Три долі - Марко Вовчок

ме­н­і зов­с­ім не до спо­до­би: рев­ни­вий, нез­ви­чай­ний - в­ін ­і лю­бив якось, на­че бив­ся.

Як вже од­цу­ра­ла­ся я йо­го сва­тан­ня, то тре­ба бу­ло жи­ти, як на че­ку: бо­яла­ся йо­го са­ма од­на стр­і­ну­ти. Як в­ін очи­ма на ме­не св­і­тив! Ма­ти жал­ку­ва­ла, що я не п­іш­ла за­м­іж; батько т­ільки дос­лу­хав: йо­му бай­ду­же бу­ло усе з то­го ча­су, як Кат­ря по­ки­ну­ла. В­ін об неї не го­во­рив, та вже й н­і об чо­му не го­во­рив. Су­му­вав, хо­див по до­ро­гах; ба­га­т­ів не дба­ючи. Йо­го Кат­ря од­цу­ра­ла­ся,- в­ін ус­іх за те в­ід­цу­рав­ся лю­дей: ­і своїх р­ід­них, ­і чу­жих. ­І вже до смер­т­і та­кий ос­тав­ся са­мот­н­ій ­і не­лас­ка­вий. Як за­не­ду­жав в­ін на смерть, то ма­ти про­си­ли свя­ще­ни­ка, щоб на­пи­сав Кат­р­і, чи не приїде во­на з батьком поп­ро­ща­тись. На­пи­сав свя­ще­ник, ­і гро­ш­і їй пос­ла­ли.

Тяжко бу­ло од­но­го дня батько­в­і ду­же,- ма­ти си­д­і­ла б­і­ля йо­го та й ка­же:

- Друже м­ій! Ди­ти­на на­ша приїде до нас.

В­ін ра­зом п­ід­в­ів­ся сам, ди­виться на неї. Ма­ти знов ка­же:

- Катря до нас приїде.

Дожидали Кат­р­і - Кат­р­і не бу­ло. Смерть вже за пле­чи­ма. Ста­рий до­жи­дав - як до­жи­дав! ­І мерт­в­ів, ­і ожи­вав. Ан­і сло­ва н­і­ко­ли не про­мо­вив - чо­му не їде, чи бу­де - ан­і од­но­го! Т­ільки зве­чо­ра ка­зав: «я пом­ру завт­ра». На завт­ра ­і вмер в­ін.

Як по­хо­ва­ли йо­го, то в к­ілька дн­ів лист од Кат­р­і прий­шов, що, пи­ше, «мо­ли­ти­му­ся за батька мо­го ду­шу, а гро­ш­і, що ме­н­і прис­ла­н­і, на церк­ву бо­жу в­ід­да­ла,- бу­дуть помин­ать, бу­дуть гр­і­хи ­із­би­рать…»

Знов жи­ло­ся…

Була в нас у сло­бо­д­і буб­леч­ни­ця, а в неї най­мич­ка - велик­а, чор­ня­ва д­ів­чи­на, ро­бо­тя­ща, а вже не­по­то­ро­ча та­ка, як р­ід­ко,- то, бу­ло, стр­і­неш­ся ­із нею, пи­таєш: «Що ро­би­ли ви?» - «Во­ду но­си­ли, буб­ли­ки пек­ли»,- од­ка­же во­на спок­ійн­о. «А завт­ра що ро­би­ти­ме­те?» - «Во­ди при­не­се­мо, буб­ли­ки спе­че­мо».- «А по­завт­ро­му?» - «Бу­де­мо во­ду но­си­ти, бу­де­мо буб­ли­ки пек­ти».

Вмер в їх ха­зяїн - д­ів­чи­на тро­хи зак­ло­по­та­ла­ся, по­ки йо­го по­хо­ва­ли.

- А що в вас?

- В нас ха­зяїн вмер, ­і по­хо­ва­ли.

- А те­пер як?

- Воду но­си­мо, буб­ли­ки пе­че­мо.

Д­івчина бу­ло го­во­рить спо­к­ій­но, стоїть св­і­жа - а тут і слу­ха­ти н­і­яко­во: ди­вуєшся, як це во­на жи­ве до­вольна та­кеньки, що буб­ли­ки пе­че… Бу­ва­ють та­к­і в бо­га!

Нам день ми­нав, день розс­в­і­тав­ся, вес­на йшла гр­і­ючи; наб­ли­жу­ва­ла­ся зи­ма з мо­ро­за­ми - усе зда­ва­ло­ся якось нуд­но, якось до­куч­ли­во… Бу­ли в нас дав­н­і ра­до­щ­і; бу­ли в нас ста­р­і су­му­ван­ня - до їх те­пер ду­ша не ози­ва­ла­ся, не стрепех­алося сер­це. Ко­ли б!.. То б не так, зов­с­ім не так бу­ло! То­д­і, як сер­це та ду­ша жи­в­і, то вий­деш, за­ба­чиш де­ре­во, що вже ро­ки стоїть зна­ко­ме, а тут в­і­таєшся: яке де­ре­во! Зе­ле­ни­ся, де­ре­во, роз­ви­вай­ся! Отсе як ше­лес­тить! Гля­неш на по­ля, на лу­ги - як­і по­ля, як­і лу­ги! Аж см­іється щось в то­б­і…

А вже як жит­тя л­і­чиш своє по­не­д­іл­ком та не­д­і­лею, то все то­б­і бай­ду­же: що но­ве, то зак­ло­по­че т­ільки спер­шу, а що ста­ре, то вже та­ке ста­ре бу­де, та­ке знай­оме та безвт­ішне!

Такеньки ми жи­ли. Ко­ло нас од­н­і лю­ди вми­ра­ли, нарож­дались дру­г­і… Ча­сом зва­ли нас на ве­с­іл­ля - ми хо­ди­ли на ве­с­іл­ля… Най­час­т­іш я хо­ди­ла до Ма­ру­с­і.

Марус­і не так жи­ло­ся, як нам. Пи­ла во­на хоч од г­ір­кої, та од жи­вої во­ди… Їй со­неч­ко не так св­і­ти­ло, як нам; їй ­і пташ­ки ­іна­ч­ій ще­бе­та­ли…

 

 

XXI

 

 

Чи ве­ли­кий, чи ма­лий час зб­іг - ма­ти за­не­ду­жа­ла. Ска­зав би, ра­да во­на своїй не­ду­з­і бу­ла:

- Отсе й ме­н­і вми­ра­ти,- ка­же,- от­се ­і моя го­ди­на! Б­і­жи, Хи­мо, до свя­ще­ни­ка, про­си - не­хай пи­ше за­раз до Кат­р­і, щоб приїха­ла по­хо­ва­ти ма­т­ір. Б­і­жи, люб­ко, не ба­ри­ся!

Знов на­пи­сав лист свя­ще­ник, знов ту­ди гро­ш­і пос­ла­ли.

- Отсе, не їде Кат­ря! - му­титься ма­ти.- Хто ж ме­не оплач­е! Ма­буть, не пус­ка­ють її там; ко­ли б я ви­ду­жа­ла, то б я вже са­ма до неї поїха­ла од­в­і­да­ти, по­ба­чи­ти… Чи по­ба­чу її вже ко­ли? Ко­ли б я оду­жа­ла, то б я її од­шу­ка­ла, де во­на… Чи я вже її не по­ба­чу?

Од Кат­р­і та­кий са­мий лист од­іб­ра­ли, що: «мо­ли­ти­му­ся за ма­те­ри­ну ду­шу, а гро­ш­і на по­ми­нан­ня в­ід­да­ла - бу­дуть по­минать, гр­і­хи бу­дуть одп­ро­шу­ва­ти».

- О, ди­ти­но ми­ла! Не по­ба­чу вже я те­бе! - про­мо­ви­ла ма­ти ­і зап­ла­ка­ла.- По­хо­вай ме­не, Хи­мо,- го­во­рить ме­н­і.- По­ховай ме­не гар­ненько. То­б­і бу­де не­хай на­ша ха­та, се то­б­і не­хай бу­де. Пом­’яни ме­не, го­луб­ко. Сядь до ме­не ближ­че, люб­ко! Бли­зенько сядь! - усе про­ха­ла ме­не.

Перед смер­тю го­во­ри­ла:

- Може, ко­ли по­ба­чиш Кат­рю мою, мо­же, бу­де нез­ду­жа­ти, бо­л­і­ти,- пос­лу­жи їй, сер­це, не по­кинь!

Усе бо­гу мо­ли­лась, все мо­ли­ла­ся - до ос­танньої го­ди­ни. Ти­хо ­і сум­но вмер­ла.

Як її по­хо­ва­ли, то знов Кат­р­і зна­ти да­ва­ли, що ма­ти вже вмер­ла, що зос­та­ли­ся їй ла­ни, сте­пи ­і гро­ш­і. То­д­і од­пи­са­ла Кат­ря, що бу­де са­ма, приїде са­ма опо­ряд­жа­ти, що їй у спад­ку д­іс­та­ло­ся. Ми ста­ли її до­жи­да­ти.

Д­іждали.

Як ба­чу той в­із, кри­тий, па­луб­час­тий, що при­тя­гає до на­шого дво­ру. Бу­ло се ран­ком,- ра­нок слав­ний, яс­ний, пахуч­ий: уно­ч­і дощ пе­ре­пав.

Я ви­б­іг­ла за во­ро­та.

- Катренько, де ти?

Н­іхто не об­із­вав­ся ме­н­і. Ви­ла­зи­ла пер­ше з во­за опо­лис­та, рум­’яна чер­ни­ця ­і хрес­ти­ла ме­не. За нею Кат­ря.

Катря теж ме­не пе­рех­рес­ти­ла - лед­ве на ме­не гля­ну­ла во­на - ­і за чер­ни­цею у ха­ту ув­ій­шла. Я за ни­ми всту­пи­ла. Чи ж во­на ме­не не пам­’ятає - за­бу­ла? Сер­це, що бу­ло стре­пенулося, то при­тис­ну­ло йо­го тяж­ко…

- Ох, як же вто­ми­ли­ся ми,- по­ча­ла рум­’яна чер­ни­ця, ски­даючи з се­бе чор­н­і свої ря­си од­ну по дру­г­ій.- Вже їха­ли ми, їха­ли, та й го­д­і ска­за­ли.

Глас в неї був та­кий, що для глу­хих доб­рий.

Кат­ря сто­яла у сто­ла, роз­би­ра­ючи чот­ки у ру­ках.

Бу­ла ще во­на з се­бе ду­же хо­ро­ша, хоч як змар­н­і­ла, ­і оч­і впа­ли, ­і са­ма, як нит­ка, б­і­ленька ста­ла. Во­на якось за­хо­ло­д­і­ла… На дух-ма­ру во­на по­хо­ди­ла з своїм незд­ви­же­ним об­лич­чям, ­із своїм погляд­ом безп­ри­час­ним… А ще в т­ій дов­г­ій ря­с­і чор­н­ій, у т­ій чор­н­ій пок­ри­вальни­ц­і!..

Хоч би во­на що в ме­не