Три долі - Марко Вовчок

- А хто з вас йо­го ба­чив? - пи­та д­ів­чат Кат­ря.

- Олена Чу­гаївна ба­чи­ла, як ­із церк­ви йшла,- аж з­іт­хає, як зга­дає. Да Ма­ру­ся, здається, тож ба­чи­ла? - го­во­рять.

- Марусе! - крик­не Кат­ря,- ти ба­чи­ла?.. А мов­чить!.. Ко­ли ж се ти йо­го ба­чи­ла?

- Як бу­ла з ма­мою у Люб­чи­ках на ве­с­іл­л­і,- то­д­і ба­чи­ла,- од­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Ну, хо­ро­ший же в­ін справ­д­і? Як­і оч­і? Як­і бро­ви?

- В­ін чор­ня­вий.

- Чи ­із то­бою роз­мов­ляв? Що го­во­рив в­ін то­б­і? Чи вв­ічлив­ий, чи в­ін гор­дий?.. А до ко­го б­ільш гор­нув­ся в­ін?

- Год­і-бо вам, д­ів­ча­та, го­д­і! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Розкажи, роз­ка­жи, та роз­ка­жи усе!

Ос­ту­пи­ли її, схо­пи­ли - не пус­ка­ють.

- Що ж маю вам роз­ка­зу­ва­ти?

- Який в­ін,- чи вв­іч­ли­вий, го­в­ір­кий?

- В­ін вв­іч­ли­вий ­і не ду­же го­в­ір­кий.

- ­І тро­хи не гор­дий?

- Не знаю.

Да пи­тан­ня Ма­ру­с­і за пи­тан­ням, та пи­та­ють кож­не по де­сяти раз, по­ки аж Ма­ру­ся до­до­му п­іш­ла.

Не бу­ло д­ів­ча­там вга­ву: Чай­чен­ко - як на мис­л­і, як на язи­ц­і; да­л­і вже так ста­ло, що т­ільки й мо­ви, що про йо­го: та як на ве­с­іл­ля прий­де, та як йо­го по­ба­чать. Од­на дов­ідала­сь, що в йо­го є ма­ти ста­ра; дру­га пле­ще, що в­ін хо­че у Люб­чи­ках осе­ли­тись - ха­ту со­б­і там ц­і­нує; тре­тя знов ви­л­і­та на ву­ли­цю, як го­ро­бець ­із стр­і­хи: «Чай­чен­ка Яко­вом зо­вуть!»; чет­вер­та знов, про­чу­ла, що в йо­го на ру­ц­і та­кий перс­тень, та­кий!.. Та жод­на без по­в­іс­т­і не прий­де.

- Д­івчаточка мої, го­лу­боч­ки! Гля­д­іть ли­шень не перех­вал­іть йо­го,- см­іється Кат­ря д­ів­ча­там: - слав­н­і буб­ни за го­рами, а зблизька - шку­ра­тя­н­і!

- Ну, ось вже ве­с­іл­ля не­да­леч­ко,- по­ба­чи­мо,- гу­дуть д­ів­чата: - вже до­в­і­даємось д­ій­сне, вже по­ба­чи­мо йо­го - який.

- Та дай же вам бо­же! А то вже в­ін тро­хи й она­в­іс­н­ів ме­н­і: т­ільки й мо­ви, що в­ін, т­ільки й ду­мок!.. на­до­ку­чи­ло!

Дождались д­ів­ча­та: в­і­та­ють на д­і­вич-ве­ч­ір; в­і­та­ють на ве­с­іл­ля.

Ми уб­ра­лись, вкв­іт­ча­лись, б­і­жи­мо см­і­ючи­ся, го­во­ря­чи з Кат­рею. Ма­ру­ся чо­гось за­ду­ма­на. А ми, ка­жу, см­іємось з Ка­трею, жар­туємо. ­І про то­го ж та­ки Чай­чен­ка пра­ви­ли, що, мо­же, та­кий в­ін, що й пог­ля­дом д­ів­чат по­би­ває.

- Та чо­му от­се Ма­ру­ся нам не ска­же н­і­чо­го? Ска­жи ж бо, Ма­ру­се! - го­во­рить Кат­ря,- а то на­че для се­бе хо­ваєш…

- ­І справ­д­і, чом та­ки не ска­жеш ла­дом, Ма­ру­се? - оз­ва­лась ­і я до неї.

- Та що я маю ка­за­ти?

- Який в­ін?

- Молодий, чор­ня­вий…

- Отеє ­і всього! - см­іється Кат­ря.- Чи ма­ло ж по св­і­ту тих мо­ло­дих ­і чор­ня­вих! Як же йо­го м­іж ни­ми вп­із­на­ти?.. Як на те ж люб­чівськ­і па­руб­ки усе чор­ня­в­і… Як йо­го п­із­на­ти? А мо­же, в йо­го на чо­л­і - м­і­сяць, а на по­ти­ли­ц­і зо­р­і ся­ють?

Ото ж лю­дей на ули­ц­і ­і ко­ло ха­ти - н­і­де й гол­ки встромит­и. Якось ми про­би­ли­ся, ув­ій­шли. Тут - на­ш­і д­ів­ча­та, чу­ж­і д­ів­ча­та, в­і­таємось, пи­таємось,- з мо­ло­дою слов­це перемови­ли…

Заграли му­зи­ки, по­си­па­ли д­ів­ча­та у дв­ір. А у дво­р­і па­рубк­ів - ст­і­ною сто­ять! Да то са­мих нез­на­ко­мих, чу­жих. ­І де не обер­неш­ся - все на те­бе нез­на­ко­м­і оч­і блис­ко­тять…

«Де ж отой Чай­чен­ко,- ду­маю со­б­і,- отой вслав­ле­ний?» Та й див­люсь ниш­ком, чи не п­із­наю йо­го де,- ко­ли чую: «Ой ме­н­і ли­шеч­ко!» - жах­ну­ла­ся Кат­ря об­ік ме­не. Ог­ля­нусь я: «Що то­б­і?» Во­на стоїть от як би во­на, без гад­ки й дум­ки, ра­зом пе­ред яким ди­вом опи­ни­ла­ся - так то во­на сто­яла, ди­ви­лась ку­дись… Я со­б­і ту­ди зир­ну­ла: м­іж па­руб­ка­ми ви­сокий, став­ний, чор­ня­вий ко­зак у чор­н­ій сви­т­і, у чор­но­му шов­ко­во­му по­яс­і… За­ди­ви­лась ­і я на йо­го… Тро­хи схамен­увшись, пи­таю:

- Чи ти не знаєш, Кат­ре, хто се та­кий?

- Не знаю… не знаю…

- Чи не Чай­чен­ко!

- Н­і… мо­же… не знаю…

Я до Ма­ру­с­і, най­шла її; во­на за­ду­ма­лась - не пог­ля­не…

- Марусе! - кли­чу: - хто се стоїть он та­меч­ки? Чай­чен­ко?

- В­ін,- ка­же.

«Що ж то за кра­са! Що то за па­ру­бок!» - ше­по­тять д­ів­ча­та м­іж со­бою.

Маруся т­ільки пог­ля­ну­ла у той б­ік, де в­ін сто­яв.

- Чи ж то­б­і не до спо­до­би? - пи­таю.

- Хороший,- про­мо­ви­ла сти­ха.

- А що вже Кат­ря,- го­во­рю Ма­ру­с­і,- то, на­д­ій­сь, доб­ром та­ки у йо­му за­ко­ха­лась!

А Ма­ру­ся ме­н­і так-то вже по­важ­но ви­мов­ляє: «Ти, се­стрице, ко­хан­ням не жар­туй!» - от, мов, во­на во­рож­ка ста­ра, або­що.

- Ну, доб­ре,- ка­жу,- ­іди ближ­че, са­ма по­ди­ви­ся, де тут в ли­ха жар­ти? - Взя­ла її за ру­ку, при­тяг­ла до Кат­р­і.

- Катре! - поч­ну, а Кат­ря як стис­не ме­н­і ру­ку.

- ­Іде, ­іде, прос­то до нас ­іде! - шеп­че, а са­ма так ­і тр­і­по­че.

Чайченко став ко­ло Кат­р­і ­і взяв її у та­нець. Во­на, ота см­і­ли­ва мет­кая Кат­ря, не­мов пе­ре­ля­ка­ла­ся чо­го, зб­і­л­і­ла…

- Марусе, ­із­м­і­чаєш?

Маруся їм ус­л­ід ди­ви­лась своїм пог­ля­дом ти­хим.

Ско­ро Чай­чен­ко пус­тив Кат­рю, ус­і д­ів­ча­та так ­і тис­нуться до неї:

- А що? Чи знаєш, ­із ким тан­цю­ва­ла?.. Се Чай­чен­ко! Чай­чен­ко Як­ів! А чо­го ж мов­чиш? Чом не го­во­риш? Не вподоб­ався? Впо­до­бавсь?

- Та я ще йо­го доб­ре й не розг­ле­д­і­ла,- од­мов­ляється Ка­тря пе­ред д­ів­ча­та­ми, са­ма ози­ра­ючись ок­ру­ги, на­чеб во­на у ди­к­ій пу­щ­і опи­ни­ла­ся.

Декотр­і й в­і­ри їй пой­ня­ли: «Та вба­чай же бо, вба­чай до­бре: дру­го­го та­ко­го не­ма!» - а ко­то­р­і - так з-п­ід бро­ви на неї по­ди­ви­лись.

А ве­с­іл­ля, а тан­ц­і не сти­ха­ють; в дво­р­і усю тра­ву зе­ле­ну п­ід­к­ів­ка­ми ви­нес­ли. Чай­чен­ко тан­цю­вав зо вс­і­ма; брав ­і ме­не, ­і Ма­ру­сю: яка на оч­і по­па­де д­ів­чи­на, ту в­ін ­і бе­ре.

- В­ін на­ми гор­дує,- оби­жалися ­ін­ш­і д­ів­ча­та,- що бе­ре нас, у в­і­ч­і не по­ди­вив­ши­ся!

- Зажд­іть-бо, як­і ж ско­р­і! Не­хай в­ін тро­хи обс­в­ід­читься в нас,- вмов­ля­ли знов дру­г­і.

М­іж тан­ця­ми зай­шла роз­мо­ва у д­ів­чат з па­руб­ка­ми: чи доб­ре ­із ба­га­тою од­ру­жи­тись?

- Добре, як взя­ти лю­бу та ми­лу! - оз­вавсь Чай­чен­ко.

- Чому б то­б­і ­і не взя­ти,- од­ка­же йо­му Грицько Ле­пех, що