Три долі - Марко Вовчок

сам, сла­ви­ли, ко­хав ниш­ком мо­ло­ду,- то­б­і на­га­ни не да­дуть, ти сам ба­га­тий.

- Багатий на др­іб­н­і сльози,- про­мо­вив Чай­чен­ко всм­іхаю­чись.

Музики заг­ра­ли, ус­і п­іш­ли у та­нець - ­і Чай­чен­ко. Чи се в­ін прав­ду ска­зав, чи се в­ін по­жар­ту­вав - хто йо­го роз­бе­ре! Ми ус­і з со­бою ­ізг­ля­ну­ли­ся; ба­га­то д­ів­чат по­мовк­ло - задум­алися.

Св­іт вже б­і­ленький розс­в­і­тавсь, як ми з то­го ве­с­іл­ля по­вертали до­до­му. Ма­ру­ся ­і Кат­ря н­і сло­веч­ка не про­ки­ну­ли. Я за­го­во­рю, «н­і!.. еге ж!.. ав­жеж!» - од­ка­же Ма­ру­ся: як­ісь її свої мис­лоньки за­но­сять, а Кат­ря - то й зов­с­ім ме­н­і од­в­і­ту не од­дає; то во­на шви­денько йде, нас по­пе­ред­жа­ючи, то во­на одс­та­не…

Тут нас па­руб­ки наз­дог­на­ли, ­і Чай­чен­ко був м­іж ни­ми. Вкло­ни­ли­ся нам ­і на доб­ра­н­іч да­ли. ­І Чай­чен­ко… Який в йо­го го­лос був ст­руй­ний! ­І по­чуєш, ­і п­із­наєш всю­ди - хоч м­іж дзво­на­ми! А Кат­ря на­ша? Де ж т­ії жар­ти? Де т­і ви­гад­ки ко­лиш­н­і? Во­на лед­ве па­руб­кам на доб­ра­н­іч од­да­ла.

 

 

­IV

 

 

У тиж­день по то­му ве­с­іл­л­і бу­ли у нас мо­ло­д­і ­і зап­ро­ша­ли до се­бе. Ми поїха­ли у Люб­чи­ки вс­ією с­ім­’єю. Поїха­ла й Пи­липиха з доч­кою. Кат­ря ще зве­чо­ра усе на­го­то­ви­ла убранн­я; про­ки­ну­лась удос­в­і­та, та чи й спа­ла во­на - не знаю; а ме­н­і - то все та­к­і сни сни­ли­ся див­н­і т­ієї но­ч­і. Сни­лось ме­н­і, що ви­хо­ди­мо ми з Кат­рею ­і з Ма­ру­сею на який­сь шлях ве­ликий м­іж сте­па­ми, ­і вс­і сте­пи т­ії, ­і весь шлях усе Чай­чен­ки зак­ра­си­ли, усе Чай­чен­ки, та один у один хо­ро­ш­і…

Катря ме­не бу­дить - я їй роз­ка­зую: «а чи ж не див­ний сон?»

Як же во­на вжах­ну­ла­ся, по­чув­ши!

- А що те в­і­щує? Що в­і­щує? - притьмом ­іс­ка­жи їй.

- Не по­ло­хай­ся, Кат­ре,- вмов­ляю,- се сон не­д­ільний: як до об­ід не справ­диться, то й не жда­ти н­і­чо­го.

- Боже, бо­же! Що то бу­де! - б­ід­кається во­на…

Зоря розс­в­і­та­ла, день по­чи­нав б­і­л­і­ти; ми си­д­і­ли ко­ло в­і­конця,- роз­ч­і­су­ва­ла й пле­ла во­на свої ко­си дов­г­і; рум­’я­нець гус­тий спа­ху­вав на лич­ку, а лич­ко бу­ло бл­і­де.

Розвиднилося; ус­та­ла ма­ти, батько; по­ча­ли ла­го­ди­тись, за­ра­н­і виїха­ли.

- Катре! - го­во­рю їй сти­ха: - чи по­ба­чи­мо ми там Чайченк­а?

- Не знаю,- са­ма од­вер­ну­ла­ся.

- А в жа­д­іб­ку йо­го по­ба­чи­ти?

Не чує.

- Катре? А хо­чеш,- ка­жу,- по­ба­чи­ти?

Хо­т­і­ла во­на осм­іхн­утися, та не всм­іх­ну­лась, а роз­сер­ди­лась.

- Отже, ос­ти­ли, ко­ли хоч, жар­ти!

Дал­і що поч­ну, то н­і­чо­го не ви­хо­дить: то Кат­ря усе хва­лить, то Кат­ря усе га­нить; то усе в неї вже й злишнього слав­не, то усе в неї н­і до чо­го не згар­не й не­док­лад­не.

Приїхали у Люб­чи­ки; ще т­ільки бу­ли там са­м­і ро­ди­ч­і у мо­ло­дих та ближ­н­і при­яте­л­і, от як Пи­ли­пи­ха; у ха­т­і бу­ло прос­то­ро; ми пер­шо­го очи­ма зуст­р­і­ли Чай­чен­ка: си­д­ів в­ін про­ти две­рей…

Стар­і со­б­і роз­мов­ля­ли; ми поп­л­іч з Ма­ру­сею та з Кат­рею, так одс­то­ронь, си­д­і­ли. Ти­хе­сенько я Ма­ру­с­і св­ій сон перек­азала.

- Чи не ди­во ж? - пи­таю.

- Усе ди­ва́ в бо­га! - од­ка­за­ла за­ду­мав­ши­ся.

М­іж ро­ди­ча­ми мо­ло­до­го си­д­і­ла ста­ра ба­бу­сеч­ка у тем­н­ій хуст­ц­і, у тем­н­ій юп­чи­н­і, б­і­ленька на ви­ду, не­ве­лич­ка зро­стом, з смут­неньким пог­ля­дом. Са­ма во­на го­во­ри­ла небаг­ато, а лю­дям од­мов­ля­ла лю­бенько, вв­іч­ли­во, якось учаслив­о, м­іс­то б во­на по­жа­лу­ва­ти хо­т­і­ла. Во­на час­тенько погляд­ала на Чай­чен­ка ­і на нас. Се бу­ла Чай­чен­ко­ва ма­ти.

Об­ідня го­ди­на; н­і­що не прав­дить мо­го сну… А по об­і­д­і по­на­хо­ди­ло та­ко­го лю­дей; роз­л­іг­ся го­м­ін; му­зи­ки заг­ра­ли; тан­ц­і вист­роїлись.

Танцювали вже ­із доб­ру го­ди­ну, а Чай­чен­ко усе си­д­ів со­б­і та т­ільки ди­вивсь, як дру­г­і п­ід­к­ів­ка­ми кре­шуть. Ко­ли йо­го ма­ти до йо­го на­хи­ли­лась ­і щось го­во­ри­ла йо­му; п­іс­ля то­го в­ін за­раз п­і­шов у та­нець ­і взяв пер­во Кат­рю, там Ма­русю, там ме­не, там ­і дру­гих д­ів­чат, знов як то­д­і, не подив­ившись ­і в в­і­ч­і жод­н­ій. Ме­н­і до­ве­лось си­д­і­ти ко­ло Чайченк­а, мо­же, за­го­во­рить, ка­жу; по­див­лю­ся на йо­го - де вже сей за­го­во­рить!

- Якого тут лю­дей! - зн­і­маю р­іч са­ма.

В­ін озир­нув­ся на ме­не ­і по ха­т­і пог­ля­нув:

- Багато гос­тей!

- Славне се­ло Люб­чи­ки, ве­се­ле. Ви ще тут не­дав­но?..

- Недавно.

Так вже ме­н­і хо­четься по­пи­та­ти, чи зос­та­нуться во­ни тут,- так вже!..

- Тутечки ус­і лю­ди жи­вуть дос­туп­н­і та­к­і, при­в­іт­н­і… жал­ко вам бу­де їх ки­да­ти…

- Та ми сю­ди на се­ли­ще прий­шли, у зем­ля­ни пи­ше­мось люб­ч­івськ­і.

В ме­не аж в очах яс­но ста­ло, як в­ін пох­ва­ливсь.

- Добре вам жи­ти бу­де!

- Де жи­ти, то жи­ти,- по­чу­ла я од йо­го…

Повернулися ми до­до­му. Кат­ря смут­на бу­ла. Ма­ти питал­а, чи зду­жає? - «Зду­жаю», ка­же.

Ведеться м­і­ся­ц­ів зо два, що ми Чай­чен­ка ба­чи­мо вряди-ч­аси: то люб­ч­івської церк­ви не прос­пи­мо, а з церк­ви зайдем­о до ро­ду,- про­сять на об­ід; по об­і­д­і гу­ляємо по­та́м увесь день; то зап­ро­ша­ли якось на­ш­і їх до се­бе, то знов во­ни нас.

Чайченкова ма­ти ку­пи­ла ха­ту у Люб­чи­ках, свя­ти­ла ту ха­ту; нас зва­но ­і Пи­ли­пи­ху з доч­кою: то ми ус­і на вх­ід­чи­нах тих бу­ли.

На гос­по­д­і у се­бе Чай­чен­ко та­кий са­мий не­ба­лак­ли­вий, як ­і в лю­дях, ма­ти ж йо­го ду­же лас­ка­ва ­і при­в­іт­но до вс­іх ста­ви­лась. Як вже ми до­до­му ви­хо­ди­ли од їх, то во­на нас про­во­ди­ла за свою ле­ва­ду та й ка­же Кат­р­і: «Ко­ли б ме­н­і до с­ії ха­ти та­ку пта­шеч­ку, як ти!»

Н­іхто то­го сло­ва не чув ти­хо­го, ок­р­ім ме­не. Я Ма­ру­с­і се го­во­рю, що чу­ла я. Во­на т­ільки пос­пи­та­ла: чи доб­ре я чу­ла?

З яко­го ча­су-го­ди­ни ос­мут­н­і­ла на­ша Кат­ря ве­се­ла. Не раз я на свої оч­і ба­чи­ла, що во­на отсе ду­має-ду­має, та й об­іл­лється сльоза­ми др­іб­ни­ми. Або не знать з чо­го, з доб­ро­го ди­ва об­ра­д­іє: то­д­і сп­і­ває, всм­і­хається, чер­во­н­іє. Яким вже я ти­хим ви­дом не п­ід­хо­ди­ла роз­мо­ви­тись з нею, розпитаться­ за все, так во­на ж од ме­не по́с­то­ронь. Н­і ме­н­і н­і­чо­го не ка­же, н­і Ма­ру­с­і. ­І вже до нас так не гор­неться, як дав­но: вже во­на з своїми мис­лонька­ми ­і вже лю­б­іш їй на са­мо­т­і ­із со­бою. Те­пер вже са­ма не про­мов­ляє сло­ва - не за­лю­би­ла ­і дру­гих чу­ти - як го­во­рять. Ста­ла