Три долі - Марко Вовчок

пи­та­ла, т­ільки про­мо­ви­ла:

- Я не бо­ро­ню то­б­і, доч­ко!

Почали умов­ля­ти­ся та по­ча­ли ра­ди­тись… по­ча­ло­ся за в­і­но, за ве­с­іл­ля…

Заручили їх. Гу­ля­ло ба­га­то лю­дей на за­ру­чи­нах. В­ін був до неї при­в­іт­ний, як до ­ін­ших, тро­хи смут­ний, нед­ба­лий… Во­на бу­ла спо­к­ій­на та яс­на…

Став в­ін до неї хо­ди­ти що­ве­чо­ра.. ­Іде до неї - не сп­ішиться­; про­щається з нею - не за­ба­риться…

- Марусе! - го­во­рю.- От­се ти за йо­го за­м­іж ­ідеш - чи ж то­б­і не при­хо­дить на дум­ку, що бе­ре в­ін те­бе не по ве­ли­к­ій лю­бо­в­і-ко­хан­ню?

- Знаю,- ка­же,- що в­ін ме­не не ко­хає; се я дав­но ­і доб­ре знаю,- та в­ін ме­не ­і не цу­рається. В­ін до ме­не при­хо­дить, го­во­рить… Я йо­го роз­ва­жа­ти­му, я йо­му до­год­жа­ти­му,- ве­сел­іш йо­му у ха­т­і бу­де зо мною, як те­пер са­м­іт­но­му.

- Трудно так жи­ти, Ма­ру­се! Щоб ти ко­лись не ка­ялась!

- По чо­му ме­н­і труд­но бу­де? Чо­го ка­ятись? Я н­і­ко­ли не ду­маю, труд­но чи важ­ко ме­н­і бу­де: як бу­де, так ­і бу­де; я пе­рет­ри­ваю: я роб­лю, як ме­н­і моє сер­це чує, що луч­че…

 

 

XV­I

 

 

Пов­інчали їх во­се­ни.

Мен­і то­д­і бу­ло ва­женько. Усе бу­ло ка­жу со­б­і: дур­на, дур­на го­ло­ва, не­ро­зум­на! Усе бу­ло м­ір­кую ­і об­м­ір­кую доб­ре,- а не по­ма­гається… По­ча­ла я то­д­і час­т­іш до Ма­ру­с­і хо­ди­ти - лег­ше на­че ме­н­і ста­ло… Од­но, що Ма­ру­ся бу­ла ме­н­і зав­с­і­ди доб­ра, а дру­ге, що ц­і­ка­в­ість моя: як то во­ни жи­вуть ­із со­бою? По­ча­ла я до них уча­ща­ти.

­І бу­ло як не прий­деш до їх - су­мир­но ­і сог­лас­но, та т­ільки чо­гось ду­же вже по­ряд­но,- от ка­ж­іть, гос­т­і усе си­дять, а гос­по­да­р­ів ­і не­ма. Не­ма, як то бу­ва ча­сом, чо­ло­в­ік ­і ж­ін­ка гос­тей в­і­та­ють: «Ану, чо­ло­в­і­че, вне­си з ко­мо­ри, що там!» - «Ану, ли­шень, ж­ін­ко, час­туй лю­бих гос­тей!», що ба­чиш, жи­вуть во­ни, як свої, ­і все у їх вку­п­і: бо­ле­щ­і ­і ра­до­щ­і, дум­ки ­і гад­ки, вар­ти ­і жар­ти: чи за­го­во­рить один, дру­гий перехопи­ть - до­ка­же… А мо­ло­д­і Чай­чен­ки хоч ­і ряд­ком сид­ітиму­ть, та бу­ла м­іж ни­ми як ст­і­на за­л­із­на. Чи той п­ід­н­і­меться, дру­гий ус­ту­пає геть, м­іс­це дає,- до­торк­ну­тись стережеться­; во­на до йо­го за­го­во­рить, як доч­ка до батька,- в­ін до неї, як зять до те­щ­і.

Пилипиха су­му­ва­ла, в­ід­дав­ши Ма­ру­сю за­м­іж; з су­му то­го за­не­па­да­ти ста­ла.

- Як бог ми­лує? - пи­та бу­ло в неї ма­ти.

- Сама жи­ву,- од­мо­вить; то­го не ска­же, що сум­но са­м­ій жи­ти, н­і в св­і­т­і.

Ходить до доч­ки, ­і за­вид­но їй ба­чи­ти, що там без неї своя с­ім­’я.

- А що, як д­іт­ки ва­ш­і? - спи­таємо.

- Була у їх в гос­ти­н­і, то усе га­разд.

- Свекруха ва­шу Ма­ру­сю ду­же лю­бить,- як свою р­ід­ну ди­ти­ну.

- Маруся го­дить свек­ру­с­і, як ме­н­і го­ди­ла…

З Чай­чен­ком Пи­ли­пи­ха по­во­ди­ла­ся зви­чай­ненько, унят­ли­во, т­ільки як з чу­жим-чу­ж­і­с­іньким чо­ло­в­і­ком, що н­і­чо­го йо­му ка­за­ти, н­і об ч­ім йо­го пос­пи­та­ти.

- М­ій зять,- го­во­рить бу­ло, як от ка­жуть: «да­ле­кий по­в­іт».

- Отсе в вас те­пе­реньки двоє д­і­ток: ­і доч­ка й син,- ду­має хто улес­тить ка­жу­чи.

- В ме­не од­на р­ід­на ди­ти­на!

Як вже ста­ра Чай­чи­ха її ша­ну­ва­ла, як вже го­ди­ла їй - в неї на­че ­і оч­і й ву­ха по­за­в­і­шу­ва­н­і. Н­і­ко­му во­на так низько та гор­до так не кла­ня­ла­ся, як т­ій б­ід­н­ій Чай­чи­х­і, що та бу­ло но­ч­і не до­сип­ляє,- ду­ма, за що лас­ки од­па­ла та як знов п­ід ту лас­ку п­і­д­ій­ти? Са­ма так нам приз­на­ва­ла­ся. Да­л­і стратил­а на­д­ію влас­ка­вить Пи­ли­пи­ху: як Пи­ли­пи­ха до їх у ха­ту - во­на ти­хенько з ха­ти,- десь хоч п­ід ти­ном пе­ре­бу­де. «Д­і­ждуся, що во­на поп­ро­щається, то­д­і ­і ув­ій­ду - не мо­жу їй до­кучати со­бою, не хо­чу со­бою її гн­і­ви­ти - бог ­із нею! Як­би не во­на ме­не сму­ти­ла, то б ме­н­і та­ке доб­ре жит­тя бу­ло з ни­ми. У ха­т­і в нас лю­бо, ми­ло! Я вже не знаю, ко­го я б­ільше ко­хаю, чи сво­го Яко­ва, чи Ма­ру­сю? ­І та­кеньки я ду­маю: чи ж се її ди­ти­на, що та­ка во­на люб­’яча та при­хильна, ся Ма­ру­ся!»

Стара не дов­го ще по­жи­ла: на дру­гий р­ік по ве­с­іл­лю вмер­ла. Не ду­же й бо­л­і­ла.

Як її по­хо­ва­ли, Пи­ли­пи­ха по­ча­ла день у день до доч­ки хо­ди­ти, до­до­му т­ільки на н­іч, а ко­ли, то й но­чує у доч­ки. Ди­ви­ти­ся ве­се­л­іш ста­ла.

Заздр­існа та ра­д­іс­на, що знов са­ма з доч­кою, во­на ба­га­то де­чо­го не­до­ба­ча­ла дов­го. Во­на не вва­жа­ла, що Чай­чен­ко, сли­ве, до­ма й не жи­ве, т­ільки на­в­і­дується; що який в­ін смут­ний, та не­терп­ля­чий, та нес­по­к­ій­ний ту р­ід­ку хвилин­у, як по­си­дить до­ма… Ку­ди в­ін усе пос­п­і­шається? Чо­го в­ін, як на жа­ри­н­і? Чи все те ба­чи­ла Ма­ру­ся… Чо­го вже не до­гледишся, як ко­хаєш! Ма­ру­ся н­і­ко­му не ка­за­ла - я хо­т­і­ла як-не­будь роз­мо­ву на се на­вер­ну­ти; во­на мов­ча­ла, слухаю­чи мої т­і п­ід­хо­ди ц­і­ка­в­і, а ти­ха, доб­ра та яс­на у своїй ха­т­і.

Що да­л­і за­бу­ва­ла­ся не­б­іж­ка Чай­чи­ха, то знов Пи­ли­пи­ха ро­би­ла­ся пох­мур­н­і­ша - важ­ким ду­хом ста­ла ди­ха­ти во­на на зя­тя. Спер­шу ра­д­і­ла, що в­ін з до­му час­то од­год­жається, а там зав­ва­жи­ла, як йо­го до­жи­дає Ма­ру­ся, як уст­р­іч йо­му ви­хо­дить… По ни­точ­ц­і до клу­боч­ка, як-то ка­жуть, ­і Пилип­иха вже вм­і­ча­ти по­ча­ла, що до­ма в­ін не го­во­рить ­і сму­тує, а йде - ви­би­рається з гос­по­ди - то й оч­і бли­щать…

 

 

XVII

 

 

Як ­іти од на­шої сло­бо­ди до Люб­чи­к­ів, то при до­ро­з­і ши­нок сто­яв ­і шин­ку­вав там жид Герш­ко. Дав­но вже все в­ін дер­жав той ши­нок, сам ста­рий ду­же. Зв­іс­но, як т­і жи­ди жи­вуть дов­го­в­іч­н­і: по­си­в­іє, по­б­і­л­іє, по­жовк­не та й то­д­і ще жи­ве,- аж ли­хо! Так ­і той Герш­ко жив-жив… а тут ра­зом ­і вмер. От ­і одер­жав ши­нок дру­гий шин­кар з на­ших лю­дей,- ба­га­тир, сла­ви­ли лю­ди, сам жар­тов­ли­вий ­і злий, а ж­ін­ка в йо­го пре­хо­ро­ша, пре­пиш­на, пре­ве­се­ла та­ка, що й час не змиг­неться з нею.

Се бу­ло са­ме то­д­і, як вмер­ла ста­ра Чай­чи­ха.

Ба­чи­мо, що вже Пи­ли­пи­ха тиж­н­ів ­ізо два не ви­хо­дить з своєї ха­ти ­і кро­ку н­і­ку­ди,- не бу­ває ­і Ма­ру­ся в неї…

- А що се ви усе до­ма? - пи­таємо.- Як же