Три долі - Марко Вовчок

йо­му весь зав­’яза­ла. Без неї, мов­ляв, мов нежив­ий ход­жу. Вже як ме­н­і ­і за не­в­іст­ку не хо­т­і­ло­ся прий­ма­ти, та вже бог ­із то­бою, ка­жу, си­ну, оже­ни­ся. Зас­ла­ли ста­рост­ів… А во­на ж? Нас­м­і­яла­ся з йо­го, ма­т­ін­ко! Не п­іш­ла! А що, си­ну, ка­жу то­д­і, не на моє вий­шло? Во­на ус­ім р­ів­но очи­ма св­і­тить, як то­б­і… По­кинь, за­будь стид­ку! В­ін усе не ки­дав. Д­іж­давсь, що ви­явив­ся ба­гач з чу­жо­го се­ла, ­і засват­алася во­на з тим ба­га­чем, а йо­го, як на во­д­і ли­ши­ла. Що в­ін пос­кор­б­ів то­д­і, що в­ін по­бо­л­ів - я знаю! Та що ви ду­маєте? Яка не­доб­ра, яка нез­ви­чай­на! Хо­дить та й хо­дить бу­ло в нас пе­ред в­і­кон­ню - йо­му жа­лю зав­дає. ­Іде хо­ро­ша, уря­джена та ве­се­ла ­і ди­виться, чи не­ма йо­го де; уг­ле­дить, на доб­ри­день дає, на здо­ров­’я пи­тається… Та­ку по­ки­ну­ти б, та ще бо­гу по­дя­ку­ва­ти, а в­ін усе лю­бив… Да­ла во­на якесь дан­ня йо­му,- як­ісь ча­ри за­ча­ру­ва­ла…

Я, моя ма­т­ін­ко, р­і­ки сл­із ви­ли­ла - бла­га­ла: си­ну, оже­ни­ся,- ко­ха­ний, оже­ни­ся! Не­хай же во­на з те­бе не см­іється. Дов­го в­ін ме­не не слу­хав,- а да­л­і сам сха­ме­нув­ся. Бу­ла у нас д­ів­чи­на, що йо­го дав­ненько вже лю­би­ла, ми до неї сва­т­ів - д­ів­чи­на не хо­че… Ма­буть, вже пе­ре­чу­ла що та­ке або вже то за­по­д­і­яно так бу­ло: з дру­гим па­руб­ком д­ів­чи­на пов­інчалася…­ А тая без­бож­ни­ця йо­му, п­ід в­ік­ном на­шим сто­ячи, ви­гукнула: «Бур­ла­куй увесь в­ік, Яко­ве, та лю­би т­ільки мої оч­і яс­н­і!» ­І з ре­го­том п­іш­ла со­б­і - у до­ло­н­і пле­ще; а в­ін за нею ус­л­ід б­і­жить, як ди­ти­на, а в­ін, як ди­ти­на, пла­че… Во­на по­бралася ­із тим своїм ба­га­чем, поїха­ла ­із ним, та хут­ко з йо­го ро­ди­ча­ми ус­і­ма пос­ва­ри­ла­ся, з людьми по­не­в­і­ря­ла­ся - не схо­т­і­ла жи­ти там: вмо­ви­ла чо­ло­в­і­ка у Хме­лин­цях ха­ту ку­пи­ти ­і знов у Хме­лин­ц­і вки­ну­ла­ся… То­д­і вже та­ке ли­хо прий­шло, так во­на Яко­ва зво­ди­ла, що в­ін ­і нез­ду­жав, ­і мар­н­ів. Лю­ди вже ста­ли хи­та­ти на йо­го го­ло­вою… Я усе спро­дала своє, ­і се­литьбу, ­і то­вар, який був, та в Люб­чи­ки ми пе­реб­ра­ли­ся в­ід неї… ­І бог ме­н­і до­по­ма­гав: Як­ів оду­жав, став не­на­че тро­хи за­бу­ва­ти, на ве­чор­ни­ц­і став хо­ди­ти,- ко­лись в­ін у ме­не м­іж ус­і­ма па­руб­ка­ми так ­і ся­яв! От в­ін ва­шу доч­ку впо­до­бав… Я вже до­л­і йо­му спо­д­і­ва­ла­ся,- спо­д­і­ва­ла­ся, що ста­рий ваш та­ки зми­лується - ко­ли Як­ів: «Не хо­чу же­ни­тись! Не бу­ду!» Я пла­чу, я пи­таю, я па­даю: «Не хо­чу!» ­І про­чу­ла я, що в неї чо­ло­в­ік вмер: де вже з нею на св­і­т­і зад­ляється! Нес­по­д­і­ва­на йо­го, ка­жуть, смерть спос­тиг­ла; а во­на за­раз Яко­ву зна­ти да­ла, щоб до неї їхав… В­ін ­і поїхав… Я за ним; про­ха­ла, но­ч­і не всип­ля­ла, дн­і не вга­ва­ла - в­ін не слу­хає, в­ін для неї ­і ма­т­ір ста­ру, ­і са­мо­го се­бе забув­ає… Див­люсь, що по яр­мар­ку за нею юр­ма же­не ­і м­ій Як­ів по­м­іж ­ін­ши­ми… Я вже хо­т­і­ла до­до­му та до вас, усе ли­хо ска­за­ти,- ко­ли Як­ів до ме­не прий­шов та й впав на ла­в­і… Що та­ке?.. А се вчо­ра ­із­нов вже зас­ва­та­ла­ся з якимсь шин­карем!.. Ста­ла я то­д­і Яко­ву го­во­ри­ти, вмов­ля­ти - ­і в­ін слу­хав ме­не… Ду­ма­ли - як ва­шо­го ста­ро­го вбла­гаємо, так ­і ве­с­іл­ля бу­де… Та, ма­буть, вже по­д­ія та­ка! Ма­буть, вже йо­му не бу­де щас­тя! Ма­ятись йо­му, оди­но­ко­му б­і­до­ла­ц­і!

­І ста­ла Чай­чи­ха пла­ка­ти сильне, ­і ма­ти пла­че. Кат­ря швид­ко ­із ха­ти вий­шла; я - за Кат­рею…

- Катре! Кат­ре! - кли­чу,- не ози­вається, йде ули­цею швидк­о. Дог­на­ла я її, бе­ру за ру­ку, спи­няю: - Та ку­ди ж ­ідеш, Кат­ре?

- Не знаю… ку­ди-не­будь дальш в­ід ха­ти… Так от чо­го в­ін та­кої п­іс­н­і сп­і­вав! От чо­го в­ін сму­ту­вав! В­ін не ме­не лю­бив - її.

- То бу­ло, та вже те­пер прой­шло - ­і ти не ду­май… Доб­ре, що об­м­ір­ку­вав­ся в­ін,- збач йо­му: не­ма то­го дре­ва, щоб пти­ця не с­і­да­ла!

- Боже м­ій, бо­же! В­ін ме­не не лю­бив ­і не лю­бить!

- Бодай те­бе, Кат­ре! Х­і­ба й так у нас з то­бою на ли­хо, на сум нес­тат­ки? Ти вже луч­че з Яко­вом по­го­во­ри,- не­хай сам в­ін ска­же усе, чи в­ін те­бе лю­бить…

Вона озир­неться на ме­не,- як схо­пить ме­не за ру­ку:

- Ти ме­н­і не зга­дуй йо­го на ­ім­’я. Я йо­го вже не по­ба­чу! Не хо­чу!

Та й сльози рев­н­і її сло­ва пе­ре­хо­пи­ли… Гос­по­ди! Як во­на пла­ка­ла, як ри­да­ла! Яки­ми доп­р­і­ка­ми пал­ки­ми, яки­ми г­ір­кими йо­го до­р­і­ка­ла! Ме­не не слу­ха­ла - не чу­ла…

Там утер­ла сльози ­і знов швид­ко за­вер­ну­ла­ся до ха­ти. У ха­т­і ма­ти з Чай­чи­хою го­рю­ють уд­в­ій­ц­і.

- Я не п­і­ду за ва­шо­го си­на,- про­мо­ви­ла го­лос­но Кат­ря.

- Як? Що? - пи­тає Чай­чи­ха, пе­ре­ля­кав­ши­ся чи її го­ло­су, чи її пос­та­т­і. Зля­ка­ла­ся й ма­ти.

- Не п­і­ду за ва­шо­го си­на,- ще го­лос­н­іш го­во­рить Кат­ря,- не хо­чу. Хоть ­і батько да­ва­ти­ме - не п­і­ду!

Мати аж ру­ки до не­ба прос­тяг­ла, а Чай­чи­ха сл­ізьми вли­валася.

- Чари,- ка­же,- ча­ри! Я знаю! Не дур­но во­на йо­му крик­нула: «бур­ла­куй до­в­і­ку!»

Ус­і пла­чуть; Кат­ря стоїть не­ру­хо­ма у сто­ла, т­ільки ди­ше.

Чи то вже так упев­не­на бу­ла ти­ми ча­ра­ми ста­ра Чай­чи­ха, чи що Кат­ря так свої сло­ва ви­мо­ви­ла не­по­зиб­ко, Ча­йчи­ха т­ільки ска­за­ла: «та­ка вже до­ля!»,- ще поп­ла­ка­ла, пожурила­ся, лю­бо поп­ро­ща­ла­ся з на­ми (Кат­рю як об­ня­ла во­на, Кат­ря аж ­ізд­риг­ну­ла­ся) та й п­іш­ла со­б­і до­до­му го­рю­ючи.

Катря за нею ус­л­ід по­ди­ви­ла­ся. С­і­ла на ла­в­і й ди­ви­ла­ся по ха­т­і, ди­ви­ла­ся на нас пильни­ми та бист­ри­ми очи­ма, на­че во­на що по­хо­ва­ла - та не­доб­ре ще об­м­ір­ку­ва­ла­ся.

- ­І доб­ре, до­ню,- оз­ва­ла­ся до неї ма­ти,- батьку покорилася…­ пе­рей­де ту­га, знай­деш со­б­і до па­ри… - та й хо­т­і­ла її по­жалувати…

Як же за­ри­дає Кат­ря, як за­ту­жить! ­І нев­га­ває пла­чем своїм. Ми ко­ло неї хо­ди­мо, ми ко­ло неї па­даємо, а то вже скла­ли ру­ки та й не по­во­ру­ши­мось.

Минув ра­нок, ми­нув день, по­ми­нув ве­ч­ір, н­іч ми­нає - у нас в ха­т­і ри­дан­ня го­лос­не, та г­ір­ке, та роз­пач­ли­ве. З уто­ми пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти, а ско­ро за­не­се їй го­ло­су людсько­го, го­мо­ну ден­но­го, ско­ро у ти­ш­і ноч­н­ій з­ітх­не ма­ти або я во­рух­нусь - усе те, ко­жен о́дго­лос на­че по­буд­жає, на­че до­дає ту­з­і си­ли - ­і ту­жить во­на зно­ву, ­і ри­дає, ­і по­би­вається.

Прийшла до нас Ма­ру­ся. Си­ди­мо ус­і