Три долі - Марко Вовчок

­І зав­с­і­ди, як т­ільки во­ни вку­п­і,- все отак за­ве­дуться лас­кавими сло­ва­ми од­но ­’дно­го шпи­га­ти. Ти­четься ­ін­ша шпи­лька ­і та­ка, що Пи­ли­пи­ха не стер­пить,- уг­н­і­вав­ши­ся, п­і­де, ви­со­ко го­ло­ву свою гор­ду не­су­чи. Та се не на ве­ли­к­і ча­си: хут­ко знов нас од­в­і­дає ­і знов так са­мо су­пе­реч­ка­ми та ураз­ка­ми, а сва­рок справж­н­іх н­і­ко­ли не бу­ва­ло.

Була в удо­ви доч­ка Ма­ру­ся, на­ша под­руж­ни­ця,- теж од­нол­ітка з на­ми,- ­і доб­ра, ­і лю­ба, не ска­за­ти яка. Бу­ла круг­ловиденька, яс­но­ока, ус­та рум­’ян­і, як виш­ня; ­і ви­со­ка, ­і став­на; бро­ви на шну­роч­ку; а го­лос… бу­ло, т­ільки заговори­ть, то здається, вже те­бе по­жа­лу­ва­ла. Ти­ха бу­ла д­ів­чи­на, та­ка вже ти­ха, що на­че во­на чо­гось смут­ненька. Н­і­ко­ли во­на так швид­ко рум­’янцем не спах­не, як от Кат­ря на­ша, не скрик­не так н­і­ко­ли, не ки­неться, не зап­ла­че; до впа­ду не за­тан­цюється, не роз­сер­диться до свар­ки; не втом­ле­на гу­ль­бо­ща­ми, го­рем не пе­ре­му­че­на, яс­на бу­ла со­б­і, як ти­хеє л­і­то.

Ми з Кат­рею ду­же ту Ма­ру­сю лю­би­ли, ­і бу­ло так: аби нам го­дин­ка в­ільна - б­і­жи­мо-ле­ти­мо до неї, хоч удо­ви ми й боял­ися тро­хи: Кат­ря ­і та м­і­ша­ла­ся пе­ред удо­ви­ним пог­ля­дом. Бу­ло, як за­б­і­жиш до Ма­ру­с­і у ро­бо­чу ча­си­ну,- от, ску­чиш,- так сл­ів­це яке наш­вид­ку перемо­ви­ти, а те­бе пе­ре­ст­р­і­не са­ма Пи­ли­пи­ха ­і ста­не пе­ред то­бою, не­мов ст­і­на м­і­дя­на.

- А що, го­луб­ко? Десь уже в вас по ро­бо­т­і?

- Та н­і, я се до Ма­ру­с­і при­б­іг­ла на хви­ли­ноч­ку, забажало­сь од­в­і­да­ти.

- Спасиб­і, го­луб­ко, спа­си­б­і! Нас ще гос­подь до яко­го ча­су ми­лує!

­І та­кеньки во­на те­бе, на­че й лас­кою, з ха­ти ви­же­не, т­іль­ки пе­ред то­бою сто­ячи та то­б­і в в­і­ч­і гля­дя­чи.

Пилипиха бу­ла ма­ти своїй доч­ц­і не по­дат­ли­ва, не схиль­чива. Во­на як га­ни­ла чо­ло­в­і­к­ів-мис­лив­ц­ів, так ще г­ір­ше їй бу­ло ха­зяй­ку, мов­ля­ла, не­пу­тя­щу ба­чи­ти у с­ім­’ї.

- Хазяйка - по­рад­ни­ця в ха­т­і,- бу­ло, до­во­дить,- а ко­ли во­на пло­ха, то яка бу­де по­ра­да? З пло­хих лю­дей не­ма по­ра­ди. С­ім­’ю сво­ю тре­ба ха­зяй­ц­і так три­ма­ти, як мак у жме­н­і: а то роз­сип­леться усе, по­ро­хом п­і­де за в­іт­ром.

Так во­на й ро­би­ла, як го­во­ри­ла. Доч­ку свою чи пош­ле ку­ди, чи гу­ля­ти пус­тить, доч­ка в неї не сп­із­ниться, не забар­иться. Отсе бу­ло, як на­ша Кат­ря де за­гос­тює, та ма­ти дивую­ть - «що се до­н­і не­ма?» - як то­д­і удо­ва го­ло­вою хи­та­ла! Хи­тає та й оч­і аж зап­лю­щить.

Нам з Кат­рею бу­ло жит­тя в­ільне, бо батьку н­і­ко­ли бу­ло нас сте­рег­ти - чи ро­би­мо ми, гу­ляємо; а ма­ти - у ма­те­р­і, бу­ло, одп­ро­си­мось, ко­ли схо­че­мо; за­ба­ри­мо­ся, то во­на за нас д­і­ло на­ше по­ро­бить, а нас т­ільки спи­та: «А що, чи доб­ре гу­ляли?»

Було, п­ід го­дин­ку доб­ру, ра­зом би нам ­із Ма­ру­сею погул­яти, а Ма­ру­с­і - не мож­на…

Колотила Пи­ли­пи­ха у нас в ха­т­і, а на­ша Кат­ря так са­мо в неї.

- Життя ж твоє, Ма­ру­сю! - по­р­і­ку­ва­ла Кат­ря, розсердивши­сь (от не пус­тить удо­ва доч­ку з на­ми чи що там).

А Ма­руся їй:

- А що моє жит­тя?

- Та як ти жи­веш - го­рюєш! Ан­і п­і­ти то­б­і, ан­і по­гу­ля­ти, ан­і чо­го за­ба­жа­ти! Г­ірш ти ко­риш­ся, н­іж най­мич­ка!

- Та се то­б­і так, Кат­ре, а ме­н­і, доч­ц­і…

- Говори! Х­і­ба я то­б­і в­і­ри п­ій­му, що ти з своєї охо­ти усе на вго­ду їй ро­биш? Во­на ж та­ка над­то вже но­ров­ли­ва!

- Коли, прав­да, що й по­су­мую; а все луч­че, як я її вт­і­шу…

- З та­кою вт­і­хою я б у до­мо­ви­ну ра­да. Ще дасть те­бе за­м­іж за яко­гось гай­да­ма­ку ста­ро­го,- ось по­ба­чиш, ко­ли не в­ід­дасть!.. Ох, Ма­ру­сеч­ко ми­ла! Ма­ру­сеч­ко лю­ба! Б­ід­на ж твоя го­ло­вонька!

- Отсе,- см­іється Ма­ру­ся,- ся Кат­ря то заз­да­ле­г­ідь ме­не оп­ла­кує!

Катря вже ­і са­ма см­іється.

- А так, так,- ка­же,- знай же ме­не, щи­ру при­ятельку!

- Катре,- по­пи­та­ла я в неї,- а як те­бе батько в­ід­дасть за то­го, мов­ля­ла, гай­да­ма­ку?

- Х­іба ж я п­і­ду? Я зро­ду не п­і­ду!

- А як батько при­си­лує?

- Мене? Ме­не при­си­лує? - пок­рик­ну­ла, по­чер­во­н­і­ла по са­ме во­лос­ся.- Я са­ма батько­ва доч­ка!

- Ну вже, ну! Го­д­і то­б­і! Са­ма на се­бе ли­ха не зак­ли­кай.

- Ви ус­і ме­не тим ли­хом стра­хаєте, як вов­ком! Мо­же, й є во­но десь у л­і­с­і, а мо­же, й не­ма! Те­пер в ме­не те стоїть за ли­хо пе­ку­че, що ме­н­і сло­ва про­мо­ви­ти не в­ільно при бать­ку: т­ільки на­ме­нусь, ус­і мор­га­ють ­і ки­ва­ють, що тре­ба ме­н­і за язик вку­си­ти­ся! Та ко­лись-та­ки я з ба­теньком по­го­мо­ню!

Ми то­го ду­же бо­яли­ся, роз­мо­ви т­ії. Вже як бу­ло ма­ти свою Кат­рю вмов­ляє, як про­хає:

- Доню моя, до­ню! Ша­нуй­ся, го­луб­ко, ша­нуй батька. Не вра­зи ти йо­го яким сло­вом або пог­ля­дом пус­тим,- слу­хай по­к­ір­ли­во!

Катря ма­те­р­і об­і­цяє вже, а ско­ро батько у чо­му їй на пе­реш­ко­д­і ста­не - чи там у яр­мар­ку не зве­лить ку­пу­ва­ти якої оде­жи­ни, чи во­за не дасть поїха­ти ку­ди - вже Кат­ря про­сить на­зад своєї об­і­цян­ки. «Я ска­жу та­то­в­і, ма­мо! Я та­та ще пос­пи­таю, ма­мо!..» - ­і вже го­нить по ха­т­і, вже розчервон­ілася, ­роз­го­р­і­ла­ся, вже в очах сльози… Ма­ти, бу­ло, її за ру­ку з ха­ти ви­ве­дуть. Кат­ря ду­же ма­т­ір лю­би­ла,- для ма­те­р­і вже тер­п­і­ла, її слу­ха­ючи.

В­іддавала од­на Бу­ла­хо­ва ро­дич­ка доч­ку за­м­іж. Мо­ло­да з ба­га­тої с­ім­’ї бу­ла, ­і буч­не ве­с­іл­ля справ­ля­ли.

Ми со­б­і на те ве­с­іл­ля при­би­раємо­ся, трой­ко нас вкуп­ц­і з Ма­ру­сею.

Ще ко­ли по­ча­ли до нас уб­і­гать д­ів­ча­та, то од­на, то дру­га - за те ве­с­іл­ля го­мо­н­і­ти: ­і ко­го до­жи­да­ють там, ­і яко­го лю­дей та­меч­ки зап­ро­ше­но.

Молода у дру­ге се­ло в­ід­да­ва­лась, у Люб­чи­ки,- од на­шої сло­бо­ди те се­ло не­да­леч­ко - на го­ди­ну м­іс­ця хо­ди,- то зв­ід­ти, сла­ви­ли, ус­і бу­дуть, а що вже д­ів­ча­та та па­руб­ки люб­ч­івськ­і, то не­од­м­ін­но,- х­і­ба б не до­жив кот­рий, то з до­мовини не прий­де. Отсе ж бу­ло на­ш­і д­ів­ча­та т­ільки оха­ють роз­ка­зу­ючи та аж за го­ло­ву бе­руться, що яке-то вже те ве­с­іл­ля бу­де пиш­не, та люд­не, та ба­га­те.

­І прой­шла ще чут­ка та­ка м­іж на­ми, що бу­де який­сь ро­дич мо­ло­до­го, який­сь ко­зак Чай­чен­ко, та та­кий вже хорош­ий, та та­кий вже гар­ний