Три долі - Марко Вовчок

що я чув? На­шу Кат­рю сва­та­ють.

Тим сло­вом спо­лох­нув нас ус­іх: хто си­д­ів - схо­пив­ся; хто сто­яв - у ку­то­чок гор­нувсь…

- А хто ж сва­тає? Ко­го нам гос­подь по­си­ла? - пи­тає ма­ти, лед­ве го­лос зво­дя­чи.

Кат­ря б­і­ло зб­і­л­і­ла.

- А ста­рий Ше­лях за сво­го си­на Дмит­ра сва­тає. Се же­них! Се не л­і­чо­з­ір, не прой­дис­в­іт який-не­будь, се ха­зяїн доб­рий, що з ср­іб­но­го куб­ка своїх гос­тей по­час­тує.

- Що з тих куб­к­ів, як пов­н­і сл­із! - мо­вить ма­ти.

- Гм! - Б­ільше не ска­зав н­і­чо­го, т­ільки при­ди­вив­ся на неї пильно. Во­на сльози свої ниш­ком вти­ра­ла - хо­ва­ла.

- Я со­б­і б кра­що­го зя­тя сам не шу­кав,- знов батько озвавс­я; на­су­нув шап­ку та й з ха­ти вий­шов.

Мати ус­і дум­ки прип­ла­ка­ли: «Що йо­го ро­би­ти ­і що йо­го чи­ни­ти!»

Катря аж б­і­л­і ру­ки лам­ле…

Як на ту ж пе­ню - ­і ста­ра Чай­чи­ха не за­в­і­дає нас, ­і Пилип­иха сер­диться: н­і­ко­му по­ра­ди да­ти, н­і­ко­му роз­ва­жи­ти… А то­го лю­бо­го як за­пав сл­ід, то й за­пав…

Мати по­ча­ли бу­ли Кат­рю умов­ля­ти:

- Покорись батько­в­і, до­ню, по­ко­рись, ди­тя моє!

- ­І ви вже, ма­мо?.. Без­та­лан­няч­ко ж моє!..- по­би­вається Кат­ря…

- Донечко ми­ла! Ко­го ж ли­хо ми­не? Жив­ши у св­і­т­і, йо­го не вте­чеш,- кож­не од­бу­ва… Що ж як ти батько­вої лас­ки од­па­деш, а той, мо­же, од­цу­рається…

- В­ін од­цу­рається? Мо­же, ­і я йо­го за­нед­баю! - Та й засм­іяла­ся… Хо­т­і­ла я їй то­д­і ска­за­ти, що вже й те­пер тро­хи на те по­хо­ди­ло, що в­ін цу­рається, та жал­ко ме­н­і її ста­ло… ­І ма­ти за се б­ільш н­і­чо­го не змо­ви­ла,- з­ітх­ну­ла ва­женько та й ста­ла знов її про­ха­ти: «Ко­рись, до­ню, батько­в­і!» - «Не­хай же я луч­че вмру!» Як ма­ти не пла­ка­ли пе­ред нею: «Або я вмру, або за ним бу­ду!»

Давненько ми вже Ма­ру­сю не ба­чи­ли то за го­рем своїм, то за свар­кою т­ією ме­жи ста­ри­ми, та й Ма­ру­ся на­че ховал­ася: з ха­ти сли­ве не ви­хо­ди­ла.

- Ход­ім,- ка­жу Кат­р­і,- хо­д­ім до Ма­ру­с­і, що нам, що ста­р­і пос­ва­ри­лись - ми то­го не знаємо; ми со­б­і з нею ут­р­ій­з­і по­радимось.

Маруся си­дить - шиє; удо­ви не бу­ло до­ма.

- Марусю! Ма­ру­сю! - го­во­рить Кат­ря,- прий­шла я до те­бе свою ту­гу роз­д­і­ли­ти, та знаю, що й ти ме­не осу­диш, як моє сло­во по­чуєш!

- Сядь, Кат­ре, та роз­ка­жи,- ка­же Ма­ру­ся.

- Батько ме­не за йо­го не дає,- знаєш? За не­лю­ба ме­не вже те­пер при­би­рає. А я, Ма­ру­сенько, хоч ­і батька й ма­т­ір то я для йо­го по­ки­ну­ла б - не по­жа­л­і­ла… Що ме­н­і теє? Не­хай ска­же - я за їм на край св­і­ту п­і­ду! П­і­ду та й не ог­ля­нусь ра­зу! Ме­н­і н­і­чо­го не тре­ба: не­хай ­ін­шим роз­ко­ш­і, ­ін­шим не­хай дос­тат­ки,- ме­н­і не­хай жит­тя ­ із ним вку­п­і!

Не зво­дя­чи очей, про­мо­ви­ла Ма­ру­ся:

- Боже вам по­мо­жи, Кат­ре!

Зу­ми­ла­ся ж я!

- Марусю! - пок­лик­ну.- Се ти? Тая по­к­ір­ли­ва?..

- Голубко моя! Сест­ри­це! - об­ій­має її Кат­ря ри­да­ючи.- Ти ме­не не су­диш?

- За що? - сти­ха пи­тає Ма­ру­ся.- А ти ж йо­го лю­биш?

- Так люб­лю, що й не ви­мов­лю! А на ме­не ус­і нападаються!­ Хо­чуть, щоб я йо­го по­ки­ну­ла! Ма­ру­се! Як­би ти лю­би­ла?

- Я б не по­ки­ну­ла.

Я все чую, та в­і­ри не йму.

- Марусе? Чи се ти го­во­риш? - ка­жу.- А ма­ти твоя як­би по­чу­ла?

- А що ж? Як­би я лю­би­ла, то вже ме­н­і н­і­чо­го не страш­но ­і н­і­ко­го б я не бо­яла­ся - т­ільки то­го, ко­го лю­би­ла…

- Ти моє сер­це роз­ве­се­ли­ла, Ма­ру­сеч­ко! - дя­кує Кат­ря.- Ду­же вже ме­н­і бу­ло важ­ко… хоч ме­не н­іх­то не пе­ре­умить, та сло­ва т­ії ме­не об­ра­жа­ли… Спа­си­б­і то­б­і, Ма­ру­сенько, га­лонько!

Маруся їй ос­м­іх­ну­ла­ся.

- Н­і за в­і­що дя­ку­ва­ти,- зго­мо­н­і­ла: - я прав­ду свою то­б­і ка­жу.

 

 

VIII

 

 

У пер­шу ж та­ки не­д­і­лю по сьому до нас сва­ти в ха­ту од Ше­ля­ха. Прий­ня­ли, по­ша­ну­ва­ли. Дя­кує за лас­ку ма­ти, ту­гу свою та жур­бу пе­ре­ма­га­ючи,- а батько го­во­рить:

- Я со­б­і кра­що­го зя­тя не жа­даю, па­но­ве лас­ка­в­і! Та тре­ба ди­ти­ни за­пи­та­ти.

Викликали Кат­рю.

- Катренько! - ка­жу їй ти­хо,- роз­ду­май­ся доб­ре! - Во­на мов ­і не чує. Ус­ту­пи­ла до ха­ти б­і­ла, а см­і­ла, не­обор­ная - хоч тут вми­ра­ти.

Питає в неї батько: чи п­і­де за Дмит­ра Ше­ля­ха? Та пи­та в­ін як­ся лас­ка­во ­і гр­із­но…

- Я па­руб­ку ганьби не даю ­і п­і­ти не п­і­ду! - од­ка­за­ла, Ка­тря чис­то, як вис­п­і­ва­ла.

Поклонилися сва­ти,- ти­хо та гор­до геть вий­шли з ха­ти… Ми не во­рух­не­мось; Кат­ря стоїть… Батько не про­мо­вив сло­ва, вий­шов ­і со­б­і з ха­ти…

Плаче ма­ти, очей не су­ша­чи. Ста­рий не впо­ми­нається про сва­тан­ня, мов йо­го не бу­ло; а нас на­че не ба­чить пе­ред се­бе: хто ув­ій­де - не ог­ля­неться; хто оз­веться - не слу­хає.

А Чай­чен­ка то­го не­ма та й не­ма!.. ­І ма­те­р­і йо­го не вид­но… Вже Кат­ря са­ма до їх б­іг­ти за­ри­ва­ла­ся - дак ма­ти впи­няла.

- Коли вже ти ме­не не пос­лу­хаєш, до­ню, то бог ­із то­бою: ро­би то­д­і, як ти са­ма знаєш, а я вже батька не про­си­ти­му.

- Добре, доб­ре, ма­мо! По­киньте ме­не, за­нед­бай­те… Т­іль­ки пус­т­іть до йо­го!..

- Н­і, не пу­щу, до­ню! Я то­б­і на по­ро­з­і ста­ну, не по­пу­щу йти!.. Не го­диться!

- Я вте­чу од вас! - ози­вається Кат­ря.- Я або втоп­лю­ся, або­що! Я так жи­ти не здо­л­ію!..

- А в­ін же як? - ­ін­ко­ли спи­та її Ма­ру­ся, слу­ха­ючи то­го на­р­і­кан­ня.- А як ти йо­го за­жу­риш?.. Те своє го­ре ти не пес­ти так; яко­во йо­му те­пе­реньки - ти не по­мис­ляєш… Ти для йо­го пе­рет­ри­вай усе, по­ки батька вбла­гаєш.

- Та ко­ли б же хоч на йо­го гля­ну­ла! Хоч до йо­го промовила­! Не­хай т­ільки б ска­зав, що ме­н­і ро­би­ти! Не­хай в­ін ме­не в огонь пош­ле - я п­і­ду… Чо­му ж бо в­ін не йде ­і до­с­і! Х­і­ба в­ін ме­не по­ки­не?

- Коли не йде, то, ма­буть, так тре­ба, Кат­ре! А ти втихом­ирся та жди… Та, мо­же, маєш