Три долі - Марко Вовчок

чи жав, чи ко­сив, чи ви­годовував що: «бу­де чим по­яр­мар­ку­ва­ти!» Ча­сом в­ін бу­ло й втра­титься здо­ро­во, а ста­нуть йо­му те до­во­ди­ти: «то що, що втра­тив­ся! аби св­і­жа ко­п­ій­ка!» Ж­ін­ка йо­го го­рю­ва­ла за ним: як од­ру­жив­ся, то в­ін вже тре­тю ха­ту се пе­реп­ро­дав. Як не­ма йо­го, то все ж­ін­ка жа­л­іється лю­дям: «Як­і ха­точ­ки бу­ли прид­ба­н­і, як­і слав­н­і - посп­ро­ду­вав; те­пер опо­ряд­жаю сю ха­ту, та й сю, ма­буть, про­дасть; ме­не не жа­лує, л­іт моїх не вва­жує!» А як в­ін до­ма гос­тює, то знов во­на, як не жа­да пос­ва­ри­ти­ся - не мож­на ­із ним свар­ку за­че­пи­ти. В­ін їй при­везе ­і оч­і­пок, ­і се­реж­ки, ­і хуст­ку зав­с­і­ди; в­ін свою куп­лю так крас­но по­ка­же, а про­дасть - доб­ре, та­кеньки сло­вом пе­ред ж­ін­кою при­м­і­ниться, та­ко­го їй но­ви­нок на­роз­ка­зує,- а бу­ла ж­ін­ка ц­і­ка­ва з ц­і­ка­вих,- що во­на йо­го слу­хає та й зас­лу­хається,- та то­д­і ту­ман спа­де, як вже в­ін знов з до­му ви­хо­питься ку­ди у яр­ма­рок.

- Зв­ідки бог не­се? - пи­та ма­ти ­Іва­нен­ка…

- З яко­го яр­мар­ку? - ка­жу.

Катря ­іде по­пе­ре­ду, не слу­ха, т­ільки вкло­ни­лась ­Іваненк­ов­і, ма­ючи зви­чай.

- А се,- ка­же,- був у Зай­чи­ках, був у Ле­бе­д­ів­ц­і; у Хмелинц­ях був…

- Десь-то яр­ма­рок доб­рий у Хме­лин­цях,- пе­ре­хо­пи­ла ма­ти,- от ­і Чай­чи­ха ту­ди поїха­ла,- не ба­чи­ли її?

- Де то вже не ба­чив? Хо­дить ­і во­на по яр­мар­ку, мов гро­ш­і за­гу­би­ла.

- Чого ж се так? Там же во­ни з си­ном?

- А син хо­дить, як про­бу ро­зум за­гу­бив. А гар­на удо­ва ве­сел­іє, що за­губ­ле­не знай­шла.

- Яка удо­ва?

- Хороша, мо­ло­да, св­і­жа… От ко­ли б та­ких та спро­ду­ва­ти чи куп­ля­ти,- бу­ли б тор­ги, ка­жу вам…

- Чи не знаєте, як во­на на ­ім­’я про­зи­вається?

- Вбачаючи,- ка­же,- ди­во та не спи­та­ти, зв­ід­ки взя­ло­ся? Во­на Тер­ни­чи­хою про­зи­вається.

- Чи ж Чай­чен­ко її сва­та­ти хо­че?

- Там їх, зальотчи­к­ів, б­і­ля неї та­ко­го, що за день не пе­ре­в­і­шаєш; хто сва­тає, а хто в­ізьме - се то вже во­на знає.

- Бувайте здо­ро­в­і!

- Щасти бо­же!

Катря н­і­чо­го то­го не чу­ла…

- Боже м­ій, бо­же ве­ли­кий! - про­мов­ля­ла ма­ти з жа­лем, ­іду­чи до­ро­гою.- Бо­же м­ій доб­рий!

Думали-думали, як то луч­че Кат­рю за­в­іс­ти­ти про те, що чу­ли, та, по­р­ів­няв­шись, прос­то усю прав­ду ка­же­мо. Ма­ти пла­че та вмов­ляє: «не жу­рись» та про­сить «за­будь!».

- Нащо ме­не ду­ри­ти? - го­во­рить Кат­ря з смут­ком. Ми при­ся­гаємось, що чу­ли од ­Іва­нен­ка.

- Год­і! Го­д­і вже! - т­ільки од­мов­ляє.

Як у ха­ту ув­ій­шла, при­па­ла на ла­в­і, схи­лив­шись на по­кутнє в­і­ко­неч­ко,- ди­виться та ду­має; а там як зве­ла­ся - бл­і­да, бл­і­да!

- Що то­б­і, Кат­ренько, що то­б­і?

- Н­ічого! Я по­ду­ма­ла: що як­би то­му прав­да бу­ла, що в­ін ­ін­шу по­ко­хав… я т­ільки по­ду­ма­ла, я в­і­ри не йму… ­і не йня­тиму…

На дру­гий день во­на та­ки знов п­іш­ла у Люб­чи­ки; бу­ла ­і на тре­т­ій. Що ма­ти го­во­ри­ла, сва­ри­ла­ся - не слу­ха­ла… усе во­на со­б­і ду­ма­ла ­і час­тенько на ви­ду бл­ід­ла…

На завт­рий день во­на знов у Люб­чи­ки ­і на по­завт­рий - щод­ня йде. Ко­ли бу­ло я за нею п­і­ду со­б­і - во­на ме­не ­і не зав­ва­жить на­че; а за­го­во­рю до неї, «го­д­і, го­д­і!» - перехопи­ть ме­не… у Люб­чи­ки ув­ій­де (я вже бу­ло усе ве­ду її по­п­ід го­ро­да­ми, як ­із нею, по­тай­но), прий­де до Чай­чен­ко­вої ха­ти, по­ди­виться на две­р­і по­за­чи­ню­ва­н­і, на втих­лий дв­ір, пос­тоїть та й до­до­му вер­тається…

 

 

X

 

 

Одного ран­ку Кат­ря вже уби­ра­ла­ся йти у Люб­чи­ки, ко­ли са­ма Чай­чи­ха до нас у ха­ту. Ус­і ми та­кеньки до неї й кинул­ися..

С­іла ста­ра на лав­ц­і, пи­тає, що в нас, чи все га­разд, чи все доб­ре. Я на неї див­люсь - змар­н­і­ла во­на чо­гось ду­же за той час, що ми її не ба­чи­ли.

- Та не так-то доб­ре,- од­ка­зує ма­ти,- як би сер­денько моє жа­да­ло!

- А що ста­рий ка­же про д­і­ток на­ших? Чи в­ін ко­ли над ни­ми влас­ка­виться?

Катря, що все ко­ло неї си­д­і­ла та тре­пе­та­лась, при ц­ім сло­в­і як ки­неться, як об­хо­пить її ру­ка­ми, як за­ри­дає:

- Де в­ін? Де Як­ів? - ви­мо­ви­ла.

Стара її жа­лує,- го­во­рить, що в­ін хут­ко бу­де до неї, що здо­ро­вий… Ма­ти взя­ла Кат­рю за ру­ки, я да­ла во­ди­ц­і…

- Коли бу­де в­ін, ска­ж­іть ме­н­і! - про­сить ста­ру Кат­ря.

- Та завт­ра б ра­ненько прий­шов, ко­ли б не батько тв­ій…

- Нема батька!

- То ра­ненько прий­де.

- Завтра ра­ненько! - про­мо­ви­ла Кат­ря, об­ня­ла го­ло­ву свою й важ­ко з­ітх­ну­ла.

- А що ж батько вам ка­же? - пи­та Чай­чи­ха,- що ка­же в­ін?

Тод­і їй ма­ти усе й роз­ка­за­ли… Як сплес­не Чай­чи­ха рукам­и, як зап­ла­че!

- Господи ми­лий! За що моєму ди­тя­т­і щас­тя не­ма!

Мати, са­ма у сльозах, пог­ля­дає на свою Кат­рю та про­мовляє:

- Год­і! Що се ви!

- Вже до­в­і­ку бу­де до­ля йо­го г­ір­ка! Се так йо­му пороблено­! Не бу­де йо­му па­ри до­в­і­ку! Не бу­де йо­му щас­тя!

Катря схо­пи­ла­ся; ма­ти ус­та­ла, ус­іх як хви­лею при­би­ло до Чай­чи­хи.

- Як по­роб­ле­но? Хто йо­му по­ро­бив?

- А та ж удо­ва, те моє ли­хо пе­ку­че! - ка­же Чай­чи­ха, др­іб­н­і сльози ви­ли­ва­ючи.- Не су­див гос­подь нам по­р­ід­ни­тись, та ви ме­н­і як най­ми­л­і­ша ро­ди­на… Слу­хай­те ж усього го­ря мо­го!

- Знаєте, що спер­шу ми у Хме­лин­цях жи­ли ­і бу­ла там у нас в се­л­і удо­ва пре­хо­ро­ша, пиш­на… Тер­ни­чи­хою зва­ли. Та­ка-то вже жва­ва, го­в­ір­ка, та­ка - що й ле­тю­ч­і сло­ва ха­пає… та­ка-то до кож­но­го при­кид­чи­ва, при­лад­на, лес­на… Я та­ки ще упер­ве, як її по­ба­чи­ла, по­ду­ма­ла: не­пев­н­і оч­і удо­вин­і! Се ж сер­денько моє чу­ло!.. Од­ко­ли заз­нав­ся ­із нею м­ій Як­ів, н­і до чо­го став па­ру­бок - н­і до ро­бо­ти, н­і до гос­по­дарст­ва, й гу­лян­ня по­ки­нув па­ру­боцьке. Де во­на, там йо­го ­і оч­і, там ­і гад­ки йо­го…

Мати слу­хає, на свою Кат­рю смут­но пог­ля­да­ючи, слу­хає й Кат­ря пильно; стоїть, ус­та стис­ну­т­і. А Чай­чи­ха усе розказ­ує:

- Як я йо­го про­ха­ла: по­кинь, со­ко­ле, по­кинь, си­зий! Не слу­хав: так во­на до йо­го при­ки­ну­лась, так при­сер­би­лась, що й св­іт