Три долі - Марко Вовчок

н­і­чо­го не бо­л­і­ло, ка­за­ла во­на, т­ільки хо­ди­ла все кво­л­ій та кво­л­ій, по­ки не збу­ла­ся си­ли своєї - ­і то­д­і ляг­ла вже, зне­мог­ла­ся ­і ле­жа­ла по­ну­ра.

Маруся приїха­ла з ди­тин­кою - ди­тин­ка ще не зов­с­ім оду­жала,- усе ще кви­л­і­ло кри­ше­нят­ко. Я пам­’ятаю доб­ре те врем­’я, як бу­ло уно­ч­і не спи­мо вс­і, а ву­ли­ця, се­ло у сн­і, ­і всю­ди ти­хо. Зак­ви­лить ди­тят­ко, схи­литься до йо­го Ма­ру­ся гой­да­ти, а Пи­ли­пи­ха блис­ку­чи­ми очи­ма в обох вдивляєтьс­я. Во­на не всип­ля­ла но­чей ­і хви­ли­ноч­ки. Як Ма­ру­ся вже не па­да­ла ко­ло неї, як Ма­ру­ся не го­ди­ла їй,- не пригорнула­ся вже ма­ти до неї н­і­ко­ли; н­і­ко­ли не всм­іх­ну­ла­ся ласкав­о до са­мої смер­т­і своєї. Що бу­ло Ма­ру­ся про­сить:

- Мамо, чо­го жу­ри­тесь? Чо­го, ма­мо, не дбаєте о здо­ров­’я своє? - Во­на не прий­ма н­і­чо­го то­го. ­І ос­таннє сло­во її бу­ло: «Луч­че, мов­ля­ла, об­ра­же­но­му вмер­ти, н­іж так на св­і­т­і жи­ти».- ­І вмер­ла.

 

 

XV­III

 

 

Округи нас д­і­ялось, чу­лось, ве­ло­ся. Що ра­до­щ­ів, а що жур­би зва­жа­ли ми збо­ку; ск­ільки по­же­ни­лось на се­л­і, за­м­іж по­ви­хо­ди­ло, на­ро­ди­ло­ся, вмер­ло; як ра­до­щ­і проминали­ ­і жур­ба вти­ха­ла, як од­но по дру­го­му нас­та­ва­ло усе но­ве у лю­дей,- ми ж усе жи­ли своєю ста­рою ту­гою.

Батько усе хо­див по до­ро­гах ­і вер­тав­ся си­в­і­ший та по­хмурн­ішнй; ма­ти усе смут­н­і­ла ­і сла­б­і­ша­ла. Од Кат­р­і в­іс­т­і бу­ли р­ід­ко, та й то не­ши­ро­к­і. От­се бу­ло нап­ро­сить ма­ти свя­ще­ни­ка, щоб ту­ди на­пи­сав та спи­тав про здо­ров­’я й жит­тя, то й од­пи­ше Кат­ря на три лис­ти од­ним лис­точ­ком своїм: «Здо­ро­ва,- на­пи­ше,- жи­ву, бо­гу мо­лю­ся за свої гр­і­хи ­і за ва­ш­і».

Ск­ільки-то сл­із ви­ли­ва­ло­ся ма­ту­си­них, слу­ха­ючи, а оп­і­сля зга­ду­ючи, ск­ільки бла­га­ло­ся бла­гос­ло­вен­ня! У Марус­ин­ій ха­т­і ще г­ір­ше по­ве­ло­ся: що да­л­і, Чай­чен­ко зов­с­ім до­му од­бив­ся сво­го. Шин­кар­ка ним так за­ору­ду­ва­ла, що в­ін у неї п­ід ти­ном шин­ко­вим днює й но­чує, а щоб шин­кар не мав на йо­го приз­ри (бо рев­ни­вий шин­кар був), то пот­ро­ху по­чав Чай­чен­ко й пи­ти. Ба­чи­ли вже йо­го й п­’яно­го лю­ди, а не­дур­но те ж ка­жуть: що в тве­ре­зо­го на ум­і, те в п­’яно­го ка язи­ц­і,- в­ін не всте­р­іг­ся, мирк­нув там якесь сло­во чи дру­ге до шин­кар­ки, хтось ц­і­ка­вий п­ід­хо­пив та розс­ла­вив по се­лу,- от ­і по­го­в­ір став не­доб­рий. То­д­і вс­і до Ма­ру­с­і мо­ло­ди­ц­і з пи­тан­ням та з жа­ло­ща­ми, ус­і ста­р­і ба­би з ра­да­ми та з наук­ою; т­ільки Ма­ру­ся на ус­і пи­тан­ня ­і жа­л­ін­ня, ­і на ра­ди ус­і: «В­ін ме­н­і доб­рий ­і лю­бий; я йо­го над усе в св­і­т­і ша­ную». ­І жа­л­іб­ни­ц­і, ­і по­рад­ни­ц­і об­ра­зи­ли­ся,- по­ки­ну­ли Ма­ру­сю: не­хай же тер­пить, ко­ли та­ка! Н­іх­то й од­в­і­да­ти не од­в­і­дає.

Т­ільки й хо­ди­ли до неї, що ма­ти да я; ми - час­тенько.

Одного ра­зу п­ід­ход­жу го­ро­ду стеж­кою до ха­ти,- се бу­ло у свя­то,- аж дзв­ін­кий ре­г­іт та­кий чу­ти, що так ­і розкоч­ується. Гос­т­і в неї як­ісь?

Доходжу, ус­ту­паю. За сто­лом си­дять Ма­ру­ся ­і Чай­чен­ко, ­і гос­т­і - мо­ло­ди­ця ­і чо­ло­в­ік. Що то вже за мо­ло­ди­ця бу­ла кра­со­ви­ця! Я її за­раз п­із­на­ла, хоч н­і­ко­ли не ба­чи­ла. Бу­ла чор­ня­ва, в рум­’янцях, б­і­ло­ли­ця, ус­та чер­во­н­і см­і­ються, оч­і ра­д­іс­н­і, уб­ра­на св­іт­ло: зма­лю­ва­ти б та­ку та ди­ви­тись, не впус­ка­ючи з очей, та са­мо­му всм­і­ха­тись на ту кра­су см­ілив­у та ве­се­лу. Т­ільки от­і бро­ви її ви­со­к­і ­і зро­ще­н­і в­’юнкою чор­ною га­дюч­кою на чо­л­і б­і­ло­му чор­н­і­ли,- щось не­доб­ре в­і­щу­ва­ли. По­руч з мо­ло­ди­цею, од в­ік­на у за­т­ін­ку, си­д­ів чо­лов­ік пле­чис­тий, при­зем­ку­ва­тий, з чор­ним ще­ти­няс­тим усом; чор­не во­лос­ся по­си­в­і­ло в йо­го кос­ма­ми; од л­і­во­го вис­ка в­ін чор­ня­вий як грак; а з ви­ду ди­вив­ся в­ін сп­ід­ло­ба, або збо­ку, на­че ко­го п­ідг­лед­жу­вав зли­ми очи­ма своїми.

Ма­ру­ся, по­час­ту­вав­ши ус­іх, од­ій­шла; я в неї ­і пи­таю:

- Хто се в вас, Ма­ру­се?

- Шинкар ­із ж­ін­кою.

- Чи дав­но се хо­дять во­ни до вас?

- Се упер­ше прий­шли сьогод­н­і.

- Як се зду­ма­ли во­ни?

- Та шин­кар схо­т­ів не­од­м­ін­не до нас.

- Чого то?

- Каже, ме­не за­ба­чи­ти.

- А ти ж до їх п­і­деш?

- Та ще не знаю, Як­ів ще не ка­зав н­і­чо­го; як Як­ів ме­н­і ска­же.

Спок­ійна со­б­і, лю­ба - от на­че во­на без жод­ної дум­ки важ­кої по кв­іт­час­то­му по­лю про­ход­жає ве­чо­ром ти­хим та теп­лим.

Чайченко си­д­ів ­із г­істьми ду­же смут­ний, з­іт­хав час­то; шин­кар пог­ля­дав на йо­го - не­лас­ка­вий був пог­ляд той: не­наче яка ­іск­ра спа­ху­ва­ла з чор­но­го йо­го ока… Шин­кар­ка усе всм­і­ха­ла­ся.

- Нащо п­’єш ба­га­то, не пий! - озва­лась во­на до шин­ка­ря (а в­ін чар­ку за чар­­кою ви­пи­вав).

- Чому не пи­ти ме­н­і? Уп­’юся - ме­не лю­ба ж­ін­ка до­ве­де до гос­по­ди.

- А як не схо­чу? - задз­ве­н­і­ла во­на жар­ту­ючи.

- Не схо­чеш? - ка­же, а сам її м­і­ряє пог­ля­дом - яка.- Або ж хто те­бе за­пи­тає, чи хо­чеш?

Чайченко, слу­ха­ючи се, важ­ко з­ітх­нув й на шин­кар­ку смут­ненько ди­вив­ся, а шин­кар на йо­го пильно. Ма­ру­ся вже за­го­во­рює, пи­тає, час­тує - не зв­ів очей шин­кар з Чай­чен­ка,- аж той сам сха­ме­нув­ся, сам йо­го пог­ляд на со­б­і по­чув,- то­д­і шин­кар оч­і в зем­лю врив.

- Хутко у вас праз­ник,- го­во­рить Ма­ру­ся до шин­ка­ря,- го­с­тей же до вас, гос­тей!

- Дякувати, ме­не доб­р­і лю­ди не за­бу­ва­ють! - од­ка­же шин­кар.- Не так за мою щи­р­ість, як за те, що ж­ін­ка хорош­а, слав­лють,- то при­хильно­му при­яте­ле­в­і ми­ло подивитися ­на мою кра­лю!

Та й зас­м­і­яв­ся, а та­кеньки зас­м­і­яв­ся, що й шин­кар­ка тро­хи стре­пе­ну­лась.

- А ваш брат у дру­гих, чи здо­ро­вий в­ін з мо­ло­дою ж­ін­кою? - пи­та знов Ма­ру­ся.

- Пом­’ян­іть йо­го ду­шу, ша­нов­на ха­зяєчко! Х­і­ба ви ще не чу­ли? То б я вам дав­но вже по­в­іс­тив! Ж­і­ноч­ку йо­го моло­ду взя­то й за­ве­зе­но ку­дись… а в­ін вто­пив­ся.

- Як? Бо­же м­ій! Бо­же м­ій! Б­ід­на ж во­на лю­ди­на!

- Чого - б­ід­на! Во­на у роз­ко­шах те­пер, їй ще пок­ра­ща­ло у св­і­т­і… Ну, як на ме­не, то б не так бу­ло: я б не вто­пив­ся ан­і по­в­і­сив­ся б сам один, а х­і­ба вже вкуп­ц­і з ко­хан­кою!

Схиливсь до своєї ж­ін­ки, оком ­іск­рить.

- Удвох, ка­жуть, ­і вми­ра­ти ох­іт­н­іш! - до­дав.

Сумно ста­ло. Мо­ва не мо­ви­ла­ся.

Стали гос­т­і про­ща­ти­ся ­і поб­ра­лись до­до­му. Йду­чи, шин­карка