Три долі - Марко Вовчок

- се на­пи­ш­іть, ко­ли хо­че­те,- прав­да бу­де. Щас­ли­во!

Уклонився та й до­до­му поб­равсь.

Мати не про­сить, не ози­вається - т­ільки пла­че та ту­жить.

- Що ж се та­ке? - го­во­рить свя­ще­ник до ма­те­р­і.- Чи ж так р­ід­ну ди­ти­ну по­ки­не­те на вбо­жест­во, як си­ро­ту?

Мати за­раз ки­ну­ла­ся до­до­му, до батька за гро­ши­ма, а батько хоч сам не ка­зав да­ва­ти, та й не за­бо­ро­няв,- з­ібрал­а ма­ти гро­ш­і, за­раз од­нес­ла свя­ще­ни­ко­в­і, щоб пе­рес­лав Ка­тр­і.

- Це доб­ре,- ка­же свя­ще­ник,- ко­лись, мо­же, в­ін ­і поблагосл­овить, а те­пер на­пи­шу, що ма­ти бла­гос­ло­ви­ла…

А тут лю­ди про­чу­ли, ­ідуть - ра­д­і­ють - до нас: «До­ча­са ва­ша жи­ва! Ди­ти­ну ва­шу бог бе­ре­же! Чи вже чер­ни­цею? Чи ду­же да­ле­ко? Мож­на од­в­і­да­ти, хоч ­і да­ле­ко. У доб­ро­му м­іс­ц­і знай­шла­ся. Мо­же, ва­шу ди­ти­ну так бог доп­ро­ва­див».

Мати до ус­іх ози­вається то жа­лем своїм, сл­ізьми, то сло­вом,- батько н­і до ко­го не оз­веться. Хтось з лю­дей йо­му ка­же: «Ва­ша доч­ка».- «В ме­не не­ма доч­ки»,- одмо­вив. «Ва­ша доч­ка чер­ни­ця».- «В ме­не не­ма доч­ки»,- знов од­мо­вив.

Тижн­ів у три од­іб­рав свя­ще­ник знов лист, що дя­кує Ка­тря батька й ма­т­ір за лас­ку ­і за гро­ш­і ­і про­сить, щоб її не за­бу­ва­ли.

- Як же їй там? Доб­ре? Чи зду­жа? Чи здо­ро­ва? - се ма­ти пи­та­ла­ся.

А свя­ще­ник ка­же:

- Авжеж!

А дяк:

- Хто се зна­ти мо­же? Во­на там, а ми тут.

Не спо­д­і­ва­ючись Кат­р­і, ста­ли ми жи­ти у ти­хо­му, а невгав­учому смут­ку. Ста­рий батько си­в­іє; на ви­со­ко­му чо­л­і мор­щина у всю довж ляг­ла, гли­бо­ка та по­ну­ра.

 

 

XV

 

 

По ус­іх тих ви­пад­ках та б­і­дах ма­ти якось стр­і­ну­ла­ся ­із Чай­чи­хою: зап­ла­ка­ли обид­в­і та з то­го ча­су по­ча­ли знов од­на до ­’дн­ії хо­ди­ти та вку­п­і го­рю­ва­ти. Час­т­іш хо­ди­ла до нас Чай­чи­ха, бо ма­ти все не­ду­гу­ва­ла. З­ій­дуться, зга­да­ють дав­нє - й сму­ту­ють. Прий­де ­і Пи­ли­пи­ха… Бу­ла ­і в неї своя жур­ба та н­і­ко­ли во­на не жа­л­і­ла­ся ­і зро­ду не пла­ка­ла. От­се, як ба­чу її, прий­де бу­ло, ся­де ви­ще ус­іх, пог­ля­дає, на­че су­дить су­дом, ­і роз­ка­зує:

- Моя Ма­ру­ся в­’яне. Н­і­чо­го їй не ми­ло. Вби­рається не гля­дячи, що бе­ре на се­бе. М­іж д­ів­ча­та не йде; за гу­лян­ня бай­ду­же їй… Те­пер сва­тає По­хи­лен­ко - «не хо­чу!..» А як ти, ка­жу, не хо­чеш доб­ро­х­іть, то я те­бе си­лою в­ід­дам. «Оддай­те, та ви ме­н­і, ма­мо, св­іт зав­’яже­те,- ­і ме­н­і, ­і йо­му. Не бу­де у нас в ха­т­і н­і лю­бо­в­і, н­і лас­ки… Я йо­го не знаю ­і не ко­хаю, ­і не бу­ду… Згляньтесь хоч на йо­го, за що доб­ро­му па­руб­ко­в­і св­іт зав­’яза­ти!»

Що ж, ка­жу, ­і ти хо­чеш у чер­ни­ц­і? ­І ти ме­не ду­маєш при моїй ста­рос­т­і по­ки­ну­ти? «Н­і, ма­мо. По­ки вас гос­подь на св­і­т­і дер­жить, я вас н­і­ко­ли не по­ки­ну»…

- Може, ко­го лю­бить та боїться приз­на­тись,- го­во­рить ма­ти,- мо­же, яко­го си­ро­ту вбо­го­го по­ко­ха­ла.

- Питала я: хто те­бе з ума, з ро­зу­му зво­дить? - «Н­іх­то ме­не з ума, з ро­зу­му не зво­дить».

Змовкне Пи­ли­пи­ха; за­жу­риться, не хи­ля­чи го­ло­ви; ма­ти з Чай­чи­хою про до­лю та про без­та­лан­ня св­і­то­ве поч­нуть, а зве­дуть усе на д­і­ток своїх…

- А що, Ма­ру­се, го­луб­ко,- бу­ло ка­жу їй,- що се у св­і­т­і ро­биться?

Вона ос­м­іх­неться ме­н­і.

- Як ти жи­веш, Ма­ру­се? - пи­таю.- Чи усе лю­биш так са­мо?

- Так са­мо,- од­ка­же.

- Може, в­ін хут­ко оже­ниться - йо­го ма­ти усе пла­че: оже­нись та оже­нись… хва­ли­ла­ся, що об­і­щавсь: оже­ню­ся…

- Нехай йо­му доб­ре бу­де! Не­хай щас­ли­во!

Такеньки бу­ло ­і роз­мов­ляє зо мною, ча­сом сп­і­ває, ласкав­а та вв­іч­ли­ва.

І Чайченко знов м­іж на­шу че­лядь уявив­ся… Та­кий са­мий хо­ро­ший, мо­же, ще кра­щий… бо як хо­ро­ший та лю­бий по­бол­іє або по­тер­пить, м­іц­н­ій до йо­го дур­не сер­це приляг­ає… Знов в­ін до вс­іх при­в­іт­ний, знов зо вс­і­ма го­во­рить ­і знов н­і­ко­го не ко­хає… Удо­ва йо­го люб­ле­на то­д­і вже зв­ін­чалася з якимсь шин­ка­рем.

Маруся ба­чить йо­го… Роз­мо­ви з ним не шу­ка­ла, не на­верталася йо­му на оч­і - хто б п­із­нав, що ко­хає йо­го! Т­ільки рум­’ян­і­ти ста­ла, як став в­ін бу­ва­ти…

- Отсе ти рум­’ян­ієш,- ка­жу.

- А ма­ти усе го­во­рить, що за­не­па­даю. П­і­ду - не­хай побач­ить ме­не рум­’яну.

- А чо­го все ти смут­ная?

- Невесело, Хи­мо.

- Ти усе їм пе­ча­лиш­ся,- а чо­го? Йо­му у св­і­т­і не г­ірш, як ­ін­шим, жи­веться!

- Йому не доб­ре! - ви­мо­вить ­і на ли­ц­і по­б­і­л­іє.

Якось роз­мов­ля­ли та ра­ди­ли­ся у нас в ха­т­і Пи­ли­пи­ха, Чай­чи­ха й ма­ти,- ко­ли Чай­чи­ха й ка­же вдо­в­і:

- Дуже ме­н­і ва­ша доч­ка Ма­ру­ся ми­ла: ко­ли б ме­н­і та­ку не­в­іс­точ­ку гос­подь пос­лав!

А Пи­ли­пи­ха ка­же:

- В­’яне моя Ма­ру­ся!

- Та їй, здається, тро­хи по­луч­ча­ло: бу­де здо­ро­ва!

- Не ка­ж­іть - по­луч­ча­ло: во­на в­’яне!

- М­ій Як­ів - доб­рий па­ру­бок,- знов Чай­чи­ха го­во­рить,- я та­ки йо­му од гос­по­да спо­д­і­ва­юся до­л­і. Те­пер вмов­ляю йо­го: си­ну м­ій, од­ру­жи­ся! - «Доб­ре, моя ма­ти,- од­ка­же,- одруж­уся, чи не ви­яс­ниться ме­н­і з хо­ро­шою лю­ди­ною!» На­що ж ме­н­і кра­щої пи­та­ти йо­му, як ва­ша доч­ка? Ка­ж­іть ме­н­і, го­лубочко, ка­ж­іть ме­н­і до вас ста­рос­ти сла­ти!

- Моя Ма­ру­ся не схо­че,- я си­лу­ва­ти не хо­чу.

- Та хоч пос­пи­тай­те її, люб­ко, хоч пос­пи­тай­те!

А ми усе те з к­ім­на­ти чуємо з Ма­ру­сею. ­І чуємо, як Пи­ли­пи­ха вимовила­: «доб­ре, я пос­пи­таю!» Як вий­шла до сад­ка ­і кли­че Ма­ру­сю.

Маруся то­д­і ус­та­ла од шит­ва сво­го, йде… Я її за ру­ку:

- Марусе! От ди­во!

- Яке ди­во, Хи­мо?

Ув­ійшла у ха­ту.

- Марусе! - пи­та її ма­ти.- Чи ти п­і­деш за Чай­чен­ка за Яко­ва?

- П­іду,- од­мо­ви­ла.

Пилипиха аж ру­ки зня­ла уго­ру,- зди­ву­ва­ла­ся.

Чай­чи­ха ра­д­іє так, бо­же м­ій доб­рий! Ус­іх об­н­і­має, ц­і­лує, пла­че та дя­кує. ­І ма­ти в­і­тає, доб­рить, а смут­н­іш їй, ма­буть, ста­ло,- ма­буть, зга­да­ло­ся…

- Се ти ме­н­і ко­риш­ся, доч­ко, чи по своїй лю­бо­в­і за йо­го йдеш? - пи­та Пи­ли­пи­ха.

- По своїй лю­бо­в­і, ма­мо.

- Давно се ти йо­го лю­биш?

- Як йо­го знаю, ма­мо.

Б­ільш Пи­ли­пи­ха доч­ки не