Три долі - Марко Вовчок

до ха­ти,- ми й по­по­ло­ши­мось ус­і: од­на схо­питься, дру­га шу­кає чо­гось за за­п­іч­ком, тре­тя гол­ку за­гу­бить,- батько ся­де у сто­ла, ди­виться бист­рим оком та й ка­же: «А в яко­му кут­ку по­жар в на­ш­ій ха­т­і?»

Ми й ска­ме­н­іємо пе­ред ним… В­ін поч­не про господарст­во що го­во­ри­ти ма­те­р­і, яке д­і­ло за­га­ду­ва­ти, ми в­ізьме­мось ро­би­ти щи­ро як, бо­же єди­ний!

Чого б то й опа­су­ваться бу­ло? Ми ду­ма­ли, що в­ін прий­ме Чай­чен­ко­ве за­ли­цян­ня лас­ка­во, бо Чай­чен­ко ­і ба­га­тий, ­і мо­ло­дий, ­і доч­ц­і лю­бий, ­і лю­ди Чай­чен­ка не цу­ра­ли­ся - чо­го ж опа­су­ва­тись? А ми все бо­яли­ся ду­же йо­го ча­сом. А ма­ти вже для своєї доч­ки пок­ло­по­та­ти­ся пос­та­ра­лись. Ба­чу, де вже стр­і­нуться з Чай­чи­хою, по­ся­дуть ря­доч­ком ­і по­ти­ху роз­мов­ля­ють со­б­і лю­бенько, а про­ща­ються, то об­іймаються­ щи­ро. Прий­шла до нас Чай­чи­ха у не­д­і­лю, а в се­ре­ду вже ма­ти до Чай­чи­хи йде. Чай­чи­ха знов ­і со­б­і не за­ба­риться нас од­в­і­да­ти; та й п­іш­ло­ся так, що аби яке свя­то, то або Чай­чи­ха в нас, або на­ша ма­ти у Чай­чи­хи…

Катря нам з Ма­ру­сею приз­на­ла­ся, що бу­де її сва­та­ти Як­ів во­се­ни. Ма­ти вда­ли­ся до Пи­ли­пи­хи за по­ра­дою; роз­ка­за­ли їй усе, що доч­ка впо­до­ба­ла па­руб­ка, що то хо­ро­ш­і лю­ди - за ни­ми на­житься!

- Дай бо­же щас­тя! - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Ох, го­луб­ко моя! Я ще не знаю, як чо­ло­в­ік зго­диться… Та чо­го б йо­му не зго­диться? Сей х­і­ба не гар­ний? Сей х­і­ба не доб­рий па­ру­бок? ­І за­мож­ний…

- А ти ма­ти чи н­і своїй доч­ц­і? Як поч­не в­ін прим­ха­ти, то ти й ру­ченьки по­пус­тиш - не­хай мой­му ди­тя­т­і до­ля ги­не.

Вже як т­ільки вчу­ла удо­ва, що батька бо­яться, во­на жва­во вхо­пи­лась за сва­тан­ня: «Що з то­го бу­де, що ви го­ло­ва­ми роз­ки­ва­ли­ся? Доб­ре д­і­ло - до­водьте ж йо­му краю!»

Та й од­по­чи­ти не дає ча­су; п­ід­мов­ляє та п­ід­го­во­рює: «хут­ч­ій, хут­ч­ій!» Бу­ло, моя го­ди­нонько, аж за ру­ка­ва тря­се, щоб хут­ч­ій…

Почала ма­ти за­хо­ди­ти ко­ло ста­ро­го та сво­го сло­ва до­мовляти; по­ча­ла усе про Чай­чи­ху про­ва­дить та йо­му нагад­увати, та хва­ли­ти, а ра­зом вже й си­на мо­ло­до­го:

- Що то за па­ру­бок хо­ро­ший, ро­бо­тя­щий, удат­ний,- се ма­те­р­і вт­і­ха в­ід бо­га, а не син!

- Вже то­го не знаю, який в­ін до д­і­ла,- ка­же батько,- а що­до тан­ц­ів, то вдавсь: д­ів­ча­та­ми, як му­ха­ми, уви­ває.

- А що ж, м­ій го­лу­бе? Як ве­се­ло­го но­ро­ву, то ве­се­ло ­із ним ­і жи­ти бу­де, ко­му су­дить гос­подь. Сам не су­му­ва­ти­ме ­і под­руж­жяч­ку смут­ку­ва­ти не дасть.

- Не жод­ну й ту­гу тан­цю­ра роз­тан­цює! - на те їй од­мо­вив.

Удруге знов при­мо­щується ма­ти Чай­чен­ка доб­рить: «а мо­тор­ний, а ро­зум­ний, а слав­ний». Пильно батько їй у в­і­ч­і пог­ля­нув.

- А що се хва­лиш,- змо­вив,- не­на­чеб зя­тя?

- Як во­ля бо­жа та твоя вго­да, м­ій го­лу­бе! - од­ка­же йо­му ти­хо та умов­но так уже!..

Ми з Кат­рею си­ди­мо - не д­’хне­мо́…

Старий по­ди­вивсь на ж­ін­ку, по­ди­вивсь на доч­ку.

- Не шу­кай доч­ц­і па­ри, ста­ра,- про­мо­вив,- вже я їй сам па­ру знай­шов; осе­н­і заж­д­іть.

Стара зирк на доч­ку,- доч­ка об­мерт­в­і­ла ли­бонь; сплес­нула ма­ти ру­ка­ми та на йо­го:

- М­ій ти го­лу­бе ми­лий! За ко­го ж ти її ­’дда­ти хо­чеш?

- Се вже ме­н­і зна­ти.

Та й вий­шов з ха­ти.

- Год­і, до­ню! Го­д­і, ди­ти­но моя! - во­на до Кат­р­і.- Не пе­чаль сво­го сер­денька, Кат­ре моя ми­ла, го­д­і! Я для те­бе на все зва­жу­ся; я пок­ло­ню­ся ще твоєму батько­в­і; я йо­го бу­ду за те­бе про­ха­ти…

- ­Ід­іть, ма­мо, йд­іть-бо - про­с­іть за­раз! ­Ід­іть, ма­мо, йд­іть!

- Не мож­на так, до­ню! Так г­ір­ше бу­де: заж­ди тро­хи…

- Мамо, ма­мо! Яко­во ме­н­і за­жи­да­ти!

Ми її вго­во­ря­ти ста­ли… Та ко­ли ж умо­вив хто мо­ло­ду ту­гу не­терп­ля­чу сло­вом роз­суд­ли­вим?

Слухаючи, Кат­ря по­ли­ва­ла­ся сл­ізьми та все своє, знай, пра­ви­ла: «йд­іть, ­ід­іть за­раз!»

- Катре,- го­во­рю,- бу­де г­ірш з тим пос­п­і­хом: ми кинем­ось до батька - бла­га­ти, а як в­ін прий­ме те­пе­реньки? Що ж як в­ін згук­не нам оте своє «го­д­і!» та й на­га­ду­вать ­іще не зве­лить?

- Горе моє! Го­ре моє! Доб­ре! Я жда­ти­му… Як же ме­н­і важ­ко! Чи се смерть моя при­хо­дить!.. Тре­ба ще до­жи­да­ти! Ко­ли ж се бу­де? Ко­ли? Ска­ж­іть, ма­мо!

- А от за­раз, по об­і­д­і, ви з Хи­мою вий­д­іть з ха­ти,- я то­д­і йо­му ска­жу… Я то­д­і ска­жу ­і поб­ла­гаю… Для своєї ди­ти­ни й го­ло­ву п­ід со­ки­ру пок­ла­да­ють, а то б ме­н­і ще не поп­іклува­тися то­бою…

- Я жда­ти­му,- про­мо­ви­ла Кат­ря: - я тер­п­і­ти­му.

А жда­ла во­на так, як от пташ­ки си­дять у кл­іт­ц­і,- що вже н­і­ку­ди ле­т­і­ти, то б­’ються, де за­чи­не­н­і.

 

 

VI

 

 

Об­ідаючи, батько на­че не до­ба­чав, як ма­ти бл­ід­ла, як Ка­тря пла­ка­ла,- си­д­ів та­кий, не гад­ки, як ­і вчо­ра.

П­ісля об­ід ми з Кат­рею за­раз з­ій­шли з ха­ти, ста­ли по вку­п­і п­ід две­ри­ма.

Довгенько у ха­т­і ти­хо бу­ло…

- Голубе м­ій! - за­го­во­ри­ла ма­ти: - на­шу Кат­рю хо­чуть сва­та­ти…

- А що ж! Не­хай сва­та­ють, хто хо­че,- з то­го до­га­ни не­ма!

- Се мо­ло­дий Чай­чен­ко хо­че сва­та­ти… Яка твоя вго­да?

- Я за Чай­чен­ка не ­’ддам.

Я вже жи­во­си­лом од­во­л­ік­ла Кат­рю од две­рей хат­н­іх: «Катре! Кат­ре! Усе про­па­де!..»

Затрусилася во­на ­і ста­ла не­ру­хо­мо на прис­лух зно­ву.

- Дитина ду­же па­руб­ка впо­до­ба­ла,- про­сить ма­ти: - не­хай же во­на в нас щас­ли­ва бу­де!

- Не на те я доч­ку ви­ко­хав,- грим­нув батько,- щоб я її пер­во­му прой­дис­в­і­ту мав од­да­ти, який там їй в око впа­де!

- Чим во­ни не лю­ди? ­І доб­р­і, й за­мож­н­і; ус­і їх на по­ва­з­і ма­ють.

- За що по­ва­жа­ють? Х­і­ба за те, що зай­шла во­на не­в­і­до­мо чо­го та й ос­і­ла у се­л­і чу­жо­му.

- Знали б лю­ди… чу­лись би не­по­ко­ри на їх, а то ус­і ша­нують… Ти сам пер­ве з ни­ми за­хо­див…

- Я по ус­іх шля­хах би­тих блу­ка­юся ­і ба­га­то лю­дей набред­еш уся­ких, що на во­ро­та б свої не пус­кав їх н­і­ко­ли…

- Велику лас­ку ме­н­і зро­би, пос­лу­хай!

- Год­і!..

Катря як скри­чить, зар­веться до