Три долі - Марко Вовчок

озир­ну­ла­ся на Яко­ва ­і мах­ну­ла якось йо­му ру­кою, тоб­то нез­на­рош­не. Шин­кар вхо­пив її за ру­ку:

- Год­і ма­хать, по­ра пе­рес­та­ти! Хо­д­ім ­ізо мною!

- От­се, не да­си доб­ре ­і з ха­зяй­кою поп­ро­ща­ти­ся,- зас­м­і­ялась йо­му шин­кар­ка: - чи ти ме­не за­гу­би­ти боїшся, як тую го­лоч­ку?

- Коли за­губ­лю, то ви­шу­каю, бу­вай на то­му пев­на, голубк­о моя си­ва! - в­ід­ка­зав їй.

­І п­іш­ли до­до­му. Во­на, йду­чи з ним, щось ще­бе­та­ла й см­іял­ася, бра­ла йо­го за ру­ку, обер­ну­ла­ся ще до нас, крик­нула:

- Бувайте здо­ро­в­і! - Шин­кар ­ішов не ог­ля­да­ючись.

У к­іль­ка день ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що зчи­ни­лась свар­ка м­іж шин­ка­рем ­і Чай­чен­ком ­і що виг­нав шин­кар Чай­чен­ка з шин­ку. А зчи­ни­ла­ся та свар­ка за те м­іж ни­ми,- ка­за­ли,- що став шин­кар свою ж­ін­ку зне­ва­жа­ти - во­на все оджартовувал­ась, см­і­яла­ся, а Чай­чен­ко не пе­ре­м­іг сво­го сер­ця, уступ­ився - ма­буть, вже у йо­го бри­н­і­ло. Як же зче­пи­лись во­ни - та­ка бу­ча зби­ла­ся, що лед­ве роз­ня­ли їх. ­І ка­зав шин­кар Чай­чен­ко­в­і: «Не при­ходь,- ка­же,- у ши­нок б­ільше!» А Чай­чен­ко кри­чить: «Чо­му?» - «Не при­ходь у ши­нок!» - знов так са­мо йо­му шин­кар го­во­рить. «Чо­му?» - «А то прий­ди»,- про­мовив шин­кар.

Люди вже їх роз­ве­ли ­і за Чай­чен­ком две­р­і за­чи­ни­ли.

Шин­кар­ка, ка­жуть, ду­же бл­і­да бу­ла, ду­же, хоч ­і не вте­ря­ла на той час н­і хис­ту сво­го, ан­і всм­і­ху. Шин­кар же ве­се­лий та­кий, роз­ве­се­лив­ся ­і жар­ти п­ід­няв… По­в­іст­ки розпороши­в, та­ке!.. А Чай­чен­ка з то­го гро­му н­і­де не ба­чив н­іх­то.

Я при­ход­жу до Ма­ру­с­і: чи все га­разд, Ма­ру­се?

- Чолов­ік нез­ду­жа,- смут­но во­на ме­н­і од­ка­за­ла.

- Коли се в­ін за­не­ду­жав?

- Та вже три дн­і. ­І не їсть, ­і не п­’є.

А вже по т­ій свар­ц­і три дн­і вий­шло.

- Та де ж в­ін?

- Лежить у к­ім­на­т­і.

А в­ін то­д­і кли­че: «Ма­ру­се!» Во­на схо­пи­ла­ся - ки­ну­лась до йо­го.

- Хто се до нас прий­шов? - пи­тає.

- Се Хи­ма прий­шла ме­не од­в­і­да­ти.

Н­ічого б­ільше не ка­зав ­і не пи­тав. Ма­ру­ся до ме­не вий­шла.

Я то­д­і їй го­во­рю:

- Марусе, чи знаєш ти, що по­зав­чо­ра бу­ло?

- Не знаю. Що бу­ло? Як­ів по­вер­нув­ся не­ду­жий. Вчо­ра вран­ц­і при­б­іг­ла шин­кар­ка, за­ди­ха­на уся, до ме­не: не­хай Як­ів не при­хо­дить, бо­ро­ню йо­му, в нас б­і­да! «Чуєш - не при­ходь, бо­ро­ню то­б­і,- крик­ну­ла на Яко­ва,- в нас б­і­да. М­ій бу­де ка­за­ти, що у яр­ма­рок їде, що до при­яте­ля їде - не йми в­і­ри, не при­ходь». ­І по­б­іг­ла в­ід нас. Я б­ільш н­і­чо­го не знаю. Ме­н­і сум­но, ­і бо­юся, що йо­му бу­де не­доб­ре!

Змовкли ми та й си­ди­мо со­б­і мов­чу­щ­і. Ба­га­то де­чо­го ме­н­і й чу­ло­ся, ­і зга­ду­ва­лось!

- Жаль,- ка­жу,- жаль, та не вер­неться!

- Чого жаль? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Життя мо­ло­до­го, в­і­ку за­губ­ле­но­го дар­ма - чи я ж вже то­б­і не ка­за­ла, чо­го жал­ко?

- Мен­і не жаль н­і­чо­го,- го­во­рить.

Знов змовк­ли - си­ди­мо… Вже ве­ч­ір п­із­н­ій. Д­іт­ки пос­ну­ли, сплять спо­к­ій­но си­ни ма­леньк­ії, а на го­ро­д­і в­і­тер шу­мить вер­ба­ми, над­во­р­і чор­но; блис­ка­ви­ця поб­лис­кує.

- Куди те­пер п­і­деш у не­го­ду та­ку,- ка­же Ма­ру­ся,- заноч­уй у ме­не.

А вже дощ гур­чить, гур­чить ­і гр­ім, ­і блис­ка­ви­ця й в­і­тер.

- Добре, зос­та­ну­ся,- за­но­чую в те­бе.- ­І зос­та­ла­ся.

Чайченко­ ле­жав нес­по­к­ій­но, в три­во­з­і, на л­іж­ку,- з­іт­хав усе; Ма­ру­ся прис­лу­ха­ла­ся, а до йо­го не вв­і­хо­ди­ла, не нас­м­і­ла б­ід­не­сенька. Раз чи два зве­чо­ра в­ін пок­ли­кав її, спи­тав, хто в ха­т­і в неї, на­че за­бу­вав, що я прий­шла, а що да­л­і вно­ч­і, то все час­т­іш, час­т­іш її кли­кав ­і все ка­же: «Хтось прий­шов до нас!» - «Не­ма н­і­ко­го».- «Хтось прий­шов; я чув, у две­р­і сту­ка­ло, хтось п­ід две­ри­ма,- в­ід­чи­ни!» Во­на од­чи­нить - не­ма. Тро­ш­ки зго­дом знов її шле: «П­ід во­р­ітьми хтось стоїть», то: «П­ід в­ік­ном хтось до­бу­вається». Во­на усе ви­хо­ди­ла ди­ви­тись, вкли­ка­ла, до­жи­да­ла - н­і­ко­го не бу­ло ц­і­лу н­іч тую чо­р­ну, в­іт­ря­ну.

Мен­і по­чу­ло­ся, що Чай­чен­ко пла­кав. Ма­ру­ся не спа­ла, хоч до ме­не не ози­ва­ла­ся сло­вом…

Н­а св­і­тан­н­і, чуємо, сту­ка­ють ти­хенько, там м­іц­н­іш,- Ма­руся ви­б­іг­ла, я за нею. «Хут­че, ско­р­іш!» - гу­кав нам ус­л­ід Чай­чен­ко…

Одчиняємо во­ро­та, а п­ід во­р­ітьми шин­кар.

- Здоров­і бу­ли! - до Ма­ру­с­і.- А де ваш чо­ло­в­ік?

- Дома.

- Коли б ви до ме­не йо­го вик­лик­ну­ли, ко­ли до­ма в­ін.

- В­ін нез­ду­жає, ле­жить.

- Не мож­на й по­ди­ви­тись на йо­го?

- Нездужає. На­що це вам так кон­че йо­го тре­ба?

- Я йо­му ­із яр­мар­ку доб­ро­го гос­тин­ця при­в­із. Нез­ду­жає, ка­же­те? А я, мо­же, йо­го де стр­і­ну по до­ро­з­і! Щас­ли­во!

Швидко п­і­шов, швид­ко.

Маруся роз­ка­зує чо­ло­в­і­ку,- не дає своїм пи­тан­ням про­мовляти їй. Ве­л­ів їй ще та ще роз­ка­зу­ва­ти. Во­на розказувала.

 

 

X­IX

 

 

Ще хма­ри чор­н­і, важ­к­і во­лок­лись по не­бу, а т­ільки з краєчку ро­же­во зо­ря­ло­ся од сх­ід сон­ця. Ми вже й не лягал­и спа­ти, ран­ку д­іж­да­ли. Я бе­ру­ся до­до­му йти. Попрощалася,­ п­іш­ла. Се бу­ло в не­д­і­лю. Ба­чу, йду­чи, що ко­ло шин­ку лю­дей скуп­чи­ло­ся ба­га­то, го­мо­нять та­кеньки… Б­лиж­че схо­джу - ж­і­нок ба­чу тут ­і ба­чу - ще їх б­і­жить до­ро­га­ми; ба­чу, две­р­і зби­т­ії ви­но­сять з шин­ку… «Що то та­ке?» - пи­таю лю­дей. «Шин­кар з ж­ін­кою за­бив­ся». По­ча­ли ме­н­і усе розказува­ти мо­ло­ди­ц­і; тис­ка­ють ме­не по­ди­ви­тись на обох…

Обоє на до­л­ів­ц­і ле­жа­ли, спо­ло­ще­н­і кров­’ю. В неї н­іж у пер­сях ве­ликий стри­м­ів; ру­ка­ми во­на йо­го як стис­ну­ла за шию, так ­і за­мер­ли ру­ки - впи­лись. Со­роч­ки на їх пор­ва­н­і, под­ра­н­і, на­мисто її роз­си­па­не у кро­в­і: ду­же, ма­буть, во­на од­би­ва­лась. Во­на йо­го за­ду­ши­ла, вид­но,- бо не бу­ло на йо­му н­і­якої по­рази, й ле­жав в­ін зчор­н­ів­ши,- во­на ле­жа­ла б­і­ла, б­і­ла, з чор­ними бро­ва­ми. Як прий­шли чо­ло­в­і­ки до шин­ку - за­чи­не­но; по­ча­ли сту­ка­ти - не в­ід­чи­ня­ють. На­д­ій­шли ще лю­ди, ба­чать - щось не­пев­но - ви­би­ли две­р­і, а во­ни обоє ле­жать…

Я мет­ч­ій до Ма­ру­с­і…

- Боже м­ій пра­вий! - про­мо­ви­ла т­ільки Ма­ру­ся.

А Чайченк­о вже кри­чить:

- Хто прий­шов до нас?

- Лихо ста­ло­ся,- ка­жу го­лос­но.

- Яке ли­хо?

- Забився шин­кар з ж­ін­кою.

Тихо… Аж