Листи - Павло Грабовський

що се значить? Піддержувати артіль, домашні промисли, «общину», малювати сільські ідилії та клясти городську цивілізацію чи, може, що інше? Ширити загальнолюдські змагання поміж громадою чи проповідувати, що закони світового поступу не про нас писані, бо ми окрема нація і створені на те, щоб іти своїм самостійним шляхом та ще й других потягти на той шлях, перескочивши через усі культурні здобутки, для нас, мовляв, непотрібні. Таким робом ми й дійдемо до практичного питання: якої праці нам держатись,- тії, що рають марксисти, чи тії, що проповідують народники (я кажу про загальні тенденції доктрин, а не про поодинокі заходи); Ви кажете, що треба виробити щось третє,- добре. Але ми живемо не на небі, а на землі, коли що робимо, то в тому напрямі, який показує нам та або інша тенденція руху, а свої змагання здійсняємо в міру спроможності, яку дає нам грунт. Що ж має для нас бути грунтом? Найдошкульніші інтереси мас (люду) чи, може, інтереси самодержавія, православія та пануючої народності? А вся доктрина московського народництва (навіть радикальнішого) веде саме до того, щоб зміцнить пануючу народність. На що нам опертись у своїх змаганнях? На досвід і принципи загальнолюдських поступових рухів та сучасні висновки науки чи, може, на реакційні забаганки московського самобутництва, хоча б воно басувало й під стягом народництва? Українці вибирають останнє, бо як були рабами, так і є,- вибирають те саме, що по своїй суті вороже всяким національним змаганням, вороже поступу часу і дійсним інтересам нижчих станів.

Народники, кажете Ви, не ворожі до українців, але - додам - і не дуже прихильні. Напишіть побрехеньку - вони згодяться на друк її, а забалакайте про українську науку, школу, вживання мови у всіх справах громадських,- побачите, який вони галас підіймуть; зараз загвалтують про розстрілювання сил, відтягання людей від «єдиної спільної гуртової роботи», себто роботи для Московщини... Хіба не правда? І се випливає з самої суті доктрини. Марксисти не можуть так дивитись хоча б уже через те, що стоять на грунті класової боротьби, не признають «неделимых» націй, поки серед них існує антагонізм з погляду інтересів. Що українці піддержують моск[овське] псевдонародництво, то доказ на се можете знайти в їх писаннях; хіба стаття І. Ф. не є таким доказом? А в останній книжці хіба не читали: «в наш час жорстокого марксизму та всякого декадентства не часто можна знайти такого ідеаліста-юнака...» Звичайно, се нісенітниця і безглузде неуцтво: прирівняти марксизм до декадентства або вважати ідеалізм незгідним з марксівською доктриною... а хіба мало українців, що лементують отак своїм безкостим язиком та мелють з порожньої голови? В ім’я чого? Все в ім’я тії ж «единой, неделимой».

Що артілі Левицького є або фікцією, або в ліпшім випадку спілкою для одержання грошової позики, се доводять не тільки фактичні висліди земських управ та ріжних осіб, а навіть і його власні слова. Хіба, наприклад, можна не реготатись, коли Л[евицький] з пафосом дзвонить на весь світ, що тут або там дві людини з однії сім’ї склали артіль, і виводить із сього доказ великого артільного духу серед нашого мужицтва? Що він розбиває лоба об московські боги з щирого серця - в сьому я не сумніваюсь, але справа від того не покращає. Що Костомаров і Куліш були православниками (не християнами, а саме православниками) в найгіршому значінні, себто забобонно-обрядовому, то се, на мою думку, не потребує жадних доказів: все їх життя, діяльність і погляди свідчать про се. Кост[омаров] зроду був людиною тихої, консервативної, забобонно-релігійної вдачі і вмер таким. Куліш - людина більш складніша, непостійна та задирикувата, що часом далеко ширяла думкою, бачила багато такого, що не бачили інші, ум гострий та критичний, але взагалі прихильник православія та реакціонер з боку громадсько-політичного; до самої смерті він остався певний сьому реакціонерству, а що хапався в запалі від поляків до москалів, а від москалів до поляків, то в сьому не було нічогісінько суперечного: він міняв панів, а як людина непостійна, то робив се частіше, як другі, от і все. Справжній український націоналізм почався з того часу, як українська інтелігенція доросла слідом за другими до думки, що вага не в панах з їх богами, а в народі, що просвіта не в рабському наслідуванні, а в науці та вільній думці... А як ви гадаєте, що проповідують сучасні українці, коли плачуть у своїх псевдоісторичних творах про «віру батьків»? І чого стоїть такий націоналізм? Ну, та цур йому,- знаю, що така розмова ні до чого не доведе. Майте на увазі: не тільки той любить свою країну, хто все захвалює та не зводить з неї зачарованих очей, а також і той, хто часом кляне та ненавидить, як би йому гірко се не було. Важко висловити все в листі, зостануться непорозуміння,- краще кину.

Шевченкових роковин так і не довелось зробити, хоч я й написав замітку про життя та значення його,- сю замітку Ви мусили дістати. Наперши на загальноруську вагу Ш[евченка] в житті громадському та письменстві, а також на генерала Федоровського, замітку вдалося провести непокаліченою поміж Сціллою та Харібдою невмолимої тутешньої цензури. Тут декому з людців вона сподобалася. Роковин не святкували тому, що як дійшло до діла, то всі злякались, що громада затюкає, бо ніхто не вміє ні вимовити як треба, ні співати, а часу на попередні заходи вже цілком бракувало. Так і розійшлось ні на чому.

Останній № Ваших виданнів у мене 41, дальш не було. Велике Вам спасибі, що не забуваєте мене; почуваю здавна моральний обов’язок перед Вами, але маю нарешті надію, що віддячусь колись при ліпшій годині.

Від цензури я нічого доброго не сподіваюсь для нашого письменства,- се самісінькі ілюзії.

До весни буду жити в Тобольську, а вже з кінцем мая або початком червня подамся деінде: тут і заробітки погані, і повітря для моїх хворих грудей цілком отруйне.

Поки що бувайте здорові, пишіть. Щиро стискаю Вашу руку.

 

Ваш П. Граб.

 

81. ДО РЕДАКЦІЇ «ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО ВІСТНИКА»

 

 

Тобольськ, 22 цвітня [1]900.

 

До Вп. Редакції «Літ[ературно]-наук[ового] вістника».

Посилаю переспіви з поетів естонських, шведських і вірменських, бажаючи хоч у сих слабих та блідих переспівах-перекладах знайомити потроху українських читачів з поезією чужомовною, а переважно такою, що у нас ще зовсім не відома.

Лагоджу до друку і незабаром пришлю