Три долі - Марко Вовчок

ти­хо со­б­і у смут­ку. Н­іх­то не по­рається, не ро­бить н­і­чо­го. Так ­і си­ди­мо.

Бралися за­го­во­рить до неї, ко­ли Кат­ря як крик­не на нас:

- Ну, ка­ж­іть ме­н­і, що ви ка­за­ти­ме­те,- ка­ж­іть, чи не мер­л­і вста­ва­ти­муть? - Та од­хи­ля­ючи нас в­ід се­бе, та не слу­ха­ючи нас, на­р­і­ка­ти ста­не, жал­ку­ва­ти­ся: - Ко­ли б же хоч попрощ­атись прий­шов - ко­ли б же хоть ще раз йо­го по­ба­чи­ти! Як я гля­ну на йо­го? Та ме­н­і з-за йо­го пле­ча удо­ви­не лич­ко кра­совите дви­ж­і­ти­ме… ме­н­і їх лю­б­і сло­ва чу­ються, я їх коханн­я спо­чу­ваю, в ме­не сер­це схне!.. По­ки­ну­ла йо­го!.. Бач, чо­го в­ін сму­ту­вав! А я, щоб ви зна­ли, я йо­го ще б­ільш за той сму­ток лю­би­ла, я йо­го ще луч­че жа­лу­ва­ла, я йо­го як розваж­ала!.. Ох, важ­ко, важ­ко ж ме­н­і!..

- А чим в­ін ви­нен, що пер­ше лю­бив? - ви­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Хто вин­ний, що я про­па­даю? Хто вин­ний?

- Коли ти йо­го в­ір­но лю­биш… - щось по­ча­ла знов Марус­я…

- Чи ж я не лю­би­ла в­ір­но? Чи я ж не ко­ха­ла щи­ро? А те­пер ме­н­і що? Луч­че б я йо­го по­хо­ва­ла!

 

 

XI

 

 

Час зб­і­гав; ту­га якось пот­ро­ху втих­ла - та на усе розлягл­ася. П­іш­ли­ся то­д­і Кат­р­і от­і ран­ки дов­г­і, а т­і ве­чо­ри ще дов­ш­ії, т­і дн­і, н­і­як не пе­ре­бут­н­і,- що все си­диш та ду­маєш, яке ли­хо твоє, ­і як прий­шло на те­бе, ­і як не по­ки­не те­бе н­ікол­и.

Уноч­і во­на ма­ло спа­ла; ус­та­не - н­і об ч­ім не дбає; ся­де ко­ло в­ік­на, ­із­ло­жить ру­ки, си­дить та в в­і­кон­це ди­виться. Та­кеньки тиж­н­і схо­ди­ли, що во­на, жи­ву­ща, бу­ла на­че мерт­ва. ­І ми хо­ди­мо - на­че що в ха­т­і вмер­ло. А ра­зом, яко­го­-не­будь ве­се­ло­го про­ме­нис­то­го ран­ку або ти­хо­го тем­но­го ве­чо­ра, во­на як ожи­в­іє,- та­ки­ми рев­ни­ми, г­ір­ки­ми сльоза­ми об­іл­лється! ­І ту­жить, ­і ри­дає, ­і б­’ється до вто­ми… - ­і знов стих­не, ­і знов на­че н­і­що їй не до­хо­дить до­жи­ва. Хо­т­і­ла з нею ма­ти го­во­ри­ти, хо­т­і­ла пи­та­ти,- про­сить: «не го­во­р­іть н­ічог­о ­і не пи­тай­те н­і­чо­го». Н­і зо мною, ан­і з Ма­ру­сею роз­мо­ви не хо­че; ча­сом н­і­би з нас см­іється.

Мати жу­ри­ла­ся ду­же. Пи­ли­пи­ха усю прав­ду на­шу зна­ла, а ра­ди не зна­хо­ди­ла, хоч яка бу­ла мис­ли­ва со­б­і. Во­на т­іль­ки су­ди­ла та сва­ри­лась, що ма­ти ко­риться чо­ло­в­і­ку, що з то­го усе ли­хо встає,- та б­ільш во­на до­во­ди­ла то­го гн­і­вом своїм, ан­іж сло­ва­ми. Д­іж­да­ли ми батька з до­ро­ги. Поверн­увся в­ін та­кий, який п­і­шов - не­лас­ка­вий. Ос­ма­ле­ний сон­цем та об­в­іт­ре­ний, зда­вавсь в­ін ще пох­мур­н­і­ший, н­іж був.

По­вер­нув­ся до­до­му уве­че­р­і; ми ще не ля­га­ли, а вже всю­ди бу­ло ти­хо, як йо­го го­лос гр­із­ний по­чув­ся. Ми ки­ну­ли­ся, я ­і ма­ти, йо­му на­зуст­р­іч, кли­че­мо Кат­рю за со­бою: «­іди батька стр­і­ча­ти». В­ін у дв­ір ус­ту­пив, нас ми­на­ючи, т­ільки мовч­ки вкло­нив­ся,- ми так ­і стоїмо; в­ін опо­ря­див усе,- то­д­і у ха­ту, с­ів на ла­в­і од­да­л­ік од ус­іх. Ма­ти ве­че­ря­ти про­си­ла - в­ін кив­нув го­ло­вою, що доб­ре, ­і ве­че­ряв усе мовч­ки, усе не див­ля­чись на нас. Т­ільки од­но­го ра­зу йо­го оч­і бист­р­і спог­ля­ну­ли на Кат­рю пильно,- на­чеб ос­ма­ле­не об­лич­чя по­б­і­л­і­ло тро­хи, а в­ін н­і­ко­му не ска­зав н­і­чо­го.

А Кат­ря стоїть ко­ло ст­і­ни, са­ма як ст­і­на б­і­ла,- ба­чу - зо­мл­іває. До­ба­чає те й ма­ти, хо­че мо­ву по­ча­ти з батьком, та го­ло­су не­ма сло­во ви­мо­ви­ти.

- Втомився я,- ка­же батько.

- На доб­ра­н­іч вам,- кла­ня­юся йо­му; узя­ла Кат­рю за ру­ку та й ви­ве­ла за со­бою з ха­ти у св­іт­ли­цю. Во­на с­і­ла ­і трусилася­ уся.

- Що то­б­і, Кат­ре? - пи­таю.- Чи ти батька ­із­ля­ка­ла­ся?

- Н­і, н­і… я т­ільки спо­га­да­ла… як то­д­і бла­га­ла я батька, як на­р­і­ка­ла!.. то­д­і в ме­не бу­ло щас­тя… те­пер вже н­і об ч­ім ме­н­і про­си­ти до­ма, н­і­чо­го спо­д­і­ва­тись з сто­ро­ни… Не­ма в ме­не н­і­чо­го,- я са­ма не­щас­ли­ва!

- Втихни, Кат­ре, втих­ни для батька, батько по­чує,- го­д­і! - вго­во­ряю її.

- Втиши ж ти перш моє сер­це! - од­мо­ви­ла ри­да­ючи. Н­іч ­іш­ла в ту­з­і та в жа­лю.

- Темна н­іч яка! - про­мов­ля­ла Кат­ря су­му­ючи,- яка тем­ная та дов­гая! - А ста­ла зо­ря розс­в­і­та­ти, ста­ло со­неч­ко яс­ненько схо­дить,- ка­же: - Вже й зо­ряється! Вже сон­це; день, як йо­го пе­ре­бу­ти до но­ч­і - бо­же ми­лий!

Мати тим т­ільки свою жур­бу т­і­шить, що сеє без­та­лан­ня Кат­ри­не бу­де батько­в­і вгод­не; хут­ко й пос­п­і­ши­ла­ся сказат­и йо­му:

- Катря вже не хо­че са­ма за Чай­чен­ка.

Дуже батька сло­ва її зру­ши­ли.

- Пов­істи, як усе бу­ло,- не вми­ни н­і­чо­го! - ве­лить.

­І усе йо­му ма­ти по­в­іс­ти­ла, що бу­ло.

- Зглянься на ди­ти­ну б­ід­ну, дру­же м­ій,- про­сить батька: - во­на пос­лу­ха­ла, по­ко­ри­ла­ся, а не­щас­ли­ва.

- Вона не ме­не пос­лу­ха­ла,- од­мо­вив батько та й задум­авсь.

Мати бо­яз­ко на йо­го спог­ля­да­ла - гн­і­ву не вба­ча­ла, т­іль­ки ду­му-ду­му на чо­л­і ви­со­к­ім пох­му­р­ім.

Дал­і в­ін п­і­шов со­б­і ­із дво­ра - так, як ­ік гаю поб­рав­ся,- а т­ії по­ри вже не бу­ло н­і­яко­го д­і­ла в по­л­і…

- Як в­ін прий­няв теє,- не знаю,- го­во­ри­ла ма­ти, смут­но виг­ля­да­ючи йо­го до­до­му.

В­ін по­вер­нув­ся уве­че­р­і п­із­но.

Увечер­і вс­і у ха­т­і з­іб­ра­ли­ся, ус­і вку­п­і пе­ре­бу­ли йо­го, дов­гого ве­чо­ра то­го. Ус­і ро­би­ли ко­жен своє д­і­ло.

­І ба­га­то тих ве­чо­р­ів дов­гих пе­ре­ве­ло­ся в нас без розмов­и, без го­мо­ну,- от як, бу­ва, при не­ду­жо­му, що к смер­т­і не­дугує, си­дять лю­ди, не згля­нуться, бо смут­ний ко­жен пог­ляд, не роз­мов­ляться, бо не­ма їм у сло­в­і по­ра­ди, а час ­іде, ти­хо йде, ду­же ти­хо,- то н­і­би ра­зом як про­миг­не к­ілька го­дин ­і знов лед­ве то­читься, а кож­на хви­ли­на важ­ко приляг­ає на ду­ш­і.

 

 

XII

 

 

Що да­л­і, то г­ірш су­му­ва­ла Кат­ря. Жа­лю сво­го збу­ла­ся, а об­няв її са­мий сум. То бу­ло ко­ли оз­веться до нас ­із Марус­ею сло­вом сер­деч­ним: «Ой важ­ко, Ма­ру­сю! Ой важ­ко, Хи­мо!», а то зов­с­ім од­цу­ра­ла­ся ус­іх. Лас­ку прий­ма, не вважаю­чи; що спи­таєш в неї, за­го­во­риш - «що тре­ба? чо­го хо­че­те?» До ма­те­р­і як не­р­ід­на ди­ти­на; в­ід батька да­ле­ко сторониться­… Де там в се­л­і при­го­да, дос­лу­хається: яка, хто жу­риться, пла­че - ­і їй на­че лю­бо вдив­ля­ти­ся, об­м­ір­ку­ва­ти тут - ­і ди­виться ­і