Три долі - Марко Вовчок

А нам по­ра до­до­му,- на­га­дую,- щоб ча­сом не на­жи­ти нам со­б­і ли­шенька!

- ­Іди, Хи­мо, го­лу­боч­ко! - го­во­рить Кат­ря.- Я ось т­ільки ще два сло­ва ска­жу, я те­бе наз­до­же­ну.

А са­ма ме­не ви­во­дить на сте­жеч­ку… Я п­іш­ла… Що й казат­и! Я ще п­ід гаєм чи­ма­лу го­дин­ку три­ва­ла тих двох сл­ів… Та вже доб­ре й те ме­н­і, що во­на прий­шла трош­ки спок­ійн­­іша ­і ве­се­л­і­шая.

Допали кри­ни­ц­і та бор­ж­ій, спов­нив­ши в­ід­ра, до­до­му по­брались. Нас пе­рест­р­ів батько.

- А до якої се кри­ни­ц­і хо­ди­ли? - спи­тав.

- Ми ще й про­гу­ля­ли­ся со­б­і тро­хи,- од­ка­зую йо­му. В­ін по­ди­вивсь ме­н­і в в­і­ч­і й по­ди­вивсь на доч­ку… А в доч­ки сльози хви­лю­ють…

- Батенько! - про­мо­ви­ла.

­І п­і­шов со­б­і, на­че в­ін не зав­ва­жив ­і не чув сло­ва її благащ­ого…

 

 

VII

 

 

Час ­іде, ми­нається; ми жде­мо со­б­і кра­що­го, б­ід­каємось, стра­хаємось. Батько не зга­дує за Чай­чен­ка.

Зняла ж бу­чу Пи­ли­пи­ха, як виз­на­лась батько­ва по­д­ія…

- Як,- ка­же,- як! Та чи ж ти не р­ід­на ма­ти своїй ди­ти­н­і? Чи не ти страж­да­ла, чи не ти її зго­ду­ва­ла? Не­хай би так ме­не хто зас­ту­вав пе­ред моїм ди­тям! Я - ма­ти, в­ільно ме­н­і її за ко­го хо­тя в­ід­да­ти, чи за па­на, чи за най­ми­та, за то­го, хто ме­н­і до впо­до­би.

Та аж то­д­і во­на пос­ва­ри­лась з на­шою ма­т­ір­’ю ­і дов­го до нас не хо­ди­ла.

А на се­л­і ве­с­іл­ля ла­дяться та ла­дяться; при­хо­дять до нас, зап­ро­шу­ють. Не гу­лян­ки у Кат­р­і в го­ло­в­і, та хо­дить,- на­д­ія, бач, та­ка: йо­го там по­ба­чить.

С­ії осе­н­і ­і батько наш на вс­іх ве­с­іл­лях гу­ляв… По­м­і­чаю я, що Чай­чен­ко став б­ільше до Кат­р­і при­па­да­ти: то бу­ло по­пер­ід во­на йо­го шу­ка-шу­ка, по­ки-то в­ін уявиться, а то вже сам в­ін ­ії очи­ма на­зо­рить м­іж д­ів­ча­та­ми ­і вмис­не то­д­і до неї гор­неться, як ста­рий батько тут бу­де,- як би йо­го во­лю мав нех­ту­ва­ти.

«Голубе, го­лу­бе! - ду­маю,- сього то­б­і не пе­ре­те­не­ти­ти так,- шко­да й за­хо­ду!..»

Ну, батько н­і­чо­го со­б­і,- т­ільки ди­виться - не на Чайченк­а, а че­рез йо­го го­ло­ву, зго­ри…

А Чай­чи­ха й на­ша ма­ти си­дять, от мов т­і го­луб­ки си­в­і, що ба­чать, як їх гн­із­деч­ко роз­но­ша­ють…

На од­но­му ве­с­іл­л­і Чай­чен­ко вже над­то всм­і­ливсь: од Ка­тр­і ма­ло що ­і одс­ту­пає… Ма­ти вже у та­к­ій три­во­з­і бу­ла, що за­бу­ла й мо­ло­дих при­в­і­та­ти.

Перш ус­іх гос­тей наш батько поб­равсь до­до­му ­і нам зве­л­ів схо́­дить; а ще са­ме гу­ля́н­ня; са­м­і тан­ц­і… п­іш­ли ми до­дому; п­іш­ла Кат­ря пла­чу­чи.

- Не плач, Кат­ре! Що по­мо­жеться? - вмов­ляю.

- То що? Я пла­чу, а все я щас­ли­ва! Щас­ли­ва, щас­ли­ва! В­ін ме­не лю­бить, ­і я йо­го лю­би­ти­му, по­ки мо­го жит­тя… не­хай батько знає! Хоч го­рюю,- я щас­ли­ва - не­хай ­і те знає!

- Катре! Кра­ще бу­де, як батька не гн­і­ви­ти; луч­че, ко­ли б Як­ів ти­хенько об­хо­див ко­ло йо­го. А то ж який та­лан вам бу­де, як батько не згля­неться… Ува­жай, яка ма­ти смут­на, та й у як­ій во­на три­во­з­і… Не гор­нись ти вже так до йо­го - ­і д­ів­ча­та см­і­яти­муться з те­бе.

- Нехай см­і­ються! Я йо­го люб­лю! Я щас­ли­ва!

- А як батько об­ра­зив­ся,- як не пус­тить б­ільш по вес­ілл­ях хо­ди­ти - де то­д­і Яко­ва по­ба­чиш? Уран­ц­і вий­ти забороня­є, уве­че­р­і сам две­р­і за­ми­кає…

Обсипалася во­на сл­ізьми ще др­іб­н­і­ши­ми.

- А та­ки я щас­ли­ва,- про­мо­ви­ла.- Їй же бо­гу моєму, щас­ли­ва!

Перегодом знов нас на ве­с­іл­ля про­ха­ли. Мо­же, й не пу­стив би батько, дак ро­ди­ч­і. ­Іде­мо ту­ди ус­і вку­п­і, та аж нас ули­ця ши­ро­ка тис­не… При­хо­ди­мо. Зирк-зирк по ха­т­і, по к­ім­на­т­і, по ус­іх кут­ках ­і за­кут­ках - б­іг­ма Чай­чен­ка.

- Ще ра­но, ще в­ін прий­де! - ка­же Кат­ря.

Жде­мо та дожид­аємо - не­ма. Вже п­із­но ус­ту­пи­ла ста­ра Чай­чи­ха. Кат­ря т­іль­ки її зус­п­і­ла, ураз опи­ни­лась б­і­ля своєї ма­ми: знає, що Чай­чи­ха вже не ми­не. Чи Чай­чи­ха не оба­чи­ла - с­і­ла во­на со­б­і од­да­л­ік. На­ша ма­ти са­ма до неї доб­ра­лась - с­і­ла. Си­дять мовч­ки. ­І Чай­чи­ха ­і на­ша ма­ти нес­по­к­ій­н­і, ба­чу. От мов ­і хо­чуть спи­та­тись, та не зва­жуться; хо­чуть го­во­ри­ти, та не зм­ір­ку­ються. А Кат­ря так ­і ки­пить у п­ід­жо­д­і то­му. Знає те на­ша ма­ту­ся,- ди­виться на Чай­чи­ху любенько-жал­ібненько,­ а Чай­чи­ха на св­ій по­яс дог­ля­дається та й ка­же:

- Як­і то те­пер­ки по­яси тчуть, моя го­луб­ко!..

- Чому в­ін не прий­шов? Чо­му? - ви­мо­ви­ла Кат­ря са­ма, ма­тер­і не до­жи­да­ючи - своєї,- чу­жої не со­ром­ля­чись,

- Катре! - до­р­ік­ну­ла ма­ти.- Ох! моя ди­ти­но!

А Кат­ря й не чує:

- Чому не прий­шов? Чо­му йо­го не­ма?

- Не знаю, не знаю, моя кра­со! В­ін ка­зав ме­н­і - бу­де… а не­ма!.. Ма­буть, при­ти­чи­на яка… я йо­го пос­пи­таю… я то­б­і ска­жу…

Такеньки ста­ра Чай­чи­ха сло­ва­ми м­і­шається, ­і зупиняється­, ­і пе­ре­хоп­люється - що ­’тсе та­ке?

Дал­і вже ка­же, що Як­ів до­жи­дав яко­гось чо­ло­в­і­ка до се­бе,- як­ісь во­ли на спро­даж на­хо­дяться… то­го в­ін ­і не прий­шов, ма­буть.

Невзабар­і во­на пох­ва­ти­лась до­до­му ­і п­іш­ла.

Ми ще бу­ло по ве­с­іл­лях, а Чай­чен­ка - як п­ій­ма по­ня­ла - не­ма, н­і­де не бу­ває. Ма­ти йо­го хо­дить, ­і - то во­на ска­же, що в­ін нез­ду­жає, то ска­же - до­ма йо­го не­ма. Са­ма во­на жур­на ду­же, а Кат­рю вго­во­ряє:

- Не пе­чали́ся, ди­ти­но, не пе­ча­ли́­ся! Пе­рей­де ли­ха годин­а, ­і го­ре пе­ре­бу­деться, то й по­бе­ре­тесь!

Мати теж Кат­рю свою жа­лує:

- Лучче, до­ню, як в­ін не по­па­дається батько­в­і на оч­і - ба­тько не гн­і­виться,- а там, мо­же, гос­подь дасть, ста­рий м­ій ­і по­го­диться.

- Нехай же я йо­го по­ба­чу хоч на ма­лу хви­ли­ноч­ку,- бла­гала Кат­ря,- не­хай в­ін хоч се­лом прой­де, а я по­див­люсь на йо­го зда­ле­ка!

- Зажди, заж­ди, не мож­на! - од­ма­га­ла­ся Чай­чи­ха.

- Зажди, заж­ди, не мож­на,- про­сить ма­ти.

Кат­ря хоч сму­тує, хоч пла­че, а слу­ха - спо­д­і­вається доб­ра ­ іще…

Одного дня ув­ій­шов ста­рий у ха­ту ве­се­лий:

- Чи не бу­де сн­і­гу,- ка­же,- там та­к­і б­і­л­і хма­ри драг­лють.

Стара, див­ля­чись на йо­го, нас­м­і­ли­лась:

- А що, м­ій го­лу­бе,- ви­мов­ляє лю­бенько,- що ти ба­чив? Що чув?

- А