Три долі - Марко Вовчок

- Спасиб­і, доб­ре.

- Ви вже дав­ненько у д­і­ток не бу­ли у своїх,- чи во­ни здо­ровеньк­і? Чо­му Ма­ру­ся не бу­ває?

- В неї ди­ти­на нез­ду­жає.

- Та як же во­на, мо­ло­денька, без вас там за­по­ма­гається?

- Нехай са­ма со­б­і жи­ве,- про­мо­ви­ла Пи­ли­пи­ха.

- Що се ви, бог ­із ва­ми, го­лу­боч­ко! Чи у нас з ва­ми д­іточ­ок по­ле за­с­і­яно? Вже ме­н­і гос­подь пос­лав ли­хо та го­ре - йо­го бо­жа во­ля, а вас гос­подь ми­лує, то й ша­нуй­те­ся!

- Я в своєї ди­ти­ни н­і за що… Во­на ме­не не ша­нує, не поваж­ає! Во­на ме­не за­м­і­ня­ла на свек­ру­ху, во­на ме­не за­м­і­ня­ла на сво­го чо­ло­в­і­ка… Чи зро­ду во­ни ко­ха­ли її, як я, ма­ти р­ід­на, пи­ти­ма ма­ти! В­ін її не ко­хав - хо­т­і­ла за йо­го, а те­пер в­ін до ­ін­шої хо­дить.

- Та, мо­же, се неп­рав­да…

- Неправда? Я вже дав­но ба­чу, як в­ін з до­му рветься, як во­на йо­го до­жи­дає, стр­і­чає, а в­ін ми­мо йде - чи гля­не; я ста­ла на­зи­ра­ти. От ­і доз­на­лась, що хо­дить в­ін у ши­нок. Я пер­ше ду­ма­ла: п­’є ниш­ком. Ка­жу Ма­ру­с­і: «Чи ти знаєш, що тв­ій чо­ло­в­ік усе до шин­ку хо­дить?» Во­на збл­ід­ла як крей­да, мов­чить. «Не пус­кай йо­го з до­му, го­во­рю їй, ска­жи йо­му».- «Як я йо­го маю не пус­ка­ти,- од­мов­ляє то­д­і: - мо­же, йо­му д­і­ло яке…» «Ска­жи йо­му»,- на­по­ля­гаю. Во­на та­ки ан­і сло­веч­ка йо­му не про­мо­ви­ла, як в­ін п­і­шов. Я її до­ко­ря­ла - во­на сто­яла пе­ре­до мною та мов­ча­ла. «А ти в­і­ри, ка­жу, ма­териному ро­зу­му не ймеш?» П­іш­ла я за ним у тро­п­і ­і назирц­ем аж до шин­ку до­ход­жу по­ба­чи­ти на свої оч­і й при лю­дях,- мо­же, доч­ка в­і­ри пой­ме то­д­і. До­ход­жу до шин­ку, де там куп­ка яб­лунь стоїть: чую, роз­мов­ляє з кимсь м­ій зять - йо­го го­лос. А м­і­сяць св­і­тить. Ближ­че я див­лю­ся - си­дить п­ід яб­лу­нею мо­ло­ди­ця: ру­ка­ва в неї за б­і­л­і л­ік­т­і закасова­н­і, у перс­нях во­на ср­іб­них, ру­ка­ми у стан хиб­кий узя­ла­ся, оч­і по­но­ч­і бли­щать блис­ку­ч­і; слу­хає, що м­ій зять го­во­рить, ­і см­іється. А зять м­ій до неї та­к­і ре­ч­і про­мов­ляє: «Як те­бе не по­ба­чу, ка­же, хоч го­ди­ну, то я з нудьги про­па­даю та з ту­ги: я без те­бе жи­ти не мо­жу! Без те­бе жи­ти не хо­чу! Дар­мо вже, що ти ме­не за­на­пас­ти­ла на­в­і­ки - не­хай я т­ільки ота­кеньки до те­бе прий­ду, та гля­ну, та сло­во твоє, не­хай ­і не­лас­ка­ве, по­чую… А вчо­ра,- ка­же,- вчо­ра ­і по­зав­чо­ра я усю н­іч п­ід ц­ією яб­лу­нею сто­яв. Чи вже ти то­го не зна­ла?» А во­на йо­му: «Твоя ж­ін­ка мо­ло­да, що ка­же, як не днюєш, не но­чуєш до­ма?» - й см­іється. «Н­і­чо­го»,- од­мо­вив їй (прав­ду од­мо­вив!). «Як н­і­чо­го? Чи во­на ж те­бе не лю­бить?» - «Не знаю».- «А чо­му ж ти в неї не пос­пи­таєш за се? га?» Го­лос­но зас­м­і­яла­ся. «Ой, чо­ло­в­ік м­ій по­чує!» - схо­пи­ла­ся з м­іс­ця, по­ц­і­лу­ва­ла, як вра­зи­ла, ­і зник­ла.

В­ін кли­кав - ру­кою мах­ну­ла, п­і­шов за нею у ши­нок, а я до доч­ки: «А що, чия прав­да? Яке д­і­ло в йо­го?» Ди­виться на ме­не. «Не доб­рий в­ін то­б­і су­див­ся, те­бе їм бог ска­рав».- «Ма­мо, не гн­і­в­іть бо­га, се ви вже бо­га гн­і­ви­те!» - ме­н­і до­р­і­кає доч­ка моя!

Тод­і я усе їй роз­ка­за­ла, що чу­ла, що ба­чи­ла. «Ой, ма­мо, на­що бу­ло вам дог­лед­жу­ва­ти­ся, на­що до­пи­ту­ва­тись?» - «А то­б­і луч­че, як ду­рять, лю­би­ти?» - «В­ін ме­не не об­ма­нює».- «То ще в­і­ри не ймеш ме­н­і?» - «Я йо­го н­і­ко­ли не пи­та­ла об сьому, чи ме­не лю­бить».- «Не пи­та­ла, чи те­бе в­ін лю­бить? Так ти йо­го не ко­хаєш, чи що?» - «Ко­хаю…» Спо­риться та зма­гається ­ізо мною… Та­кеньки, аж по­ки в­ін по­вер­нув­ся п­і­з­но… По­вер­нув­ся в­ін, а моя доч­ка ­іде навп­ро­ти йо­го, две­р­і роз­чи­няє, як батько­в­і ша­нов­но­му, як чо­ло­в­і­ко­в­і любом­у… «Як вже ти ува­ги на се­бе не маєш,- ка­жу,- то я сво­го зя­тя спи­таю: де був в­ін до п­ів­но­ч­і? За якою при­чи­ною? У ко­го?».

В­ін зм­і­шав­ся ­і в мис­лях ­і в сло­вах, ди­виться уб­ік, а доч­ка моя: «Го­д­і, ма­мо! Се ми вже м­іж со­бою роз­пи­таємось, а вам вже час спо­чи­ти, ко­ли лас­ка». Я вже б­ільш н­і­чо­го не казал­а, б­ільш не слу­ха­ла, се­ред но­ч­і до­до­му п­іш­ла. Не бу­ла з то­го ча­су у їх ­і не бу­ду.

- А уну­чеч­ка ва­ша ду­же сла­ба?

- Не ве­ли­ка там сла­б­ість, та ве­ли­ке по­би­ван­ня.

- Журяться во­ни ду­же?

- Хто во­ни? Та зять м­ій чи й знає, що ди­ти­на нез­ду­жає - в­ін не пи­тає ­і не ди­виться.

- Не в­ід­р­і­кай­тесь д­і­ток, люб­ко,- про­сить вже ма­ти Пилип­иху,- не в­ід­р­і­кай­те­ся вт­і­хи своєї!

- Я са­ма со­б­і ра­ду рад­жу,- од­ка­же на те Пи­ли­пи­ха.

- Подаруйте вже доч­ц­і своїй: во­на ж йо­го ду­же так лю­бить, Яко­ва! - го­во­рить ма­ти.

- ­І я її ду­же люб­лю,- од­ка­за­ла Пилп­пи­ха.

- Хоч я вже од­в­і­даю Ма­ру­сю,- ка­жу ма­те­р­і та й п­іш­ла до неї.

Маруся са­ма бу­ла в ха­т­і, си­д­і­ла на ла­в­і, хи­та­ючи в об­ій­мах не­ду­жу свою ди­тин­ку.

- Боже по­мо­жи, Ма­ру­сю! - в­і­таю її.

- Спасиб­і. С­і­дай, Хи­мо.

- А що ди­тин­ц­і?

Вона гля­ну­ла на ди­тин­ку й од­мо­ви­ла:

- Терпить ма­ле­сеньке.

- Була у нас твоя ма­ти, Ма­ру­сю,- ка­жу.

- Яка во­на бу­ла? Що го­во­ри­ла?

- Не хо­че до те­бе хо­ди­ти; ка­за­ла: не бу­ду.

- Смутно ме­н­і те! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Я вже б­ільше н­і­чо­го не го­во­ри­ла за се й пи­та­ти н­і об ч­ім не пи­та­ла.

Почали ми ти­ху роз­мо­ву - зга­ду­ван­ня. Зга­да­ли нашї за­бавки дав­н­і ди­тя­ч­і,- при­га­да­ли й д­і­во­ч­і без­сум­н­ії ча­си… Не зво­дя­чи очей з ди­тин­ки своєї, Ма­ру­ся роз­мов­ля­ла ­ізо мною, хи­та­ючи не­ду­женьке.

Чайченко усе не при­хо­див, а вже ве­чо­р­і­ло. Вже п­із­но - в­ін не при­хо­див. Во­на йо­го до­жи­да­ла лю­бо: що там шурх­ле, ше­лес­не - прис­лу­хається пильно; стих­не усе знов ­і не­ма н­і­ко­го,- во­на не з­ітх­не на­в­іть, знов до­жи­дає… Я й п­іш­ла так - не ба­чи­ла йо­го,- не по­вер­нув­ся при ме­н­і. «Ска­жи ма­ту­с­і моїй, що прий­ду до неї, як моя ди­тин­ка тро­хи оду­жає»,- про­си­ла ме­не Ма­ру­ся про­ща­ючись.

А тут у к­ілька дн­ів за­не­ду­жа­ла Пи­ли­пи­ха. Пок­ли­ка­ли ми до неї ус­іх знат­ниць ­і л­і­ка­рок,- здається, н­і­ко­му не вп­ізнал­ася її не­ду­га - яка бу­ла. В неї