Три долі - Марко Вовчок

А вес­ною?!. Ско­ро отсе скрес­ла кри­га, по­та­нув сн­іг, ­із стр­іх зак­ра­па­ло, а з г­ір стру­моч­ки по­ко­ти­ли­ся; со­неч­ко гр­іє з-за вес­ня­них хма­рок; в­іт­рець др­ім­ли­вий та теп­лий який­сь па­ше,- вже Кат­ря вес­нян­ки зас­п­і­ва­ла. ­Іде сло­бо­дою й сп­і­ває, ­і д­ів­чат на ву­ли­цю вик­ли­кає.

Вс­іма, бу­ло, во­на д­ів­ча­та­ми вер­хо­во­дить. ­І д­ів­ча­та її слу­хали, ­і ду­же її лю­би­ли; во­на ж, бу­ло, з ни­ми ск­ільки раз на день ­і по­пос­м­іється, ­і пос­ва­риться к­ілька раз, ­і об­ій­меться…

Життя мо­ло­деє! П­іш­ло вже ти за во­дою!

Весна йде та йде. Ось вже ­і не­бо го­лу­бе ­і чис­те, ­і во­да го­луба, прос­в­іт­час­та. Со­неч­ко бли­щить ­і го­рить; гаї розвивают­ься; сад­ки зац­в­і­та­ють; уве­че­р­і десь тьохнув со­ло­вей­ко на лис­та­то­му кле­н­і; кує зо­зу­ля на ви­со­к­ій бе­ре­з­і; гу­де бджо­ла; миг­тять б­і­л­і ме­те­ли­ки по­над мо­ло­денькою тра­вичкою; хру­щ­і л­і­та­ють гуч­ли­в­і… який­сь го­м­ін, гук який­сь чи з-п­ід зем­л­і, чи з во­ди, чи з не­ба!..

Дожидаємо ве­чо­ра, а вве­че­р­і - на мо­ги­лу. Лед­ве нам ся­ють м­і­ся­це­в­і ро­ги, ти­хо усе,- т­ільки ми сп­і­ваємо, та десь млин ме­ле, та во­да в бе­ре­ги плес­кає…

У праз­ник, бу­ло, ми за­ра­н­і про­ки­не­мось до церк­ви, а з церк­ви по д­ів­чат на сло­бо­ду: гукає, зби­рає Кат­ря д­ів­чат:

- Д­івчатонька! Хо­д­і­мо ми на мо­ги­лу!

- Н­і, хо­д­ім у гай по су­ни­ц­і! - Н­і, луч­че вже на по­ло­ги, в степ! - Н­і, в са­док! - Там кра­ще! - А там луч­че! - А там ве­сел­іше!

­І там, ­і там! ­І всю­ди гар­но, ­і всю­ди ве­се­ло, ­і всю­ди крас­но! ­І ве­се­ла юр­ма д­ів­чат же­не, ­і п­іс­ня ­і ре­г­іт не­сеться…

Що то мо­ло­д­і л­і­та зо­ло­т­і лю­дям! Що за­ду­мав, все йо­му мож­на, все йо­му в­ід­ра­д­іс­но, все вт­іш­но; а ста­ро­му - як за­казано!

Була у нас су­с­ід­ка - удо­ва Пи­ли­пи­ха: гос­по­ди­ня на всю сло­бо­ду. Яка ха­та, як­і го­ро­ди, са­док, ск­ільки по­ля, сте­пу, ­і баш­тан, ­і па­с­і­ка, ­і млин - чо­го вже не бу­ло там! З се­бе бу­ла ог­ряд­на, ви­со­ка, чор­ня­ва,- все, бу­ло, у чер­во­но­му оч­іп­ку кра­сується ­і в зе­ле­н­ій юп­ц­і до ус­ів; чо­бо­ти ри­па­ють, б­і­л­і ру­ка­ва ма­ють ши­ро­к­і,- по­ход­жає со­б­і де, то мов ба­га­та те­ща у вбо­го­го зя­тя.

Пилипиха бу­ла ще дав­ня то­ва­риш­ка ­і при­ятелька на­ш­ій ма­те­р­і, ­і жи­ли во­ни з со­бою доб­ре, лю­би­ли­ся. Не­до­люб­ляв т­ільки батько удо­ви, що та­ка во­на своєумка не­по­к­ір­ли­ва; не­до­люб­ля­ла ­і во­на йо­го - обо­п­ільно. Що бу­ло ста­рий у гос­по­дарст­в­і по­по­ряд­кує, що там на­мис­лить чи зро­бить,- ма­ти удо­в­і пох­ва­ляться,- удо­ва усе осу­дить. Хоч у в­і­ч­і не ска­же сло­ва­ми ­іно­д­і, так з­ітх­не або го­ло­вою по­хи­тає. Н­іяк­ово на­че їй бу­ло, що ма­ти го­дить та­кеч­ки ста­ро­му, шо так йо­го слу­хає. Аби до нас прий­шла, що ста­ро­го до­ма не­має, та й поч­не сло­ва за­ки­да­ти, во­ду, як то ка­жуть, ка­ла­му­ти­ти: «Що чо­ло­в­ік - гос­по­дар у по­л­і, а ж­ін­ка - гос­по­ди­ня в гос­по­д­і; та що ли­хе жит­тя ­із ти­ми са­мо­вольця­ми, що вже назау­м­іру своїм упо­ром хо­дять. Се як той хр­ін ко­р­ін­час­тий: де вже роз­ко­ре­ниться, то й по­с­і­яти за ним доб­ро­го н­і­чо­го не мож­на. Ли­хе жит­тя ­із та­ки­ми!»

- А як же не ли­хе! - од­ка­зує ма­ти на­ша удо­в­і.- Крив б­іг нас, не­хай ­і д­і­ток на­ших бо­ро­нить!

- Ще тв­ій не но­ров­ли­вий, го­луб­ко? Ще то­б­і по йо­му голов­а не зв­’яза­та? Ще то­б­і не т­іс­но? Ще то­б­і не важ­ко?

- Отсе! Чо­го ж ме­н­і важ­ко? Чо­го ме­не ли­хом тим на­д­і­ляєте, що йо­го зро­ду не бу­ло? Та ме­не чо­ло­в­ік м­ій н­і­ко­ли сло­вом не­доб­рим не по­кар­тав…

- Що то, в­ін мов­чить! Ка­жуть, що й кат не го­в­ір­кий, а го­лову в­ін од­ти­нає! Мов­чить!.. Та в­ін мовч­ки ус­іх вас гн­і­тить, п­ід но­ги со­б­і топ­че… н­і ра­ди в вас, н­і по­ра­ди не спи­та - не шу­кає; по­во­диться, як той пан з п­ід­дан­ка­ми!

- Що ­’тсе ти, люб­ко, що ­’тсе! Мо­же, в­ін тро­хи ­і мисливеньки­й со­б­і вдав­ся, та в­ін же на те ро­зум­ний в нас; нам доб­ре за ним; дя­куємо йо­му…

- Авжеж! Ав­жеж! Ти б ­і во­ро­гу своєму по­дя­ку­ва­ла, ти та­ка в бо­га, ма­буть, са­ма од­на! Ме­не б в­ін та­кеньки не об­ій­шов: я б йо­му до­ве­ла сво­го,- по­ба­чив би в­ін!

- Ну ж бо, сер­це!.. Бу­де вже! - одп­ро­шується ма­ти.- Н­іяков­о ме­н­і те­бе й слу­ха­ти!

- А то ж я з чо­го ­’тсе го­во­рю, як не з при­яз­н­і моєї? Ме­не що до­л­і­гає? Що за­ч­і­пає?.. Те­бе жа­лу­ючи, го­во­рю, те­бе люб­лячи! Ти як ди­ти­на, сво­го ли­ха не тя­миш, не­до­ба­чаєш, здо­рова!

То се во­на, люб­ля­чи та жа­лу­ючи, бу­ло, їй ­і по­ка­зує…

­І справ­д­і - доб­ра мис­лив­ши й люб­ля­чи щи­ро: удо­в­і зда­валося, що як од­би­ва­тись од яко­го ли­ха ру­ка­ми, то хоч ­і не од­іб­’єшся вже, так боїщем на­т­і­шиш­ся слав­но.

Чудно бу­де, як ­іс­ка­жу, що удо­ва, не лю­бив­ши ста­ро­го та­ки й га­разд, як, бу­ло, до нас прий­де та йо­го до­ма не­ма, то їй на­че ду­же ста­не до­сад­но: то­д­і в неї ­і в го­ро­д­і не вро­ди­ло гар­но, ­і в по­л­і не­до­р­ід, ­і зи­ми во­на спо­д­і­вається хо­лод­ної; а як наш батько тут - во­на ди­виться жва­во ­і на­че ми ус­і їй то­д­і лю­б­і­ш­і ­і ми­л­і­ш­і…

От, бу­ло, т­ільки що з­ій­дуться во­ни, за­раз ­і поч­нуть якусь там ущип­ли­ву роз­мо­ву м­іж со­бою.

- Е,- ка­же, бу­ло, наш ста­рий: - е, па­н­і-су­с­ід­ко! Я б вас де пол­ков­ни­ком нас­та­но­вив! То ­ін­шим мо­ло­ди­цям мак с­і­ять та морк­ву са­ди­ти, а вам, їй же бо­гу моєму, вам отаманувати!­

А сам, го­во­ря­чи так, збо­ку якось на неї ди­виться муд­ро, що гор­да удо­ва т­ільки зчер­во­н­іє та оч­і гн­ів­ли­в­і у зем­лю спус­тить, по­ки аж зва­житься йо­му од­мо­ви­ти.

- Се ве­се­л­і жар­ти, па­не-су­с­і­доньку,- та все жар­ти; а ви ме­н­і яке ро­зум­не сло­во про­киньте.

- Вибачайте на ро­зум­н­ім - прий­м­іть прав­ди­ве, сус­ідонько ­по­важ­на!

­І ще Пи­ли­пи­ха по­чер­во­н­іє…

Чи во­на сво­го чо­ло­в­і­ка не­б­іж­чи­ка зга­дає (а во­на час­то лю­би­ла йо­го зга­ду­ва­ти): «от чо­ло­в­ік був!»,- з­ітх­не важ­ко, оч­і свої бист­р­і у зем­лю спус­тить: «ох-ох! те­пер йо­го ду­шенька в раю…»

- Дякуючи вам, су­с­і­донько! - оз­веться батько.

Во­на так ­і спах­не, ­і ту­гу за­бу­де свою за не­б­іж­чи­ком.

- Мен­і дя­ку­ючи? - вхо­питься за те сло­во: - за що ме­н­і?

А батько їй спо­к­ій­ненько та хит­ро́­во:

- А що, ка­жу, ви йо­му ви­мо­ли­ли в