Листи - Павло Грабовський

зносин, бо жалко було відпихати як собаку, тим дуж що я вважав його цілком за психопата. Почувши, що дівчина виходить за мене, він почав її збивати всякими увагами, не зупиняючись ні перед чим: він лякав її, буцім вона дуже хвора, а я теж недужий, що в мене «розрив серця» і я не довговічний; вихвалявсь перед нею, що він «полноправный, дворянин, врач», що у його великі маєтки в Росії, а я - «лишенный всех прав состояния», до Росії ніколи не вернусь і таке інше. Я знав про ті заходи, але не звертав уваги; хай - думаю - що зна, те й робить - не моє діло. Для всіх ми були як пара заручених, ніщо не свідчило за інше. Але, нарешті, дівчина стала вагатися: докторська посада та російські маєтки збили її з пантелику... Можете уявити собі, що робилося зі мною з жалю та образи; я ніколи не ховав перед дівчиною, що збавлений прав, що не маю жодних скарбів, а покладаю всі надії єдино на власну працю; вона завжди відповідала, що їй про се байдуже, що вона хоче вчитись, що кохає мене, як людину, вищу від себе освітою та духовним розвитком і т. д. Довго блукав я по Якутську з думкою застрелити себе, але приятелі, найдужче одна дівчина, берегли мене, поки моя нестяма не пройшла. Дівчина моя, гірко ридаючи, призналась мені, що й на крихітку не поважає того чоловіка, що не зважиться навіть рівняти його до мене, що високо ставить мене в себе перед очима, благала не відпихати її, але вийшла за його. Згодом я зрозумів і побачив, що дівчина ся не варта була моєї уваги, та від того не легше. Тепер я потроху почав забувати, тим дуж що мої щирі приятелі виявили до мене таку сердечну прихильність, що я й не сподівався. Оце Вам і все, кажучи нашвидкуруч. Може, й краще, що так вийшло. Важко жити самотою, але як згадаєш про Україну, то й добре, що сам собі козак: при першій спромозі опинюсь де схочу, а як не сам... не так-то легко відсіля вирватись. Єсть тут дівчата, що сподобаються мені та й пішли б за мене, але... не побачити тоді мені України, може, надовго... Через те думка думку боре... Оце все розказав Вам, як рідному братові, у всьому признався щиро.

Посилаю Вам «Песни Украйны» - збірку московських перекладів з нашої мови. Все, що підписано «П. Арсеньев», переклав я сам; де стоїть***, то се я переробив чужі переклади; вірші, підписані «Н. Тан» та «А. Б.», перекладені моїми товаришами, а я виправив, останні переклади я вибрав з різних видань та книжок. Фет переклав вірш Артемовського «До Любки», але у всьому Якутську я не міг розшукати творів Фета; якщо знайдете в Чернігові, то прошу Вас переписати той переклад і вшити у збірку - перед Гребінкою, або попросіть кого-небудь другого, щоб зробив. Збірку сю, вдійте ласку, одішліть або Білиловському, або Кримському, краще - останньому, щоб вони предложили кому-небудь з москов[ських] книгарів; я певен, що фірма Ситіна або інша яка візьмуться її видати. Тепер чимало таких збірок видається. З деяких поетів не переклав нічого, бо не мав ні однісінького вірша; з других переклав, що було.

«Кобзи» пришліть на перший раз 10-15 примірників; пишете, що хочете вислати мені гонорар,- візьміть насамперед, скільки треба буде, на ті витрати, які Ви понесли, висилаючи мені всякі книжки тощо, а як буде остача, то не висилайте мені, поки я не напишу, бо гроші на моє ім’я сконфіскують,- се така тут установа: дають 12 карбованців запомоги казенної на місяць, а за те конфіскують усе, що прийде; з мене, правда, до сього часу нічого не взяли, бо я нівідкуди нічого не діставав.

Лагоджу дві нових збірки - для Паньківського і Вас; пора б уже скінчити, та ні за що не хочеться братись: така стужа, що й хати не натопиш,- от і тремтиш собі, тиняючись з кутка в куток, або лежиш під кожухом на ліжку та сумуєш.

В Барнаул мене не пускають; хочу в Тобольськ, та, може, й туди не пустять. Не знаю, що й робити: чи тут сидіти, чи податись світ за очі. Посилаю Вам два знімки Вілюйської тюрми, де сидів Чернишевський. Праворуч від неї - будинок для сторожі, що вартувала. В сьому будинку я жив, як був на Вілюї.

Відпишіть мені зараз по одержанні сього листу. Бувайте здорові. Щиро стискаю Вашу руку та цілую Вас.

 

Павло Граб.

 

Якутськ, січень [18]99 р.

 

73. ДО В. КОСТЮРІНА

 

 

Якутск, 13 февраля [18]99 г.

 

Дорогой Виктор Федорович!

Простите великодушно, что ровно ничего не пишу из Якутска в газету. Часто болея и сидя поэтому в четырех стенах, я не мог быть всегда «на высоте событий», даже более того,- далек был от круговорота местной жизни, а писать о местных скандалах и пикантностях - ей-богу, не стоит труда. Я понимаю такого рода работу: взять какую-нибудь сторону местных явлений, какой-нибудь насущный для данной территории вопрос и серьезно разработать их, как на основании того, что уже по этому поводу писалось, так и на основании своих собственных наблюдений. Но... зимою мне даже трудно выходить из дому,- какие уж тут наблюдения! Теоретического знакомства с вопросами местной жизни у меня также нет,- Украина всегда интересовала меня больше, чтобы не сказать - всецело. Теперь придется, пожалуй, изменить свои отношения к окружающему. Дело в том, что Министр В[нутренних] Д[ел] разрешил мне переехать в Тобольск, и в июне месяце я думаю выехать отсюда к Вам. Жить мне в Сибири придется еще более 7 лет, а поэтому и основаться в Тобольске надолго. Первый вопрос о том, как устроиться? Не имеете ли Вы в виду какого-нибудь занятия - хоть на первое время? Напишите, какие в общем условия жизни в Тобольске? Есть ли там кто-нибудь из ссыльных? Я приписался к обществу мещан города Барнаула, Томской губернии, и в качестве мещанина должен иметь право разъезда,- не противится ли таким правам местная администрация? Впрочем, если бы нашлись занятия в Тобольске, то я не стал бы искать другого места, если климат не окажется таким же гибельным, как в Якутске.

Буду ждать Вашего ответа. Пишите в Якутск П. А. Грабовскому.