Три долі - Марко Вовчок

слу­хає во­на так, що н­і­би їй не жал­ко, що сер­це бо­лить, а жал­ко, що чо­ло­в­ік н­ік­че­мен у св­і­т­і, ­і го­во­рить, бу­ло: «Отсе лю­ди! Що той ро­зум людський!»

Стала во­на якась хо­лод­ну­ва­та, спо­к­ій­на, хоч ­і сум­на, ­і смут­ная.

- Боже м­ій, Кат­ру­сю! - зга­даю їй: - як ко­лись - що ти за ве­села бу­ла!

- Була ве­се­ла,- од­ка­же,- бо пер­ше бу­ло жи­ти лег­ко у св­і­т­і, як дур­но­му з го­ри б­іг­ти… Тут ме­н­і де­що нах­ва­ти­ло­ся - зу­пи­ни­ло ме­не… Спи­та­ла я то­д­і: що то за жит­тя на­ше? ­І на­що чо­ло­в­ік жи­ве? По­що у св­іт ро­диться? Жи­ве на му­ку - ро­диться на смерть. Н­і­чо­го шу­ка­ти, н­і по ч­ім бо­л­і­ти - усе про­хо­дить, як дим, усе ми­нає, як з­і­ли­на…

Почне бу­ло та­кеч­ки го­во­ри­ти, т­ільки слу­хаємо з Марус­ею. На­го­нить бу­ло хо­ло­ду своїми сло­ва­ми.

- Скажи ме­н­і, Кат­ру­сю,- пи­таю од­но­го ра­зу, слу­ха­ючи т­ії мо­ви її су­во­р­і,- чи ти вже не лю­биш?

Та й са­ма зля­ка­ла­ся, що на­га­да­ла їй, а во­на всм­іх­ну­ла­ся.

- Не б­ій­ся, не б­ій­ся,- ка­же,- я вже не пла­чу те­пер, я вже не рев­ную, та й не ко­хаю…

- Як? Вже за­бу­ла?

- Ой, Хи­мо,- про­мов­ляє,- як усе св­і­то­ве ми­нає! ­І ко­хан­ня, ­і ра­до­щ­і, ­і го­ре - як усе ми­нає! Що бу­ло нам до­ро­ге, над ду­шу,- ба­чи­мо, аж по­ро­шин­ка пильна!..

Змагається з на­ми, що не­ма у св­і­т­і ан­і доб­рих лю­дей, ан­і прав­ди у лю­дей.

- А де т­і прав­ди­в­і? Ку­ди гля­нуть, що ступ­лять, то все не по прав­д­і. А де т­і доб­р­і?

- Мати ж на­ша? - ка­жу…

Перехопила ме­не:

- Мати, батько, ро­ди­ч­і? Та св­ій своєму по­не­во­л­і вже брат! А не­хай-но в од­ну р­іч вко­ха­ються та вда­дуться,- по­ба­чиш то­д­і, як­і доб­р­і ­і яка прав­да!

- О, є у св­і­т­і доб­р­і лю­ди, є прав­да! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Х­іба у на­ших мис­лях ­із то­бою!

- А що се, Кат­ре,- ка­жу,- се вже ти од­на, ма­буть, са­ма од­на пев­на лю­ди­на на св­і­т­і?

- Що пев­но­го у св­і­т­і? От ме­н­і пев­но те т­ільки, що я без­щас­на…

Непорушимо ви­мо­ви­ла свої сло­ва… Зга­ду­ють та­кеньки давнього дав­на по­хо­ва­не ­і прип­ла­ка­не. А ми ­із­мовк­ли. ­І от­се н­і лас­кою, ан­і жар­том не виз­во­лить її ­і на хви­ли­ну з то­го льоду­ва­то­го су­му…

Мати тер­п­і­ла та пла­ка­ла мовч­ки; дар­мо бу­ло ози­ва­ти­ся до Кат­р­і… Батько теж сло­ва не ро­нив; т­ільки батько од­м­інився якось… Який­сь пог­ляд у йо­го ча­сом був, що я ще в йо­го н­і­ко­ли не ба­чи­ла… Не пос­те­рег­ла то­го ма­ти, ­і вже ж н­і Кат­ря, а щось у йо­му од­м­і­ни­ло. Се я, ц­і­ка­ва, са­ма т­ільки я зав­ва­жи­ла. Став в­ін н­і­би на ви­ду пох­мур­н­і­ший, а ласкавш­ий; мов­чу­щий як пер­ше, а унят­ли­вий; став п­ік­лу­ва­тий та­кий; ка­зав би, н­іж­ний…

Якось Кат­ря, див­ля­чись у в­іконц­е, про­мо­ви­ла:

- Усе хма­ри, усе не­го­да! Ко­ли вже те яс­но бу­де? Ко­ли теп­л­іш ста­не! - То як в­ін виг­ля­дав то­го яс­на! Як ждав на те теп­ло! Як ще зве­чо­ра ви­хо­див ­і ди­вивсь пильно та вважлив­е ок­ру­ги на не­бо!

Катря лег­ко спа­ти ста­ла, не до­си­па­ла уно­ч­і; а, лу­ча­ло­ся, удень зас­не ко­ло сво­го в­і­кон­ця. Ув­ій­шов од­но­го ра­зу бать­ко - две­ри­ма грюк­нув­ши, Кат­ря ­ізд­риг­ну­ла­ся… Як в­ін п­і­сля то­го ти­хенько ус­ту­пав зав­с­і­ди або пе­ре­жи­дав над­во­р­і, на пе­ку­чо­му мо­ро­з­і, щось н­і­би там роб­ля­чи, а ну­дя­чись без д­і­ла, по­ки до­в­і­дається, що Кат­ря обу­ди­ла­ся!

Якось при­нес­ла до нас Пи­ли­пи­ха ко­жу­ша­ноч­ку - хвалил­ася, що доб­ра.

- А справ­д­і доб­ра,- ка­за­ла Кат­ря.

- Добре, ко­ли б ­і то­б­і та­ку,- го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Добре б ­і ме­н­і,- ка­же Кат­ря.

На дру­гий день ра­но батько ­із дво­ру поїхав,- у тиж­день по­вер­нув­ся - аж у дру­го­му по­в­і­т­і був: при­в­із нам ус­ім но­в­і ко­жу­шан­ки. Дає Кат­р­і - яке по­ну­ре йо­го об­лич­чя бу­ло ­і як тру­си­ла­ся ру­ка да­ючи! Як в­ін прий­няв якось по­к­ір­но, що во­на бра­ла, не гля­дя­чи, що бе­ре, ­і дя­ку­ва­ла… Як в­ін пос­п­і­шив­ся у м­іс­то, ко­ли во­на ска­за­ла, що там кра­щ­і че­ре­ви­ки, н­іж у нас!

Чайченка ми не ба­чи­ли ан­і ста­рої йо­го ма­те­р­і. Ча­сом бу­ло пе­ре­чуєш че­рез д­ів­чат, що зуст­р­і­ли де, або так їх на ­ім­’я зга­да­ють - т­ільки ми й зна­ли.

 

 

XIII

 

 

Чую, той ме­н­і ка­же: «Ма­ру­ся з ли­ця спа­ла», той ме­не пи­тає: «чи Ма­ру­ся нез­ду­жає?» Пи­ли­пи­ха прий­де, го­во­рить, що доч­ка в неї в­’яне, ­і хва­литься, що хут­ко їй по­мо­жеться, а ча­сом по чван­ли­во­му об­лич­чю б­і­жать сльози др­іб­н­і… ­І са­ма я ба­чу, що Ма­ру­ся за­не­па­дає.

- Марусе, що то­б­і? Ти чо­гось жу­риш­ся? - ка­жу їй.

- Н­і,- го­во­рить,- ме­н­і н­і­чо­го, ­і я не жу­рю­ся.

Катря ба­чить, слу­хає - ­і все їй бай­ду­же. Од­но­го ж ра­зу ми си­д­і­ли з нею са­м­і, я по­ча­ла про Ма­ру­сю їй зга­ду­ва­ти: що се їй та­ке ста­ло­ся, що во­на та­ка, а н­і­ко­ли не жа­литься, ­і не ба­чила зро­ду я, щоб во­на пла­ка­ла. Ду­ма­ти б, ма­ти не­лас­ка­ва, так ма­ти й пер­ше бу­ла та­ка са­ма - а те­пе­реньки т­ільки що ра­ди не про­сить - жал­ко доч­ку. Я отак го­во­рю, Кат­ря задум­алася. Ду­має, ду­має, мов що при­га­дує,- та обер­та­ючись до ме­не:

- А знаєш, чо­го Ма­ру­ся та­ка ста­ла? Чо­го Ма­ру­ся схне? Во­на Чай­чен­ка лю­бить!

- Отсе! - пок­рик­ну.- Що ти, Кат­ре!. Сха­ме­нись! Та во­на зна­ла, що в­ін її не лю­бить…

- Дарма! Та во­на йо­го ко­хає! Я не знаю, як дав­но я сього не зро­зу­м­і­ла ще то­д­і… А по­т­ім я вже не ду­ма­ла, за­бу­ла усе…

- Та по чо­му ж ти вва­жаєш? Чи ко­ли во­на йо­го зга­ду­ва­ла? Во­на ж од ме­не, здається б, не кри­ла­ся… Во­на ж те­пер н­ікуд­и не хо­дить… А мо­же, ко­хає, та ко­го ­ін­шо­го…

- Його! Йо­го! Се на­пев­но. ­І дав­но вже ко­хає. Во­на ж йо­го пер­ше нас заз­на­ла. Пам­’ятаєш, як ус­і ми то­д­і, ве­се­л­і та дур­н­і д­ів­ча­та, при­би­ра­ючись на ве­с­іл­ля, як ми пи­та­ли в неї про йо­го ­і як во­на од нас вт­і­ка­ла, як не хо­т­і­ла роз­ка­зу­ва­ти ­і як н­і­чо­го не роз­ка­за­ла,- пам­’ятаєш? А як ме­не пи­та­ла, чи я справ­д­і йо­го ко­хаю? А як зас­ту­па­ла­ся за йо­го пе­ре­до мною? Чи усе ти пам­’ятаєш?

Тод­і я усе зга­да­ла со­б­і, ­і те ве­с­іл­ля, ­і сло­ва ус­і Ма­ру­си­н­і; зга­да­ла ба­га­то