Листи - Павло Грабовський
В Тобольському тепер дає вистави українська трупа Деркача (сам він помер у Томському); грають не дуже гарно. Про це напишу до «Літературно]-н[аукового] вістн[ика]».
Бувайте здорові, щиро стискаю вашу руку.
Ваш Павло Грабовський.
P. S. Чи Ви читали в «Л. Н. В.» мій переклад Бернсової кантати «Старчача гульня»? Як він Вам сподобався? Чи вдався він мені, на Вашу думку? Напишіть, я б хотів се знати. П. Гр.
Кілька книжок «Київ[ської стар[ини]» за 1899 р. у мене було; прочитав я, між іншим, «Оборону Буші» Старицького та «Понад Дніпром» Карпенка-Карого. «Оборона» для читача з виробленим світоглядом річ дуже смішна, а для людини ще не виробленої просто шкідлива, бо може забити голову патріотичними дурницями; «Понад Дніпром» дивує читача дитинячним розв’язанням складних громадських питань та недотепною фігурою укр[аїнського] народовця, такого дурного, що від його відхрестяться і найдурніші московські народники; велика шкода, що такий поважний сюжет та так автор понівечив.
1901
84. ДО Б. ГРІНЧЕНКА
Тобольськ, 6 січня 1901 р.
З новим роком, дорогий брате! Бажаю Вам більш світлих надій на нашу рідну будущину, ніж досі, і тих самих сил, які Ви для неї до сього часу покладали. Багато де в чому я б, може, не згодився з Вами, але високо ціню і шаную Вашу корисну безупинну працю і дуже жалкую, що сам не здужаю так енергічно працювати: і сил нема, і обставини потроху шкодять. Лист Ваш дійшов до мене ще перед різдвом; мені захотілось відповісти Вам докладненько, я й не відповів зараз, а потім захворав і нічого не міг робити. Груди у мене болять безперестанно, ходити важко, а до того, прикинулась на якийсь час ще й інфлюенція. Питаєте, як я живу і де служу. Живу на 25 карбованців у місяць, котрі дістаю за складання книжок до друку про тутешні ветеринарні справи; робота канцелярська, нудна,- як посиджу півдня, то цілком трачу сили, увечері не здужаю взятись до пера. Ця недуга зовсім доводить мене до розпуки, бо я ніколи не гадав жити для того тільки, щоб було що їсти та пить, а тепер моє життя обмежилося саме на тому. Найти кращу роботу тут важко, особливо мені, людині, що позбавлена прав. Та я й не гадаю надовго оставатись у Тобольському, хіба до весни,- тутешній сирий клімат дуже нівечить моє здоров’я. А щоб виїхати, то доводиться з 25 карбованців одкладувать на дорогу, бо, крім сього заробітку, нічогісінько більш не маю. Тільки моя звичка до злиденного життя, набута довгими роками тюрми та заслання, рятує мене від злиднів, довгів та безнадійності. При всьому тому мені доводиться ще виписувати й книжки, і все з тих 25 карб.; та й то я почав діставати їх не дуже давно, а спочатку впротягу цілого року мав тільки 20 на місяць. Часом спадає на думку: чи не було б краще в Галичині? Як згадаю про свою хоробливість, що, може, не доведеться й дожити до повного визволу (ще більш 5 літ), що сил до роботи стає все менш й менше, то тільки єдине бажання, єдина надія піддержує та зміцняє мене: се - хоч перед смертю побачити Галичину, подивитись, що там і як робиться, побачитись з тими людьми, що працюють на рідній ниві, а тоді б не жалкував, здається, хоть би й умерти. Та чи справдиться ся надія, чи знов «одурить, осміє, морозом очі окує», як багацько інших,- хто його знає,- останнє певніше. Те, що я пишу до Вас, се - не вислів хвильового настрою, що збіжить і пройде; ні, се звичайні мої думки і клопоти.
Я ніколи не казав Вам і не скажу, що не треба писати про козаччину; навпаки, треба і дуже треба, бо в нас не сказано ще правдивого слова про се історичне явище; треба тільки одкинути той туман, химери та нісенітниці, якими наші письменники обмальовують колишню й сучасну Україну. Про козаччину у нас пишуть так, як писали 100 літ тому назад, як велить традиція, а не висліди науки про еволюцію громадських рухів. Найбільшою з нісенітниць є та, буцім Україна була колись єдиним неподільним тілом з погляду національних інтересів і змагань, як хотять запевнити наші псевдопатріоти,- такої України ніколи не існувало і не існує. В уяві наших істориків, а особливо повістярів та драматургів. Україна як була, та і є абстракцією, вигаданою з голови та щирих, хоч і не розумних, зітхань; сю абстракцію витворив у нас на Україні шляхетський (дворянський) патріотизм - реальний (з погляду потреб пануючих станів) і книжковий (з погляду ідей), однако шкідливий як правдивій національно-українській справі, так, може, ще більше - пекучим інтересам народних мас. Другою нісенітницею є те, буцім Україна (знов-таки якась фікція, коли брати її цілу) боролася з ворогами за «віру батьків» та «волю рідного краю»; такі «благоглупости» писалися на знаменах верховодами та політичними інтриг[ан]ами, бо ніколи ті, що б’ються із-за якогось шматка, не скажуть, що вони б’ються саме з-за шматка, а наговорять «великих слів велику силу»,- така думка, що нерозумне потомство так зразу й повірить їм; се звичайний хід історії. Ніколи Україна не боролась ні за який свідомий загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало свідомого загальноукр[аїнського] патріотизму, бо ніколи інтереси і потреби різних станів української людності не були однакові, а навпаки, ворогували між собою, і казати про якусь цілокупну Україну, про її боротьбу за долю рідного краю - значить завдавати брехню свідомо чи несвідомо. Всяк боровся тільки за себе, за свою «долю», себто інтереси, і змагався використати силу і «патріотизм» підлеглих станів для задоволення тих інтересів. Не за віру батьків і не за «неньку Україну» боролося високе укр[аїнське] шляхетство, а за панування свого стану на Україні, і змагалося вирвати те панування з рук поляків і інших «ворогів»; не за Україну, а за свої
