Листи - Павло Грабовський

Здавен прихильний до Вас Павло Грабовський.

P. S. Не дуже давно у мене народився син, і дружина моя, шануючи Вас, назвала Борисом; малесеньке, а все всміхається; та й се мене якось не радує, болить душа без «святої волі, братерства братнього», а де їх взяти? Не знаю чому, а ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз; може, літа тут виною, а може, й те, що занадто втомився, бо «сподівання мої всі даремні були» і нічого світлого мені не лишили.

П. Грабовський.

Тобольськ, 8 вересня 1901 р.

Спасибі Вам, любий брате, за Вашого листа, що мене розважив і порадував. Не нарікаю на свою долю, але не маю підстави також в рожевих барвах малювати будущину через те, що здоров’я моє не дуже добре: вистачить у мене моральних сил діждати кращого життя, та мало надії на те, щоб вистачило сил фізичних. От я й міркую: жити мені, може, не довго, то як би зробити по такому, щоб прожити з найбільшою користю для себе і людей? Не можна мені рівнятись до Шевченка, бо то людина великої вдачі та геніального таланту, а я людина слаба з усіх боків; та й Шевченків талан, дарма що такий надзвичайний, неволя понівечила: в творах його, писаних на засланні, на мою думку, більш римованої прози, ніж колишньої поезії; вони далеко слабші від попередніх зразків його геніальної творчості. Починаючи з 1882 року я всього кілька місяців прожив на волі, а се могло убити і не таку ледачу силу, як у мене. Ви кажете, що я знаю свій термін; а хіба від сього легше?

П’ять літ... а як їх передихати? Та й потім не буде волі справдешньої. На своє матеріальне становище, на злидні я ніколи також не нарікав і не нарікаю. Зрозумійте мене: мені сумно від того, що життя звелось на саме добування шматка хліба та залатування злиднів, а цілком не дає нічого для душі, мало зоставляє часу для роботи літературної та ще й так знесилює, що відбирає остатню снагу. Для діяльності, якою б вона не була, потрібні обставини та відповідний осередок, потрібне товариство та вияви громадських, грунтових почувань, а в мене сього ніколи не бувало. Я знаю, що читачі українці шанують мене більше, ніж я навіть того заслужив, а се обов’язує мене до енергічнішої праці, на яку все менше й менше відчуваю сил. Всі такі думки турбують мене - і гірко робиться на душі.

Відповідаю на Ваші питання:

а) «Киев[ской] старины» не відбираю.

б) Видання «Благотв[орительного] общества» мені не висилаються, але я маю їх, бо виписав з Києва.

в) Київські видання, а також і деякі інші вислав мені, спасибі йому, д. Є., дещо з того я виписав з книгарні «Київ[ської] стар[ини]» сам.

г) «Из уст народа» дістав, як і другі видання Ваші,- велике Вам спасибі. Вірші послав тільки про Куліша через те, що не так зрозумів Вас. Думав, що тільки про Куліша по програмі можна писати.

Прозою зараз у мене нема нічого готового, але я почну писати і посилати до «Київ[ської] стар[ини]» ту хроніку життя, про котру якось нагадував Вам, що хочу скласти.

Хочеться мені також пустити в світ повне видання своїх творів; як Вам здається, чи знайшовся б видавець на сі твори у нас на Україні або Галичині і чи стала б їх громада купувати? У мене чимало є перекладів з ріжних чужосторонніх поетів, а російська цензура може їх не пустити до друку; чи можна б, на Вашу думку, друкувати їх, не називаючи авторів зокрема, а назвавши взагалі перекладами або переспівами, як се робиться часто і в російській літературі?..

14 грудня. Як бачите, лист мій, написаний до Вас 8 вересня, пролежав у мене до 14 жовтня. Причиною тому якась утома та смуток на душі, що роблять з мене не знать що. Тим часом дістав Вашу повість «Серед тем[ної] ночі», щиро дякую. Прочитав з замилуванням, бо написали її Ви гарною мовою, майстерно та цікаво; мені здається, що селяни будуть читати залюбки. Але з деякими думками Вашими про вплив міста на село, солдатства на мужиків і т. ін. цілком не згоджуюсь; та нехай про се побалакаємо іншим разом.

Сповняючи Ваше прохання, посилаю Вам свою автобіографію.

Родився я 1864 року в Охтирському повіті, Харківської губерні. Батько мій був паламарем у слободі, занедужав на сухоти і помер у молодому віці, лишивши п’ятеро дітей; то жили вбого, а то стало ще гірше. Мені було всього вісім літ, і я ходив до школи; вчив диякон і вчив погано. По десятому році мати віддала мене до Охтирської бурси, де я перебув п’ять літ і спочатку не мав великого нахилу до науки, бо вчитель-піп відбивав усяку охоту вчитись: він приїхав з якоїсь великоруської губерні, ні слова не розумів по-нашому, сміявся з нас, яко українців, і всіх поділив на два табори - коханців, з котрими поводився ласкаво, і нелюбих, до котрих був суворий і несправедливий; я належав до останніх і був певний, що після екзамену мене виженуть. Одначе якимсь чудом мене не вигнали; я почав учитись і в 1879 р. перейшов до Харківської семінарії. Хлопцем я любив читати казки та життя святих, а в бурсі - про римських та грецьких мудраків; знайомість з українською словесністю почалася з пісень та побрехеньок, що оповідались та записувались серед бурсацького товариства. Чимало пісень я знав також від матері, що завжди їх співала, а казок переслухав від бабусі таку силу, що навіть потім не доводилось читати; між іншим, вона оповідала багацько про попів і духовних, про попів і наймитів, попів і циган тощо; в етнографічних збірниках тих казок мені не доводилось знаходити. Крім мертвої науки, бурса нічого мені не дала; мені дуже припала до серця латинська мова, але не бурса зацікавила мене тією мовою: мені любо було перекладати оповідання про славетні вчинки стародавніх героїв, через те й латина сподобалась. Книжки до читання я купував на базарі або брав у товаришів, що випадком добували у знайомих. Про московську і світову літературу я узнав уже в семінарії.