Три долі - Марко Вовчок

ха­ти,- я її за по­пе­рек вхо­пи­ла, у с­і­ни на­зад од­ки­ну­ла…

- Що та­ке? - пи­та батько з ха­ти, б­і­жить ма­ти…

- Се ми йде­мо в бе­рег по во­ду,- од­ка­жу го­лос­но. Та в­ід­ра на ко­ро­ми­сел, та Кат­рю об­і­руч­ки за со­бою…

- Не жу­рись,- вмов­ляю її,- не жу­рись! Мо­же, ще батько влас­ка­виться - в­ін же те­бе жа­лує!

Як же на­па­деться на ме­не Кат­ря!

- Куди се ме­не тяг­неш? Що на ме­не за­миш­ляєш?

Аж я са­ма тро­хи ­із­ля­ка­ла­ся:

- Та бог ­із то­бою, Кат­ре,- ка­жу,- об­м­ір­куй­ся га­разд!

Облилася во­на сл­ізьми др­іб­ни­ми.

- Коли б же я хоч йо­го по­ба­чи­ла, своє сер­денько хоч тро­хи роз­ве­се­ли­ла! Хи­мо! Б­і­га́й­мо у ве­ли­кий гай,- в­ін сьогод­н­і у гаї де­ре­во ру­бає.

- Б­іга́ймо,- ка­жу,- ут­ри­ся, не плач!

Вона то­д­і за­раз об­і­тер­ла очи­ц­і, ­і по­б­іг­ли ми до гаю, при­ховавши в­ід­ра свої по­над ро­вом у бур­’янах.

До гаю хоч бли­зенько ви­да­ти, та да­ле­ко стри­ба­ти: роз­судлив­ій лю­ди­н­і на доб­ру го­ди­ну ходи́, а ми пе­ре­б­іг­ли не зу­пи­ня­ючись. Чуємо вже - со­ки­ра цю­кає ­і го­лос в­і­тер до нас зно­сить - п­іс­н­і хтось сп­і­ває.

- Се в­ін,- вп­із­на­ла до­ра­зу Кат­ря.

Тут ми йо­го й по­ба­чи­ли обид­в­і за­ра­зом, ще од­да­л­ік…

Вже то­д­і в­і­сень ­іш­ла; лист чер­во­н­ів, жов­т­ів, в­’янув ­і об­си­павсь, ­і ко­тю­чий в­і­тер ни­зався по­м­іж де­ре­вом без­лис­тим.

Голосно ­і прос­то­ро ста­ло ок­ру­ги, у св­і­ж­ім гаю па­ху­щ­ім…

Ба­чи­мо йо­го, а в­ін нас ще не ба­чить - сп­і­ває. Кат­ря припин­илася.

- Що в­ін та­ке сп­і­ває? - спи­та­ла­ся, вжах­нув­ши­ся сп­і­ву то­го: - що в­ін сп­і­ває?

- Послухаймо,- ка­жу,- то й по­чуємо… Хо­д­ім ближ­че.

- Цить! Пост­ри­вай! - ше­по­че ме­н­і.

Стала за кущ та й слу­ха. Слу­хаю й я.

Чайченко об­руб­лю­вав г­іл­ки з зва­ле­но­го де­ре­ва, ­і круг йо­го зру­ба­не де­рев­’я ­і пеньки св­і­ж­і; над ним яс­неє та хо­лоднеє не­бо, грай­ли­ве со­неч­ко. Нед­ба­ло в­ін своєю сокир­ою блис­ку­чою цю­кав,- за­ду­мав­ся сам тяж­ко ­і ти­хо ­і сум­но сп­і­вав.

Отака бу­ла йо­го п­іс­ня:

Сп­івав в­ін, що лю­бив ко­лись щи­ро та в­ір­но, а йо­му зра­да ста­лась нес­по­д­і­ва­на,- ­і вже по­в­ік не­щасливий в­ін жи­ти­ме; ко­ха­ють ­ін­ш­і - та до ­ін­ших сер­це вже не при­ля­же, до н­і­ко­го:

 

Хоч яка лас­ка­ва, яка чор­ноб­ри­ва,

Та не бу­де так, як пер­шая, ми­ла!

 

- Яких се ти п­і­сень сп­і­ваєш? - пок­рик­не кри­ком Кат­ря, на­че се­бе не пам­’ята­ючи.

В­ін ­ізд­риг­нув­ся; шви­денько вхо­пивсь, ки­нув со­ки­ру, взяв Кат­рю за ру­ку,- знов пус­тив ­і знов со­ки­ру п­ід­няв.

- Спасиб­і,- ка­же,- спа­си­б­і, що прий­шла, а я не спо­д­і­вав­ся…

- Боже ми­лий! Якої ж смут­ної ти сп­і­вав! Яку ти ми­лу зга­дував? Бу­ла вже, ли­бонь, пер­ша, а я - дру­га?

В­ін так н­і­би тро­хи ­із­м­і­шав­ся…

- Лучче,- од­мов­ляється,- луч­че по­жа­луй ме­не, моя ри­бонько!

Вона рум­’янцем уся зак­ра­си­ла­ся, як те сло­во по­чу­ла,- во­на усе своє го­ре за­бу­ла…

- Н­і,- ка­же,- я знаю, що ти ме­не в­ір­но лю­биш, а я т­ільки по­жар­ту­ва­ла,- збач ме­н­і те…

Та й зно­ву пе­рес­ко­ком:

- А на­що та­кої смут­ної сп­і­вав? Про­ти чо­го сп­і­вав та­кої?

Тод­і вже я з-за ку­ща оз­ва­лась:

- Чи за­бу­ла,- ка­жу,- го­лу­бонько-гур­кот­ли­воч­ко, чо­го б­іг­ла сю­ди?

- Ой, ли­хо ж моє ве­ли­кеє! Не­щас­тя моє!

- Що ти ка­жеш? - пи­та її Чай­чен­ко, вкло­нив­шись ме­н­і. Ус­і ми по­с­і­да­ли на при­кор­ню.

- Батько за те­бе да­ти ме­не не хо­че!

- Має дру­го­го зя­тя до ру­ки?.. Ко­го се? - пи­та в­ін, та чуд­но ме­н­і те, що пи­та в­ін н­і ве­се­ло, н­і жур­но, на­че за хл­іб­с­іль по­дя­ку скла­дає.

- Когось там ду­має на моє без­го­лов­’я! - го­во­рить Кат­ря, зап­ла­кав­ши.

- Вже зять на­ре­ко­ва­ний! - ка­же то­д­і Чай­чен­ко.- От во­но що! Кра­що­го знай­шли! Н­і­чим вт­і­ша­тись та й на­р­і­ка­ти н­і на що; дар­мо ж з су­хої кри­ни­ц­і во­ду брать…

Мабуть, за до­са­ду йо­му ста­ло, що тро­хи мов зне­ва­же­ний зос­тав­ся… ус­та стис­нув ­і го­ло­ву п­ід­няв гор­до, ­і оч­і блискон­ули… Та все те по­таївши у со­б­і, н­і­би з упо­коєм по­ма­лу ус­тає…

- А то­б­і ж як? Ти що ду­маєш? - пи­та Кат­р­і.

- Нащо пи­таєш? На­що моє сер­це краєш? - од­ка­же во­на.

- Та хто вас зна, хто й роз­бе­ре! - про­мо­вив Чай­чен­ко г­ір­ко: - по­ко­хаєте вран­ц­і, за­бу­де­те вве­че­р­і!

Заридала-заплакала Кат­ря, а я про­ти йо­го го­ло­вою хи­таю.

В­ін то­д­і узяв її за ру­ку.

- Не плач! Ще ти мо­ло­да, ще твоя до­ля те­бе до­жи­дає!

- Як? Без те­бе? Х­і­ба ж ти ко­го ще по­ко­хаєш? То ти й щас­ли­вий з дру­гою бу­деш?

- Вже ме­н­і не бу­ло то­го щас­тя од­в­і­ку, та й по­в­ік не бу­де!.. Про­щай, д­ів­чи­но! Бу­вай здо­ро­ва й щас­ли­ва!

- Та що се ви,- го­во­рю я,- та ви ж сядьте по­радьте­ся: як йо­го, що тут ро­би­ти, як за­по­б­іг­ти? Мо­же, ще й н­і за що бу­де на до­лю на­р­і­ка­ти. С­і­дай­те лиш!

Вони слух­ня­ненько ко­ло ме­не по­с­і­да­ли; в­ін сум­но дивив­сь, во­на ж на­че ус­і шля­хи по­гу­би­ла, т­ільки усе до йо­го ближ­че гор­ну­ла­ся.

От ­і ста­ли ми ра­ди­тись.

- Не тре­ба батько­в­і до­ку­ча­ти сл­ізьми,- ка­жу.- Не тре­ба те­пер до йо­го й прис­ту­па­ти.

Чайченко усього дос­лу­хає склав­ши ру­ки.

- Я батько­в­і до н­іг упа­ду,- нах­ва­ляється Кат­ря, послухавши­ мо­го сло­ва ро­зум­но­го.- Як не в­ід­дасть ме­не батько за те­бе, я вмру!

- Ти й до н­іг заж­ди упа­да­ти,- мов­лю їй,- ­і вми­ра­ти за­жди: мо­же, ще й так пе­ре­ме­же­ниться; а по­ки що,- ка­жу,- не зай­май батька, не­хай в­ін сам тро­хи вга­мується.

- Та яко­во ж ота­кеч­ки й не зна­ти - чи ме­н­і жи­ти у св­і­т­і, чи ле­жа­ти у до­мо­ви­н­і? Ой ли­хо моє! Ли­хо моє!

- А ти ду­ма­ла! Се во­но, жит­тя людське, се во­но й є: тер­пи-терпи, на­д­ій­сь та спо­д­і­вай­ся,- ви­вод­жу Кат­р­і.

- Або ще й спо­д­і­ван­ку по­кинь та жи­ви со­б­і так, як без неї жи­веться! - до­дав Чай­чен­ко. Знав, бач­те, па­ру­бок по­ра­дою вт­і­ши­ти…

- Розумний не стра­тить на­д­ії,- я йо­му: - тре­ба спод­івати­сь, жив­ши…

- Поки не зра­дять,- знов мос­тить в­ін.

А Кат­ря то­д­і до йо­го при­гор­ну­ла­ся.

- О,- ка­же,- от­се я те­бе зрад­жу?

Аж ­і в­ін на та­ке лю­бе сло­веч­ко всм­іх­нувсь.

-