Три долі - Марко Вовчок

Марко Вовчок

ТРИ ДОЛІ

повість

У сло­бо­д­і я ро­ди­лась - П­’яти­г­ір. Там, не­да­леч­ко од нас,- мо­же, ко­ли Сло­бо­дянськ­і сто­ро­ни 1 до­во­ди­лось пе­реїздить, то чу­ва­ли,- ста­ра жо­на ви­ко­па­ла пе­че­ри у крей­дя­н­ій го­р­і? Трид­цять чи со­рок л­іт ко­па­ла,- та­к­і ве­ли­к­і ви­ко­па­ла, гос­по­ди! Бу­ло, ми хо­ди­мо ма­ли­ми по пе­че­рах тих,- за­па­ли­мо в­і­ти сос­но­в­і та й хо­ди­мо; а х­ід узенький та низький ­і ду­же труд­ний. М­іж людьми йде, що бу­ла то жо­на вельми древ­ня й не­моч­на, а ду­ху ве­ли­ко­го. То, бу­ло, як вже їй си­ли пе­рей­меться - упа­де по тру­дах тяж­ких та т­ільки зап­ла­че до бо­га, то - як з­іл­ля п­ід ро­сою - знов од­жи­в­іє та й знов ко­па ­і ко­па. Бу­ла во­на гос­по­дом улюб­ле­на. Та­ка ос­та­лась пам­’ять її свя­та.

Як вий­ти з тих пе­чер та ста­ти до сон­ця,- пе­ред то­бою усе т­ільки го­ри крей­дя­н­і б­і­л­і­ють ви­со­к­і, а м­іж го­ра­ми ти­ми узенька р­іч­ка, про­зо­ра ­і гли­бо­ка, дзюр­чить. Пруд­ко б­і­жить та р­іч­ка го­ней ­із двад­цять, до са­мої лу­ки зе­ле­ної,- по лу­ц­і вже ти­хо ­і ши­ро­ко роз­ли­вається ­і ти­хо да­л­і ле­л­іє по­п­ід га­ями, а там у ви­со­ких оче­ре­тах десь про­па­дає.

Слобода на­ша над са­мою лу­кою р­іч­ко­вою, на п­’яти го­рах стоїть крей­дя­них, осад­же­на ви­со­ко у дав­н­і в­і­ки од во­ро­га та­та­ри­на, щоб наг­ло не зб­іг; зда­ле­ка зог­ля­да­ли з г­ір, ховал­ися й ря­ту­ва­лись. Го­ри вже т­і тра­вою зе­ле­н­і­ють, урос­ли сад­ка­ми гус­ти­ми. Ме­жи б­і­лих ха­ток цв­і­те й виш­ня ряс­на, й тон­ко­вер­ха то­по­ля па­ху­чим лис­том ше­лес­тить; де над во­р­ітьми тем­на др­іб­но­лис­та гру­ша, як на­мет, ук­ри­ває або г­іл­ляс­тий ясо­к­ір буяє; в бе­ре­з­і ка­ли­на роз­рос­ла­ся, повирост­али вер­би. З г­ір на во­ду го­ро­ди буч­н­і роз­ве­лись. Там-то з­іл­ля, ово­щу! Там-то цв­і­ту! Там-то сте­же­чок ­і до во­ди й до су­с­і­ди, ­і до дру­гої. Все то поз­б­і­га­ли, по­ви­ход­жу­ва­ли легес­еньк­і н­і­жеч­ки д­і­во­ч­і.

Наша ха­та на го­р­і, на са­мо­му шпи­леч­ку сто­яла. Да­ле­ко й ши­ро­ко навк­ру­ги очи­ма ски­ну­ти.

Як-то час­то при­хо­дять ме­н­і на ум мо­ло­д­і л­і­та: де що бу­ло, як… Вже ста­ру­ха си­ва, а пам­’ять мо­ло­да не за­бу­лась…

Отсе на­ша ха­та сто­яла на шпи­леч­ку… Бу­ло, вий­ду, ся­ду на призьб­і, прис­лу­ха­юся, при­див­ля­юся. Ве­ч­ір ти­хий; со­нечко за го­ру па­да, бли­щить во­да чер­во­но ­і ти­хо ле­л­іє - не ропче; ко­ло кож­ної ха­ти го­м­ін чу­ти; там че­ре­ду вже з па­ш­і же­нуть, а там п­і­сень сп­і­ва­ють, а за р­іч­кою ко­валь кує… А ось вже й смер­кає, не­бо мерх­не ­і вти­хає зем­ля, вти­хає - уже ти­хо. Н­іч об­ня­ла. Ви­си­па­лись зо­р­і зо­ло­т­і; з­ій­шов яс­ний м­і­сяць - ­і все те у про­зо­р­ій во­д­і заб­ли­ща­ло; за­ще­бе­тав солов­ейко, за­ще­бе­тав дру­гий…

Я сво­го от­ця-неньки не знаю; я ще в спо­ви­точ­ку зосталася­ си­ро­тою, ­і прий­няв ме­не м­ій ро­дич до се­бе,- Пав­ло Бу­лах зва­ли. Йо­го ж­ін­ка ме­не ви­ко­ха­ла спо­лом з своєю доч­кою; в їх ха­т­і я й зрос­ла, у їх ­і слу­жи­ти зос­та­ла­ся.

Родич м­ій був ха­зяїн за­мож­ний, хл­і­бо­роб; ш­ість пар во­л­ів у йо­го ве­ло­ся, два плу­ги ора­ли на хл­іб; брав ­і с­і­но­жа­тей у лю­дей з сто­р­ін. Хо­див в­ін ча­сом ­і на Д­ін, не що­ро­ку, а так, як йо­му по ви­го­д­і, при­во­зив бу­ло ри­бу й спро­ду­вав лю­дям - хто поп­ро­сить, а то й со­б­і на спо­жи­вок ­іш­ла. З то­го був йо­му не ве­ли­кий при­бу­ток, ко­ли б не вби­ток, а що в­ін ду­же лю­бив до­ро­гу. Ще йо­го батько чу­ма­ку­вав ­і брав йо­го з со­бою ма­ло­го, то ще то­д­і в­ін за­ко­хав­ся у до­ро­гах. Як хо­див в­ін пе­рей­мом, то хо­див, ко­ли йо­му по­жа­дається, не пос­п­і­ша­ючись. Та вже, бу­ло, од до­му до До­ну, так як по своєму сад­ко­в­і гу­ляє. Бу­ло, як прий­де отсе до­до­му, та ве­се­лий:

- Ж­інко! А та кри­ни­ця в сте­пу, б­і­ля Роб­ле­них Мо­гил, зов­с­ім за­си­па­ла­ся…

Ж­інка хоч ­і не знає, що там за кри­ни­ця та­ка, а за­раз по­жалкує зви­чай­ненько:

- Отсе,- ка­же,- шко­да ж кри­нич­ки; ­і та­кеч­ки зов­с­ім-­та­ки за­си­па­ла­ся?

- А як ми з батьком по­к­ій­ним, бу­ло, хо­ди­мо - що там за во­да бу­ла у т­ій кри­ни­ц­і - чис­та, як сльоза!

­І поч­не роз­ка­зу­ва­ти, як-то бу­ло за батька ­і як те­пер на­стало…

Ж­інка в йо­го та­ка бу­ла лю­ди­на доб­ра, та­ка ти­ха, прив­ітн­а, вв­іч­ли­ва. Я не чу­ла зро­ду-в­і­ку мо­го од неї сло­ва г­ірког­о, не чу­ла до­ко­ру. Та й об­лич­чя в її бу­ло та­ке, на­че от во­на се т­ільки з церк­ви бо­жої по­вер­ну­ла­ся. Си­венька вже бу­ла, а хо­ро­ша та че­пур­на, як тая ле­бе­дя.

Хазяїн був чо­ло­в­ік кре­мез­ний ­і но­ров­ли­вий. Лю­бив в­ін ду­же ­і ж­ін­ку й доч­ку, та хо­т­ів, щоб слу­ха­ли во­ни йо­го, не пи­та­ючи, не ози­ва­ючись. Чи у гос­по­дарст­в­і, чи так, в­ін сам за усе по­га­дає, й по­м­ір­кує, ­і пре­д­і­лить, а ж­ін­ц­і т­ільки ска­же, ко­ли тре­ба. Во­на ж зав­с­і­ди, бу­ло, по­го­диться, як в­ін схо­че; во­на усе прий­ма.

Була в їх доч­ка Кат­ря… Ся не в ма­т­ір за­ро­ди­ла­ся - пал­ка, пруд­ка д­ів­чи­на - труд­но їй бу­ло ба­теньку ко­ри­тись. Бу­ло, як здвиг­не ста­рий бро­ви, стис­не ус­та тон­к­і та блис­ко­не оком своїм чор­ним - ми вже з па­н­і­мат­кою лед­ве ди­ше­мо,- одна Кат­ря не боїться н­і­чо­го: пи­тає йо­го, та роз­пи­тує, та су­пе­ре­чить, по­ки аж батько не пок­рик­не: «го­д­і!» - та­ким го­ло­сом, що й най­см­і­л­і­ше у св­і­т­і стих­не… П­іс­ля то­го ще дов­го у Кат­р­і лич­ко го­рить ­і сл­із­ки ви­ко­чу­ються з очиць…

Хороша бу­ла та Кат­ря. Бу­ло, отсе, як убе­реться - єдиначк­а, то вже н­і­чо­го не жа­лу­ва­ли для неї,- плах­та на їй шовков­а, хуст­ка з зо­ло­ти­ми кв­і­та­ми, з зо­ло­тою га­бо­ю - зав­’яже, а з пра­во­го бо­ку кв­і­точ­ка. Кор­сет зе­ле­ний з бай­ки або з сук­на. Ко­са в неї бу­ла та­ка, що бу­ло й ру­кою не ссяг­не,- ­і к­іс­ни­к­ів не но­си­ла, т­ільки стр­іч­ка впле­те­на чер­во­на або го­лу­ба. На­мисто доб­ре; на на­мис­т­і ду­кач з ка­м­ін­ням до­ро­гим; черев­ички на ко­роч­ках ви­со­кеньких; со­роч­ка то­не­сенька, вишив­ана до са­мих чо­хол… Ув­ій­де бу­ло во­на де гос­тей люд­но,- вс­і по­мовк­нуть ­і на неї див­ляться-за­див­ля­ються, а во­на ­і всм­іх­неться, ­і за­со­ро­миться.

Що то за ве­се­ла! Що то за шам­ка́ бу­ла! Ро­ди­ч­ів у нас багат­о: той оже­ниться, той за­м­іж ­іде,- то м­іж своїм ро­дом на­гуляєшся.

На ве­с­іл­ля чи на ве­чор­ни­ц­і - як-то бу­ло Кат­ря ве­се­ло пос­п­і­шається! ­І хто її пе­ре­тан­цює,