба­чи­ла,- роз­ка­зує.- Бу­ла я у га­ях ­і заб­ре­ла ду­же да­ле­ко, аж ту­ди к чу­жо­с­ільським ле­ва­дам; ­іш­ла со­б­і, ко­ли чую: «Здо­ро­ва бу­ла!» Гля­ну­ла - ба­чу йо­го, в­і­ри не йму. Се, ка­жу, моя ду­ма що­ден­на, що­час­на вжи­ви­ла­ся… А в­ін усе го­во­рить до ме­не, усе го­во­рить…

- Що ж в­ін то­б­і го­во­рив?

- Питав ме­не, чо­го зай­шла, чом не­ве­се­ла…

- Що ж ти йо­му ска­за­ла? - я все її пи­таю; Ма­ру­ся т­ільки слу­ха­ла.

- Так зай­шла,- ка­жу,- гу­ляю со­б­і, ­і я,- ка­жу,- ве­се­ла… То­д­і в­ін пи­тав ме­не, чи хут­ко ми бу­де­мо у Люб­чи­ках, ­і ка­зав, що у Крас­но­му церк­ва зго­р­і­ла… ­І що був в­ін у яр­мар­ку от­тод­і, як ми хо­ди­ли до церк­ви, а йо­го не бу­ло - в­ін-то у яр­марку був,- го­во­рив, що ту­га йо­го об­ій­має… ­І про­в­ів ме­не аж до са­м­і­с­інько­го на­шо­го ти­ну. ­Ішов усе по­руч зо мною… Спа­си­б­і то­б­і, ве­ч­ір тем­ний, ­і ти, до­ленько моя щас­на!.. А Яко­вен­ко вже руш­ни­ки поб­рав у Ган­ни; на то­му тиж­ню ве­с­іл­ля. Пи­та в­ін, чи бу­де­мо…

- Отсе,- ка­жу,- те­пер тре­ба ще на те ве­с­іл­ля прибирати­сь. Тро­хи й ми з то­бою там роз­ва­жи­мось, Ма­ру­сю!

- Та не знаю ще,- ка­же,- як ма­ти схо­чуть!

- Х­іба са­м­ій не ма­неться? Х­і­ба не поп­ро­сиш ма­ту­с­і?

- Та якось вже бу­де,- од­ка­за­ла.

- Ти,- ка­жу,- су­муєш чо­гось, Ма­ру­се; чи не п­іш­ла б ти ­із на­ми?

А Кат­ря то­д­і:

- Сумує Ма­ру­ся? Чо­го су­мує?

- Голубко,- го­во­рить ме­н­і Ма­ру­ся,- ме­н­і не смут­но, а ко­ли й бу­де ко­му смут­но, лю­ди не роз­ва­жать!

- Т­ільки той, ко­го лю­биш, роз­ва­жить,- оз­ва­лась Кат­ря.

- Покохаймо ко­го-не­будь, Ма­ру­се! - жар­тую. Ма­ру­ся н­ічог­о не од­ка­за­ла.

- Щаслива бу­деш,- го­во­рить Кат­ря.

- Покохаймо ж, Ма­ру­се! - я знов до неї.

- Не жар­туй,- од­ка­же ти­хо.

Над­ійшла Пи­ли­пи­ха. Поп­ро­ща­лись ми й п­іш­ли з Кат­рею до­до­му. А Кат­ря сього ве­чо­ра да та­ка лас­ка­ва бу­ла й весел­а, ­і смир­не­сенька та­ка, що я та­кою її зро­ду не ба­чи­ла.

 

 

V

 

 

Ходила Кат­ря у Люб­чи­ки н­і­би­то за­по­ло­ч­і по­зи­ча­ти чер­воної та й по­вер­ну­ла­ся