Три долі - Марко Вовчок

Я вже то­д­і ­і до­во­ди­ти їй, ­і го­во­ри­ти го­д­і. Ко­ли б во­на хоч роз­сер­ди­лась за що-не­будь, а то прий­має мої ре­ч­і так, на­че я їй ка­жу, що Чай­чен­ко птах, а не па­ру­бок,- ­і з ме­не ще во­на см­іється: н­і­чо­го не ро­зу­м­ієш!

У ха­т­і у нас не­сог­лас­ка, сум. Батько хму­рий хо­дить, ма­ти пла­че та жу­риться… Кат­ря за своєю ту­гою та за ко­хан­ням, то й не зва­жа­ла на ма­те­ри­ну жур­бу.

- Матусю! Го­д­і вам пла­ка­ти! Або ви Кат­р­і не по­ту­рай­те, або не плач­те вже!

- Вам, ско­рим ота­ким, луч­че у св­і­т­і,- од­ка­же смут­но,- ви со­б­і як вже пок­ла­де­те - «так бу­де!» - та й ве­де­те до то­го. А я, не­щас­ли­ва, я не знаю, що ме­н­і перш д­і­яти: не гар­но Ка­тр­і по­ту­ра­ти, та жал­ко ­і впи­нять - як я зга­даю, як во­на, моя го­луб­ка, по­би­вається! Хи­мо, моя ди­ти­но! Хто йо­го й зна, що тут ­і кра­ще! Тут Кат­ря моя ги­не, а тут чо­ло­в­ік ски­пається про­ти ме­не,- вже й на оч­і не хо­че прий­ма­ти…

Окр­ім Ше­ля­ха, н­іх­то ще Кат­р­і не сва­тав; а Ше­лях, то­го ж та­ки тиж­ня, як Кат­ря їм згор­ду­ва­ла, зас­ва­тав дру­гу д­івчин­у та й од­ру­живсь. Та бу­ло при­бе­ре свою мо­ло­ду ж­ін­ку, мов тую кра­мар­ку ба­га­ту,- там-то на­мис­та до­ро­го­го, там­-то ду­ка­ч­ів; а са­ма ж­ін­ка ма­ненька, ко­ро­те­сенька, та аж пих­че п­ід ти­ми уб­ран­ня­ми,- а в­ін усе її ми­мо на­ших в­і­кон у свя­то про­во­дить - сам у та­к­ій шап­ц­і, як ре­ше­то, у по­яс­і шов­ко­во­му, чер­во­но­му, що аж оч­і в се­бе бе­ре. ­Іде та по­верх на­шої ха­ти пог­ля­дає: «що це та­ке стоїть, що я йо­го доб­ре не ба­чу?» - та­ким, бу­ло, пог­ля­дом пог­ля­дає.

П­ізно п­ід в­і­сень то­го ро­ку поб­рав­ся наш батько у до­ро­гу. Як ви­хо­див: «бу­вай­те здо­ро­в­і!» про­мо­вив ус­ім нам за гурт та й п­і­шов… Ми за їм ­іде­мо про­во­ди­ти йо­го за сло­бо­ду. Ста­ли ма­ти г­ір­ко пла­ка­ти,- в­ін тро­хи зу­пи­нивсь ­і говор­ить:

- Ви со­б­і ро­б­іть як знаєте; ко­хай­те­ся, ко­ли вх­іт­н­і,- а я на своєму сло­в­і ста­ну: я за Чай­чен­ка доч­ки не ­’ддам, по­ки жив. Бу­вай­те здо­ро­в­і! - П­ід­няв про­ти нас шап­ку та й п­і­шов до­ро­гою,- а ми ус­л­ід йо­го ди­ви­мось, стоїмо, як хо­ло­дом при­би­т­і.

- Катре! Кат­ре! Ди­ти­но моя! - ви­мо­ви­ла ма­ти: - в яку се го­ди­ну ти за­ко­ха­ла­ся! Гос­по­ди св­і­те! П­і­шов, лед­ве попрощ­ався - ко­ли се бу­ва­ло? - Ди­ви­ла­ся за батьком, ви­ли­ва­ючи сльози, а в­ін усе да­л­і та й за го­ру зай­шов, т­ільки ще чу­ли, як гу­кав: «Гей! гей!»

Ще дос­лу­ха­ли­ся - сто­яли, та вже ти­хо - до­до­му то­д­і по­вертали:

- Катре! - пи­тає ма­ти.- Чо­го за­ду­ма­ла­ся?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

- Ой, ди­ти­но моя! Чи не чу­ла, що батько ка­зав?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

Не ту­жи­ла во­на, не пла­ка­ла ­і на все, що її про­ха­ла ма­ти, ­і зу­пи­ня­ла, ­і жа­лу­ва­ла - на все во­на од­мов­ля­ла: «Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!»

- Катре! - го­во­рить ма­ти,- не­хай я луч­че са­ма п­і­ду ту­ди,- са­ма за все роз­в­і­даю…

- Н­і, ма­мо, н­і! Чи та­ки ви са­м­і не ба­чи­те, що ме­н­і не до ждан­к­ів, не до об­іт­ниць… Не збо­ро­няй­те ме­н­і, ма­мо! Я не пос­лу­хаю вас… я не­щас­ли­ва - я на все п­і­ду…

Побралися ми у Люб­чи­ки, не га­яв­ши ча­су. Нам важ­ко бу­ло, а Кат­рю об­ня­ла якась ра­д­ість бо­же­в­ільна: усе во­на поз­гадувала ­і ба­ла­ка­ла не сти­ха­ючи. Спом­’яну­ла, як ми бу­ли на вх­ід­чи­нах у Чай­чен­ка, як тан­цю­ва­ла в Бу­ла­ха на ве­с­іл­л­і; при­га­да­ла знай­омих д­ів­чат люб­ч­івських ­і па­руб­к­ів, ус­і жар­ти ­і ви­гад­ки ве­се­л­і на­ш­і,- от н­і­би­то во­на бу­ла десь у т­іс­н­ій зем­н­ій не­во­л­і, та се виз­во­ли­ла­ся, ­і знов йметься їй на жит­тя ве­се­ле ­і лю­бе, ­і за­б­і­гає во­на вже дум­ка­ми поманл­ивими…

Уступили ми спер­ву до своєї ро­дич­ки; зра­д­і­ли нам, прий­мають. В ха­т­і у їх усе так, як ­і бу­ло, ти­хо та су­мир­но. Чо­лов­ік її при­в­іт­ний, са­ма ве­се­ла та спо­к­ій­на. В­ін же са­ни лад­на, во­на ко­жу­хи пе­рег­лед­жує; доб­ра їм ос­інь бу­ла, до­брої ­і зи­ми спо­д­і­ва­ються… Здо­ро­вий ве­ли­чен­ний к­іт му­рий, на сон­ц­і по­тя­га­ючись, мру­кає - з сво­го доб­ро­го талан­у; во­ли ви­со­ко­ро­г­і по­ло­в­ії див­ляться з за­го­ро­ди у дв­ір по­важно; б­і­л­ії гу­си пос­п­і­ша­ються на во­ду з го­ри; а чор­но­ря­б­і ка­че­ня­та, кря­ка­ючи, у дв­ір сад­ком бе­руться; ку­ри р­ізноп­ер­і по всьому дво­ри­щу розб­ре­ли­ся, а п­ів­н­і нев­го­мон­н­і ку­кур­ікають, м­іс­то вих­ва­ля­ються. Са­док вже без­лис­тий, а не пус­тий, до­б­і­ля­ються по­лот­на, розс­те­ле­н­і по зем­л­і, ­і нит­ки роз­в­і­ша­н­і по де­ре­в­і; су­шаться на сон­ц­і груш­ки й яб­лу­ка на тич­ках то­неньких; у го­ро­д­і гур­ки, на на­с­ін­ня зос­тав­ле­н­і, жов­т­і­ють та гар­бу­зи…

Стали ма­ти про­ща­ти­ся, бо вже Кат­ря дав­но ко­ло две­рей сто­яла, а ро­дич­ка про­сить: по­гу­ляй­те ще в нас, та погуляйте­!

- Та я хо­чу ще Чай­чи­ху на­в­і­да­ти,- ка­же ма­ти.

- Її ж до­ма не­має.

- Де ж во­на? - спи­та­ли ми ус­і, а Кат­ря го­лос­н­іш од ус­іх.

- А поїха­ла у Хме­лин­ц­і ще по­зав­чо­ра, до си­на.

- А син чо­го там?

- Хто йо­го знає! В­ін же дав­ненько все ти­няється десь… На­ш­і лю­ди йо­го ба­чи­ли вос­таннє у Хме­лин­цях, а се ­і ма­ти доїха­ла ту­ди до йо­го; во­ни ж са­м­і з Хме­лин­ц­ів, в їх там як­ісь ро­ди­ч­і…

­І ха­ти б­і­л­і, й ха­зяї ми­л­і - не­мов пи­лом при­па­ли по т­ій но­винц­і для нас… Слу­хаємо, як во­ни роз­ка­зу­ють та хва­ляться ­і жит­тям ­і людьми; та хто ж не зна, як-то слу­ха­ти лег­к­і ре­ч­і без­на­пас­но­го щас­ни­ц­і, при своїй ли­х­ій го­ди­н­і? Се як тяж­ко не­ду­жо­му при­па­да­ють па­хо­щ­і вес­ня­н­і, що й хо­ро­ше дочув­ати їх, ­і том­лять на ум­ір…

П­ішли ми со­б­і до­до­му, а Кат­ря звер­тає до Чай­чен­ко­вої ха­ти; схи­ли­ла­ся на тин ­і по­ди­ви­лась у ти­хий та пус­тий дв­ір, бл­і­да са­ма як хуст­ка.

- Завтра я знов прий­ду,- про­мо­ви­ла, на­че са­ма до се­бе.

Т­ільки ми тро­хи вий­шли за се­ло, на пе­рех­рес­ний шлях, на­вперейми нам чо­ло­в­ік во­зом їде, во­ли по­га­няє - за­раз ми вп­із­на­ли Ми­хай­ла ­Іва­нен­ка: як йо­го не п­із­на­ти? Ду­же був б­і­ля­вий во­ло­сом, а зас­ма­ле­ний в­іт­ром, опа­ле­ний сон­цем - то бро­ви й ус на­че вап­ном пой­ня­ли­ся. До то­го, ви­со­ко­го зрос­ту, ко­ща­вий, по­х­іп­ли­вий, жва­вий… Сей ­Іва­нен­ко нап­ро­па­ле за­ко­хав­ся у яр­мар­ках, у куп­л­і та в про­да­ж­і: чи за­с­і­вав паш­ню: «се по­ве­зу у яр­ма­рок»,