Три долі - Марко Вовчок

чо­го, що пер­ше зна­ла, та не дба­ла,- та й са­ма за­ду­ма­ла­ся: мо­же, во­но й справ­д­і так. А все ще в­і­ри ме­н­і не йметься. Як же се я не пос­те­рег­ла б то­го? Оч­і ж мої усе ба­чи­ли доб­ре - де ж про­вид­ли­в­ість моя не­по­ми­леш­на? Де м­ій ро­зум бист­рий?

Я хоч так со­б­і не при­ка­зу­ва­ла, та та­кеньки ду­ма­ла.

Т­ільки ме­н­і хви­ли­ноч­ка в­ільна,- я за­раз до Ма­ру­с­і по­б­ігла, пос­ту­ка­ла у в­і­кон­це:

- Марусе, Ма­ру­се. Го­лу­бонько! Вий­ди ху­тенько!

Вона ви­хо­дить, а я до неї тим-та­ки сло­вом:

- Марусе, ти ко­хаєш Чай­чен­ка?

Вона ­ізд­риг­ну­ла­ся ­і пильно на ме­не пог­ля­ну­ла, ти­хо її оч­і за­ся­яли; лич­ко спа­лах­ну­ло рум­’янцем, ­і ка­же ме­н­і:

- То що?

- Правда сьому, Ма­ру­се? А я Кат­р­і в­і­ри не йня­ла, я не ду­мала… ­І ду­же ти йо­го лю­биш? ­І дав­но вже?

- Я за йо­го умер­ла б,- го­во­рить, див­ля­чись пог­ля­дом сво­їм доб­рим, а см­і­лим,- я для нього б у св­і­т­і жи­ти ра­да… а лю­б­лю я йо­го дав­но, дав­но… зав­с­і­ди люб­лю, як заз­наю.

- В­ін же до те­бе не за­ли­цявсь н­і­ко­ли, Ма­ру­се? В­ін до Ка­тр­і… до ­ін­шої.

- Нехай здо­ров бу­де та щас­ли­вий ­із т­ією, що по­ко­хає со­б­і…

- А то­б­і ж, Ма­ру­се? То­б­і т­ільки му­ка, пе­чаль та го­ре?

- Хоч го­ре,- я в­ід йо­го усе прий­му за доб­ре.

- А ма­ти ж твоя?

- Що ж ма­ти моя? Я їй тим не до­ку­чаю.

- Та во­на за­м­і­чає, що ти в­’янеш, во­на тим пе­ча­литься…

- Коли б же д­і­ялось по моїй во­л­і, ко­ли б моя си­ла, то я б рум­’ян­і­ла!

- Як же ти за­м­іж п­і­деш?

- Я не п­і­ду за­м­іж.

- А ма­ти ста­не си­лу­ва­ти.

- Що ж? Важ­ко ме­н­і бу­де.

- Та вже ж важ­ко за не­лю­бо­го йти!

- Н­і, я ка­жу - бу­де важ­ко, що ма­ти вмов­ля­ти ста­не, а я не п­і­ду…

- Та чо­го ж до­жи­да­ти­меш? На яке доб­ро впо­ваєш?

- Я н­і­чо­го не до­жи­да­ти­му й н­і на що не впо­ва­ти­му.

- Та в­ін не знає ­і не дбає, що ти йо­го ко­хаєш!

- Нехай! Аби я йо­го ко­ха­ла.

- Лихо то­б­і ­із тим ко­хан­ням бу­де та го­ре, а ра­до­щ­ів я не спо­д­і­ва­юсь.

- Коли не су­ди­ло­ся ми­ло­го щас­тя, не­хай ми­ле го­ре бу­де…

- Прощавай, Ма­ру­сенько! - ка­жу їй.

- Бувай здо­ро­ва!

Провела ме­не тро­хи, ще поп­ро­ща­ла­ся й п­іш­ла до господ­и, ти­ха та яс­на.

А я до­до­му. ­Іду со­б­і та ду­маю: чо­го-то на св­і­т­і не бу­ва, аби здо­ро­ва на­ша го­ло­ва! ­І той Чай­чен­ко! Чи в­ін у барв­інк­у ку­па­ний, що так д­ів­чат ча­рує? Ко­ли вже на прав­ду йде, то й ме­н­і в­ін чи од­ну н­іч­ку снив­ся? Вже я хо­ди­ла, хо­ди­ла до го­ло­ви по ро­зум, по­ки сха­ме­ну­ла­ся… По­ду­ма­ла, з­ітхнул­а та й ска­за­ла: «Го­д­і!» ­І го­д­і.

- А що? - пи­та Кат­ря в ме­не всм­і­ха­ючись,- чи ж я не вга­да­ла?

- Твоя прав­да,- ка­жу.- Не­щас­ли­ва д­ів­чи­на! Жал­ко ме­н­і її ду­же! Г­ір­ка їй до­ля су­ди­ла­ся!

- Г­ірко да­рем­не ко­ха­ти,- про­мо­ви­ла Кат­ря,- г­ір­ко даремн­е до­жи­да­ти, а ще г­ір­ше не ко­ха­ти й не до­жи­да­ти!

З Ма­ру­сею во­на про се не за­хо­ди­ла у роз­мо­ву, х­і­ба так, нав­до­гад, що ска­же Кат­ря: «На­що те ко­хан­ня у св­і­т­і?» А Ма­руся: «А ко­ли сер­це ко­хає - як не ко­ха­ти?» Кат­ря со­б­і: «Який при­би­ток з тих лю­бо­щ­ів,- чи ж вар­т­і?» А Маруся: «Не знаю, т­ільки н­іх­то не за­ли­шить сво­го кохання­…»

Часом Кат­ря як пос­м­і­вається, ча­сом н­і­би як за­вид­но їй чо­гось ста­не…

Все во­на св­і­том ну­дить, все н­і до чо­го у неї не­ма охо­ти, н­і до чо­го жа­до­би.

- Катре! - ка­жу їй,- так ти д­і­ло ро­биш, го­луб­ко, як мок­ре го­рить!

- Аби то! - во­на ме­н­і,- аби день до ве­чо­ра!

Ма­ти їй убранн­я хо­ро­ш­і та пиш­н­і ку­пує,- во­на лед­ве оди­виться: згор­не та й за­бу­де; ма­ти по­си­ла її в гос­ти­ну - нехай роз­ва­житься: во­на йде усю­ди, та й усю­ди св­і­том удить.

Мати ду­же ту­жи­ла, та ще й стра­ха­ла­ся - що бу­де з нею. Ме­не про­сить:

- Не од­ходь ти од Кат­р­і, по­кинь усе, хо­ди ­із нею!

Батько н­і­чо­го не ви­мов­ляв сло­вом, а раз у раз, де ми йде­мо, йо­го скр­ізь стр­і­не­мо нес­по­д­і­ва­но. Н­і­чо­го не ска­же,- спог­ля­не на Кат­рю ­і ми­не…

Катря ще лю­би­ла гу­ля­ти на по­лях, по сте­пах, по л­і­с­і. Хо­димо з нею - я на неї див­лю­ся, а во­на ок­ру­ги, роз­мо­ви не­ма. Та­к­і, бу­ло, хо­ди­мо, що й птаст­ва не по­ло­хаємо…

 

 

XIV

 

 

Бродили ми та­кеч­ки од­но­го ран­ку. По­го­жий, яс­ний та ве­се­лий був ра­нок той л­іт­н­ій - ­і зай­шли ми ду­же да­ле­ко, аж до пе­чер са­мих. А м­іс­це ди­ке та­ке, не­осе­ля­не! Б­і­л­і крей­дя­н­і шпи­л­і г­ір ло­щать на сон­ц­і, та м­іж го­ра­ми ко­тить р­іч­ка гли­бо­ка - н­і дре­ва, н­і кв­і­ту, н­і ще­бе­тан­ня…

- Катре! - ка­жу,- чо­го се ми тут прий­шли?

- Ход­ім у пе­че­ри,- го­во­рить ме­н­і та з цим сло­вом ­і йде, а я за нею.

- Не хо­ди, Кат­ре! - про­шу,- во­на йде.

Темно бу­ло у пе­че­рах зов­с­ім, ­і хо­лод св­і­жий по­н­і­мав. Де звер­ху у го­ро­ву́ роз­па­ли­ну со­няч­ний про­м­інь ро­нив сяющ­у стя­гу.

Катря йде усе да­л­і та да­л­і - вже душ­но ме­н­і:

- Верн­імось, Кат­ре! - Йде да­л­і… Вже ми наб­ре­ли те м­іс­це, де кам­’яна пос­т­іль по­мос­ти­ла­ся - крей­дя­ний об­вал, а на йо­му мен­ший, як уз­го­л­ів­’я. У т­ій пе­че­р­і нав­виш­ки бу­де так, що т­ільки ста­ти схи­лив­ши го­ло­ву чо­ло­в­і­ку не­ве­ли­ко­го зрос­ту; на ст­і­н­і хрес­ти ви­би­т­і, а пе­ред ти­ми хрес­та­ми на до­л­ів­ц­і ям­ка. Сто­яв тут хтось ро­ки на мо­лит­в­і, аж моляч­ись у зем­лю вхо­див.

Катря сто­яла, ди­ви­ла­ся ­і ду­ма­ла - нев­по­к­ій­на, тривожн­а… Як ­ір­во­не з се­бе ко­ра­л­і до­ро­г­і - геть од­ки­ну­ла - т­ільки во­ни гур-гур - роз­ко­ти­ли­ся! Я ки­ну­ла­ся зби­ра­ти:

- Що то­б­і та­ке, Кат­ре? - А Кат­ря впа­ла ко­ло кам­’яної по­стел­і на ко­л­і­на, роз­ли­вається сл­ізьми.

- Катре! - пок­рик­ну.- Що ти ро­биш?

А во­на не слу­хає, не чує, у сльозах ве­ли­ких!..

Ледве я її ви­ве­ла з т­ії пе­че­ри на св­іт бо­жий.

-