Три долі - Марко Вовчок
- А хто з вас його бачив? - пита дівчат Катря.
- Олена Чугаївна бачила, як із церкви йшла,- аж зітхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? - говорять.
- Марусе! - крикне Катря,- ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?
- Як була з мамою у Любчиках на весіллі,- тоді бачила,- одмовила Маруся.
- Ну, хороший же він справді? Які очі? Які брови?
- Він чорнявий.
- Чи із тобою розмовляв? Що говорив він тобі? Чи ввічливий, чи він гордий?.. А до кого більш горнувся він?
- Годі-бо вам, дівчата, годі! - говорить Маруся.
- Розкажи, розкажи, та розкажи усе!
Оступили її, схопили - не пускають.
- Що ж маю вам розказувати?
- Який він,- чи ввічливий, говіркий?
- Він ввічливий і не дуже говіркий.
- І трохи не гордий?
- Не знаю.
Да питання Марусі за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пішла.
Не було дівчатам вгаву: Чайченко - як на мислі, як на язиці; далі вже так стало, що тільки й мови, що про його: та як на весілля прийде, та як його побачать. Одна довідалась, що в його є мати стара; друга плеще, що він хоче у Любчиках оселитись - хату собі там цінує; третя знов виліта на вулицю, як горобець із стріхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руці такий перстень, такий!.. Та жодна без повісті не прийде.
- Дівчаточка мої, голубочки! Глядіть лишень не перехваліть його,- сміється Катря дівчатам: - славні бубни за горами, а зблизька - шкуратяні!
- Ну, ось вже весілля недалечко,- побачимо,- гудуть дівчата: - вже довідаємось дійсне, вже побачимо його - який.
- Та дай же вам боже! А то вже він трохи й онавіснів мені: тільки й мови, що він, тільки й думок!.. надокучило!
Дождались дівчата: вітають на дівич-вечір; вітають на весілля.
Ми убрались, вквітчались, біжимо сміючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, сміємось з Катрею, жартуємо. І про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий він, що й поглядом дівчат побиває.
- Та чому отсе Маруся нам не скаже нічого? Скажи ж бо, Марусе! - говорить Катря,- а то наче для себе ховаєш…
- І справді, чом таки не скажеш ладом, Марусе? - озвалась і я до неї.
- Та що я маю казати?
- Який він?
- Молодий, чорнявий…
- Отеє і всього! - сміється Катря.- Чи мало ж по світу тих молодих і чорнявих! Як же його між ними впізнати?.. Як на те ж любчівські парубки усе чорняві… Як його пізнати? А може, в його на чолі - місяць, а на потилиці зорі сяють?
Ото ж людей на улиці і коло хати - ніде й голки встромити. Якось ми пробилися, увійшли. Тут - наші дівчата, чужі дівчата, вітаємось, питаємось,- з молодою словце перемовили…
Заграли музики, посипали дівчата у двір. А у дворі парубків - стіною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. І де не обернешся - все на тебе незнакомі очі блискотять…
«Де ж отой Чайченко,- думаю собі,- отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пізнаю його де,- коли чую: «Ой мені лишечко!» - жахнулася Катря обік мене. Оглянусь я: «Що тобі?» Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася - так то вона стояла, дивилась кудись… Я собі туди зирнула: між парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорній свиті, у чорному шовковому поясі… Задивилась і я на його… Трохи схаменувшись, питаю:
- Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?
- Не знаю… не знаю…
- Чи не Чайченко!
- Ні… може… не знаю…
Я до Марусі, найшла її; вона задумалась - не погляне…
- Марусе! - кличу: - хто се стоїть он тамечки? Чайченко?
- Він,- каже.
«Що ж то за краса! Що то за парубок!» - шепотять дівчата між собою.
Маруся тільки поглянула у той бік, де він стояв.
- Чи ж тобі не до сподоби? - питаю.
- Хороший,- промовила стиха.
- А що вже Катря,- говорю Марусі,- то, надійсь, добром таки у йому закохалась!
А Маруся мені так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» - от, мов, вона ворожка стара, абощо.
- Ну, добре,- кажу,- іди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? - Взяла її за руку, притягла до Катрі.
- Катре! - почну, а Катря як стисне мені руку.
- Іде, іде, просто до нас іде! - шепче, а сама так і тріпоче.
Чайченко став коло Катрі і взяв її у танець. Вона, ота смілива меткая Катря, немов перелякалася чого, збіліла…
- Марусе, ізмічаєш?
Маруся їм услід дивилась своїм поглядом тихим.
Скоро Чайченко пустив Катрю, усі дівчата так і тиснуться до неї:
- А що? Чи знаєш, із ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Яків! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
- Та я ще його добре й не розгледіла,- одмовляється Катря перед дівчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикій пущі опинилася.
Декотрі й віри їй пойняли: «Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!» - а которі - так з-під брови на неї подивились.
А весілля, а танці не стихають; в дворі усю траву зелену підківками винесли. Чайченко танцював зо всіма; брав і мене, і Марусю: яка на очі попаде дівчина, ту він і бере.
- Він нами гордує,- обижалися інші дівчата,- що бере нас, у вічі не подивившися!
- Заждіть-бо, які ж скорі! Нехай він трохи обсвідчиться в нас,- вмовляли знов другі.
Між танцями зайшла розмова у дівчат з парубками: чи добре із багатою одружитись?
- Добре, як взяти любу та милу! - озвавсь Чайченко.
- Чому б тобі і не взяти,- одкаже йому Грицько Лепех, що