Три долі - Марко Вовчок

Що то­б­і, Кат­ре?

Вона як ста­ла, як гля­ну­ла - чи ж п­із­на­ти її бу­ло! От на­че дов­го та дов­го ти­ня­ла­ся по чу­жих та ра­зом нес­по­д­і­ва­но ро­ди­ну усю свою знай­шла - зас­по­коєна та ра­д­іс­на, та са­ма ди­вується…

- Химо! - ка­же до ме­не.- Я у чер­ни­ц­і п­і­ду.

Я ска­ме­н­і­ла - як сто­яла.

- Буде ме­н­і спо­к­ій,- про­мов­ляє ра­д­і­ючи.

- В чер­ни­ц­і! - ка­жу.- А ма­ти ж? А батько?

- Ход­ім до­до­му, хо­д­ім,- пе­ре­хо­пи­ла ме­не,- не­хай вже ме­не ви­ряд­жа­ють!

­І до­до­му пос­п­і­ши­ла­ся, а я за нею.

Ув­ійшли у ха­ту. Бу­ло са­ме то­д­і свя­то; батько й ма­ти си­д­і­ли у сто­ла го­во­ря­чи. Кат­ря їм вкло­ни­ла­ся до н­іг ­і про­сить:

- Тату, ма­мо! Я п­і­ду в чер­ни­ц­і,- я бу­ду бо­гу мо­ли­тись.

Мати так ру­ка­ми й сплес­ну­ла. Батько ус­тав.

- Катре! Кат­ре! - пок­рик­не ма­ти.

- Я п­і­ду у чер­ни­ц­і,- про­мов­ляє Кат­ря,- ста­ну бо­гу молит­ися.

- Ти ж в нас од­на ди­ти­на єди­на, ми то­бою вт­і­ша­тись хо­т­і­ли, а ти нас ду­маєш по­ки­ну­ти при на­ш­ій ста­рос­т­і… - пла­че ма­ти…

- Я за вас бу­ду бо­га про­си­ти,- ка­же Кат­ря.

- Год­і, доч­ко, го­д­і! - мо­вить батько.- Я та­ко­го сло­ва щоб б­ільше не чув в­ід те­бе!

- То ви ме­не не пус­ти­те? - пок­рик­не Кат­ря.- Пус­т­іть ме­не! Не гу­б­іть моєї ду­ш­і!

- Я ска­зав: го­д­і - то й го­д­і! - знов мо­вить батько.- Я н­ікол­и те­бе на се не бла­гос­лов­лю!

- Чи ж те­бе бог ми­ло­серд­ний прий­ме, як ро­ди­те­л­і не бла­гос­лов­лять, моя ди­ти­но? - вмов­ляє ма­ти.

- Пуст­іть ме­не… не гу­б­іть моєї ду­ш­і… Я п­і­ду, пус­т­іть ме­не!..- сло­во од­но Кат­ри­не.

З то­го ча­су усе про­си­ла­ся у чер­ни­ц­і, про­си­ла­ся та плакал­а. Н­і­ку­ди вже не йде - си­дить у ха­т­і - пла­че.

Тиждень зб­іг.

Одного ран­ку про­ки­ну­ли­ся ми,- не­ма Кат­р­і: де во­на? Я кли­чу - не ози­вається,- я ки­ну­ла­ся скр­ізь шу­ка­ти, шу­кає й ма­ти - н­і­де не­ма, н­іх­то з су­с­ід не ба­чив.

- Десь п­іш­ла про­хо­ди­ти­ся,- ка­же­мо, а са­м­і вже не впев­няємось, вже сер­це мре… Не­ма Кат­р­і ­і оп­івд­ня; ве­ч­ір, н­іч - не вер­тається. Яко­во то бу­ло ма­те­р­і пе­рет­ри­ва­ти; яко­во їй бу­ло батько­в­і опо­в­іс­ти­ти,- а батька той день до­ма не бу­ло. Як по­чув в­ін - б­і­ленький став, зов­с­ім б­і­ленький…

- Коли? - спи­тав.

- Вчора ра­не­сенько,- про­ки­ну­ли­ся, вже її не­ма! Усе своє по­ки­ну­ла, п­іш­ла! - вби­вається ма­ти.

Батько ко­н­і зап­р­іг св­і­ж­і й поїхав за­раз. Два дн­і йо­го не бу­ло - на тре­т­ій по­вер­нув­ся на­че з-п­ід зем­л­і.

- Нема? - пи­тає ма­ти, хоч ще зда­ле­ка йо­го са­мо­го побачила­ ­і зап­ла­ка­ла.

- Нема,- од­ка­зав.

Ще шу­ка­ли, ще пи­та­ли - не чут­но н­і­де, н­і­де не­ма її, як у во­ду впа­ла.

- Де ж во­на п­іш­ла? Де ж во­на по­д­і­ла­ся? - раз у раз говор­ить ма­ти.- Мо­же, те­пер у ве­ли­к­ій при­го­д­і, мо­же…

Батько н­і­чо­го сво­го не ка­же…

Нема у св­і­т­і г­ір­ше, як та не­в­і­до­м­ість, не­пев­н­ість: що н­і зас­по­коїться, н­і за­жу­ри­тись доб­ре не дасть; та­кеньки ми жи­ли. Що­го­ди­ни Кат­рю хо­ва­ли, що­го­ди­ни знов опожив­ляли; уся­к­і її при­го­ди й б­і­ди оп­ла­ку­ва­ли, то знов на­д­ію скла­да­ли, що бог їй у всьому до­по­мо­же ­і на доб­ре ви­ве­де.

Говоримо, бу­ло, ­із ма­мою та зга­дуємо,- батько слу­хає,- бро­вою не здвиг­не… При­хо­ди­ли раз по раз лю­ди зв­і­да­ти нас, а най­б­ільш тих мо­ло­диць-жа­л­іб­ниць уб­і­га­ло, що во­ни, бу­ло, в нас ­і на­ще­бе­чуться, ­і нап­ла­чуться.

Дуже су­ди­ла нас Пи­ли­пи­ха, нав­ча­ючи, що са­м­і провинили­, а ще дуж­че жу­ри­лась са­ма на­шою на­пас­тю. Ду­же тяж­ко сму­ту­ва­ла Ма­ру­ся.

Пережили ми в­і­сень ­і зи­му; д­іж­да­ли знов вес­ни. Чу­ток бу­ло чи­ма­ло для на­шо­го жа­хан­ня й спо­д­і­ван­ня. Про­чуємо, що десь там, в по­в­і­т­і, ба­чи­ли д­ів­чи­ну, н­і­ко­му не знай­ому - батько їде пи­та­ти - об­’їжджає ок­ру­ги шу­ка­ючи. Про­чуємо, що десь мер­лу знай­де­но - їде батько на неї по­ди­ви­ти­ся; чи утоп­ле­ну по­ня­то - їде батько її по­ба­чи­ти. Пев­нос­т­і дожид­аємо - пла­че­мо; доз­наємось, що не во­на - дя­куємо, ра­д­і - ­і знов пла­че­мо та су­муємо, що її сл­ід за­пав.

Коли кли­чуть од­но­го ра­на батька й ма­т­ір до свя­ще­ни­ка. Ма­ти й на­ля­ка­ла­ся, ­і зра­д­і­ла, ­і зап­ла­ка­ла.

- А по­що то? - пи­та то­го дя­ка, що за на­ми прий­шов.- Ко­ли знаєте, ска­ж­іть нам, го­луб­чи­ку!

- Мен­і ба­тюш­ка н­і­чо­го не приз­на­вав­ся, то й я не знаю н­і­чого,- од­ка­же дяк.

Такий був справ­д­і, що сам со­бою не знав н­і­чо­г­і­с­інько,- ­і го­л­ів­ка йо­го бу­ла та­ка ма­ле­сеч­ка, як зер­нят­ко.

Приходять батько й ма­ти до свя­ще­ни­ка, в­ін їм ка­же:

- Дитина ва­ша жи­ва.

- Господи бо­же м­ій доб­рий!

Розказує то­д­і свя­ще­ник, що во­на вже в мо­нас­ти­р­і далек­ому, аж п­ід Києвом десь, ­і отсе лист йо­му пи­шуть з то­го мо­нас­ти­ря, що та­ка д­ів­чи­на з ва­шо­го се­ла прий­шла у наш мо­нас­тир ­і зос­та­ла­ся, ма­ючи ве­ли­ке жа­дан­ня чер­ни­цею бу­ти; а роз­пи­та­ли в неї, що ро­ди­те­л­ів має за­мож­них, то не­хай ро­ди­те­л­і од­жа­лу­ють їй де­що на про­жит­тя, бо вселилася­ во­на у їх в та­к­ім убо­жест­в­і, що й не ска­за­ти; чер­ни­ц­і, як­і ми­лос­ти­в­і, зда­ру­ва­ли їй що­мо­га; а ще не­хай ро­ди­те­л­і не за­бо­ро­нять їй спа­се­н­ія, бо се тяж­кий гр­іх їм бу­де, ­і не­хай при­си­ла­ють доч­ц­і своє бла­гос­ло­ве­н­іє. «Мо­ли­мо­ся бо­го­в­і,- пи­шуть,- а вас про­си­мо, щоб на­пу­тить ­і на­вес­ти ро­ди­те­л­ів на доб­р­і ­і хо­ро­ш­і мис­л­і та вчин­ки».

- Пиш­іть доч­ц­і бла­гос­ло­ве­н­іє,- ка­же свя­ще­ник,- не спор­теся, не в­ід­ма­гай­тесь - все р­ів­но її не вер­не­те, а жа­лю нароб­ите, ­і гр­іх вам бу­де.

- Не вер­неться вже? - пи­та ма­ти та пла­че.- Н­і­ко­ли вже не мож­на?

- Авжеж,- од­ка­зує свя­ще­ник: - пи­ш­іть бла­гос­ло­ве­н­іє.

- Хай же її бог бла­гос­ло­вить, мою ди­ти­ну! - про­мо­ви­ла ма­ти,- хай бог її бла­гос­ло­вить!

А батько стоїть - не го­во­рить.

- То й доб­ре,- хва­лить свя­ще­ник, пог­ля­да­ючи на батька,- я так ­і на­пи­шу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють…

- Н­і,- оз­вавсь то­д­і батько,- за ме­не, за батька, не пи­ш­іть, ба­тюш­ка; я не бла­гос­лов­лю.

- Як же? Та се гр­іх то­б­і ве­ли­кий! - стра­хає свя­ще­ник.

Батько знов н­і­чо­го не го­во­рить.

- Год­і, го­д­і вже! - вмов­ляє свя­ще­ник.

Батько усе н­і­чо­го не го­во­рить.

- Напишу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють.

- Н­і, ба­тюш­ка, батько не бла­гос­ло­вить н­і­ко­ли