Три долі - Марко Вовчок

ось ув­ій­шов в­ін до нас у ха­ту б­і­лий:

- Що, що? - пи­тається,- сам шап­ку ха­пає, сви­ту на се­бе вдя­га. Ма­ру­ся б­і­ля йо­го.

- Правда сьому? - за­пи­тав в­ін Ма­ру­с­і.

- Правда,- про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Я на свої оч­і обох ба­чи­ла,- го­во­рю йо­му.

- Я са­ма п­і­ду по­див­лю­ся, Яко­ве, ще роз­пи­та­юся! - заговори­ла Ма­ру­ся.

- Йди, йди, Ма­ру­се, та хут­ко вер­тай­сь. Ска­жи усю прав­ду! Вер­тай­сь хут­ко!

Просить її, як ди­ти­на ма­ленька.

Маруся по­б­іг­ла. В­ін до­жи­дав, не мов­ля­чи сло­ва, ду­ху не зво­дя­чи, бл­і­дий, зам­л­і­лий.

Повернулася во­на. «Прав­да»,- ка­же.

Став Чай­чен­ко пла­ка­ти ду­же.

Б­іда тая зов­с­ім йо­го скру­ти­ла; у го­ло­в­і йо­му за­вер­ну­ло на­че, поч­не го­во­ри­ти, то пу­та­ни­ну та­ку, що й не роз­бе­реш. За­не­ду­жав тяж­че, г­ір­ше - т­ільки жи­вий та теп­лий. Гро­ма­да тим ча­сом да­ла вже в­і­ду справ­ни­ку. На­б­іг­ли судськ­і утрик­онь з бу­бен­ця­ми, ­із дзво­ни­ка­ми; по троє, по двоє їх позирают­ь з во­за. За­раз ус­іх лю­дей з­іб­ра­ли, за­раз де­яких пов­’яза­ли. Прис­ла­ли по Чай­чен­ка - хо­див в­ін до шин­ку час­то. Чай­чен­ка то­д­і га­ряч­ка па­ли­ла; без пам­’ят­і сли­ве був в­ін. Не вва­жа­ють - бе­руть, ве­зуть йо­го су­ди­ти су­дом. Пи­та­ють: од­кази йо­го не­ро­зум­н­і, чуд­н­і… Вки­ну­ли йо­го у тем­ну ко­мо­ру, зв­’яза­ли йо­му ру­ки. Ма­ру­сю же­нуть геть в­ід йо­го…

Вона до нас д­і­ток своїх за­ве­ла - по­ки­ну­ла, а са­ма зновтак­и п­іш­ла ту­ди до йо­го.

- Не пус­тять, Ма­ру­се! - ка­же­мо їй.

- Я ближ­че бу­ду до йо­го.- П­іш­ла.

Деяких лю­дей хут­ко по­ви­пус­ка­ли й оп­рав­да­ли, хоч н­іког­о ­і не бу­ло ви­ну­ва­то­го, а ­ін­ш­і, ­і ба­га­то, ще бу­ли за сторож­ею, по­ки аж доб­рої ра­ди не пос­лу­ха­ли… то­д­і й їм в­ільний шлях да­ли. А ра­да бу­ла та­ка: справ­ни­ка по­дя­ку­ва­ти. Хто вже був у бу­вальцях, то за­раз ­і зро­бив так, не впо­ва­ючи на без­не­вин­н­ість свою, а хто уги­навсь, той си­д­ів дов­го. Ра­ду та­ку по­да­вав ус­ім справ­ни­к­ів чи слу­га, чи при­ятель, чи ро­дич, хто йо­го, н­ік­чем­но­го, зна. У чор­но­му ко­жуш­ку з червон­им ко­м­ір­цем хо­див, шап­ка круг­ленька, зе­ле­на, з се­бе ху­дий, жов­тий, оч­і ям­ку­ва­т­і, зу­ба­тий та­кий… В­ін ра­див ус­ім дя­ку­ва­ти, а хто не слу­хав, то в­ін гро­зив, на­по­ля­гав. Справ­ник сам не ка­зав н­і­чо­го,- до­жи­дав: ц­і­лий день стоїть на по­ро­з­і, ру­ки в ки­ше­нях, на шиї чер­во­на пле­те­на хуст­ка, сам пи­ка­тий, уса­тий, вит­р­іш­ку­ва­тий,- стоїть та свис­тить - якусь жов­н­ірську хо­ду вис­ви­щує. Х­іба чай ­іс­пи­ває, то пе­рес­та­не, а ви­пив са­мо­вар чаю - знов на по­ро­з­і, знов сви­ще…

Подякувала Ма­ру­ся - її пус­ти­ли до чо­ло­в­і­ка по­ба­чи­тись. Во­на на дру­гий день знов про­ситься, знов дя­кує,- ста­ли її пус­ка­ти щод­ня. Си­д­ів Чай­чен­ко тиж­день ще,- во­на усе хо­дила до йо­го. Гро­шей вже не бу­ло, ста­ла спро­ду­ва­ти то­вар… «Отсе доб­рая жо­на»,- хва­лив справ­ник з по­ро­га, як во­на про­хо­ди­ла ми­мо йо­го… Вже суд ви­би­рав­ся з на­шо­го се­ла виїзди­ти на завт­ра, вже Чай­чен­ка ви­пус­ти­ли,- ко­ли ви­шу­кавсь який­сь ро­дич шин­ка­рю не­б­іж­чи­ку, що скаржит­и прий­шов, н­і­би шин­кар ко­лись йо­му узи­вав Чай­чен­ка «своїм во­ро­гом» ­і ка­зав, «що т­іс­но їм обом у св­і­т­і жи­ти». Знов суд су­ди­ти по­чав; знов пи­тан­ня - Чай­чен­ка знов узя­ли за сто­ро­жу, а там у два тиж­н­і по­вез­ли йо­го у м­іс­то, по­садили в ост­ро­з­і.

Маруся за ним п­іш­ла.

- Прощавай,- ка­же ме­н­і,- спро­дай усе, пе­ре­си­лай гро­ш­і.

- Марусе,- го­во­рить їй ма­ти,- усе ти спро­дуєш, а в те­бе д­іт­ки…

- Я знаю… я не за­бу­ваю.

Попрощалася з на­ми, д­і­ток при­гор­ну­ла,- п­іш­ла, її до ост­ро­гу не впус­ка­ють.

- М­ій чо­ло­в­ік там,- до­во­дить во­на ус­ім.

- Тв­ій чо­ло­в­ік по­ви­ну­ва­че­ний - йо­му там ­і си­д­і­ти,- то­б­і не мож­на.

- ­І я вин­на.

- У чо­му вин­на ти?

- Винна й я, ко­ли в­ін вин­ний.

- Год­і! ­Іди геть со­б­і! - ка­жуть їй, жа­л­і­ючи. Во­на не йде.

- Що ж ти приз­наєшся, що вин­на ти? - пи­та­ють в неї знов.

- Винна.

Казали їй ру­ки ­ізв­’яза­ти. По­са­ди­ли м­іж зло­д­і­ями, м­іж уб­ій­ни­ка­ми, мо­ло­ду та доб­ру. Два м­і­ся­ц­і ­із тиж­нем ви­бу­ла во­на з чо­ло­в­і­ком там, по­ки їх ви­пус­ти­ли.

Д­ітки в нас бу­ли. Усе пи­та­ють: «де ма­ма?», усе кли­чуть: «ма­мо!»

Маруся не од­м­і­ни­ла­ся - т­ільки п­іш­ла мо­ло­денька, а по­вернулася си­ва, як го­луб­ка.

А я ще, стр­і­ча­ючи її, ди­ву­юся, що во­на кра­си своєї не стра­ти­ла: т­і ж оч­і, чо­ло теж,- ко­ли во­на ста­ла дру­гу хуст­ку зав­’язу­ва­ти, аж шов­ко­ва си­ви­на за­б­і­л­і­ла.

Оселилися во­ни знов у своїй ха­т­і, у глу­х­ім дво­р­і, бо вже не бу­ло там н­і­чо­го жи­во­го, щоб го­лос по­да­ло, щоб кри­лом стре­пе­ну­ло - усе вже спро­да­не бу­ло… Д­іт­ки го­мо­нять са­м­і од­н­і, ­і вже та­ка їм ут­іш­ка з то­го, як го­роб­ц­і при­ле­тять - за­цв­ір­інькають або го­луб по­по­гу­де; не по­ло­ха­ють, са­м­і при­туляться п­ід ти­ном, ра­д­і­ючи.

Чайченко усе хво­р­ів, усе бо­л­ів; в­ід лю­дей на­че хо­вав­ся; з ха­ти не ви­хо­див х­і­ба п­із­но, крадько­ма, за го­р­іл­кою у чу­же се­ло. Пи­ти в­ін став ду­же.

Я йо­го ба­чи­ла дв­і­ч­і. Од­но­го ра­зу в­ін си­д­ів без жод­но­го д­і­ла, склав­ши ру­ки, оч­і прип­лю­щу­вав,- десь сильно в йо­го го­ло­ва бо­л­і­ла… Дру­го­го ра­зу ба­чи­ла - в­ін спав… Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся на йо­го та­ким пог­ля­дом, як ­і пер­ше, при­хильна бу­ла, як пер­ше. Ко­го во­на лю­би­ла ще? Яко­го ко­ха­ла? Як за­знати чо­ло­в­і­ка у кра­с­і йо­го, у кв­і­ту, в си­л­і, як заз­на­ти йо­го доб­ро­го, а час п­і­де та усе ­із­мо­же, то ­ін­ше по­ка­жеться, н­іж га­да­ло­ся. «Мис­л­і ж мої, мис­л­і! До ко­го ж ви прий­шли?» - ска­за­ти, та й го­д­і! «Ба­га­то жа­лю мо­го бу­де,- не бу­де вже моєї лю­бо­в­і».

 

 

XX

 

 

Мене сва­та­ло два же­ни­хи… Еге ж! Зга­дується ме­н­і час­то чо­ло­в­ік Па­л­ій, що як в йо­го ди­ти­на вто­пи­лась, ха­та зго­р­і­ла,- в­ін ­ішов ули­цею та ве­с­іл­ля за­ба­чив ­і ка­же: «А т­і лю­ди ще же­няться!»

Згадувався ме­н­і чо­ло­в­ік Па­л­ій… Сва­та­ло ж двоє. Пер­ший же­них вбо­гий був па­ру­бок, доб­рий, смут­ний - я не п­іш­ла за йо­го! Не бу­ло в ме­не ко­хан­ня сму­ток йо­го роз­ва­жа­ти; не бу­ло гро­шей ха­ту не­ого­род­же­ну впри­до­би­ти - не схо­т­і­ла ро­бач­ком ста­ти… В­ін по­жу­рив­ся за мною та з ­ін­шою оже­нився. Дру­гий же­них був ба­га­тий, но­ров­ли­вий: кон­че хо­т­ів ме­не взя­ти за се­бе. Йо­му ма­ти йо­го за­бо­ро­ня­ла, про­си­ла: не жа­да­ло­ся їй для сво­го си­на, че­пур­но­го, си­ро­ту бра­ти,- в­ін та­ки ма­т­ір при­си­лу­вав, що во­на ще са­ма ме­не вмовлял­а. Я не п­іш­ла. Сей був