Листи - Павло Грабовський

тут, а там подамся деінде. Ви, може, подумаєте, що мені скрізь погано, бо така вже моя вдача, так отже ні: в Іркутську я прожив літо, неначе у раю, серед інтелігентних інтересів і прихильних людей; се справді європейське місто, завдяки залізниці та капіталістичному рухові, що тут запанував останнього часу. В Тобольську поки що панує «народне производство», себто капіталізм у найбільше розбійницькій формі, з нелюдським визискуванням робочої сили та найгіршою оплатою. Знайомих у Тобольську у мене мало,- ніколи знайомитись та й не дуже цікаво. В театрі був усього двічі: грають погано, у Якутську і то часом грали краще. Хотіла сюди приїхати з Тюмені україн[ська] трупа Деркача, та чомусь не приїхала, а вельми шкода: тутешній громаді остогидли вже безталантовні любителі місцевої сцени, і всі радо ждали українців. Дурні, що не приїхали, а на святках саме мали б чималий успіх. Хочу я збити декого з тутешніх людців, щоб у лютому посвяткувати в «народній аудиторії» пам’ять Шевченка; маю надію, що се мені вдасться. Попереду напишу в місцевій часописі про значення Шевченка в письменстві та житті громадському, а потім уже й дальш. Програма така: автобіографія Шевченка по-московському (щоб дозволено і щоб більше зрозуміли), читання творів Шевченкових по-нашому, співання взагалі українських пісень. Чи не прислали б Ви мені для сього, коли Ваша ласка, збірничка пісень Федоровича, бо хоч у мене було їх два, та добрі люди в мене їх випрохали.

Всі книжки «Літ[ературно]-н[аукового] вістника» за той рік дістав. Дуже прикро вразила мене там замітка І. Ф. про народників та марксистів,- такої статті не слід було писати, коли б д. І. Ф. розумів справу. З поводу сеї замітки я хочу послати лист до редакції, бо на ширшу відповідь немає ні часу, ні потрібних джерел. Пощо запаморочувати голови читачів? Д. І. Ф. каже, що один Левицький робить національне діло на Україні своїми спілками. Се чистісіньке непорозуміння. З боку практичного сі спілки, про котрі розголосив скрізь сам Левицький, не що інше як фікція; селянам треба грошей, а банк не позичає, поки кілька селян не назовуться спільниками, от вони й пишуть умову про очі, ніби-то вони спільники, а діставши позику, зараз розсипаються, бо ніякої спілки справді й не було; тим-то й гуртуються в спілки здебільшого заможні селяни і дужче держуться спілки, все виразніш та помітніш одрізняючись від убогого селянства, помагаючи його прогресивному спролетаризуванню. Спілки Левицького, таким робом, се організація селянського кулацтва для визискування та скорішого спролетаризування зіпхнутої на сю стежку умовами «народного производства» частини селянства. Інакше: Левицький фактично робить те саме діло, яке, по його дурній думці, хотять робити марксисти, себто: пролетаризує масу селянства на користь кулацької меншості. З боку теоретичного він не тільки не є україн[ським] націоналом, а, навпаки, робить цілком москвофільське реакційне діло, вороже всякому українству. І се діло робить не сам Левицький, а всі українці, прихильні до російського народництва, котре завжди виходило з думки про московську самобутність і в суті було вороже до всяких національних рухів на користь московської державності; дедалі воно робиться все більш реакційним, боронячи допотопні форми життя в ім’я все тії ж самобутності, шкідливим по своїм практичним заходам для люду, і коли б українці мали нюх та чуття, то вони не ставали б оборонниками тих антинародних заходів. Ся прихильність до відсталих москвофільських доктрин та відсталих форм ладу московського завжди губили нерозумних українців, як згубили Костомарова та Куліша прихильність до московського православія та московської державності; тепер москвофільство українське змінило форму і виявляється в ідеалізуванню московського псевдонародництва, ідеї котрого давно збанкрутували, та в ворожих відносинах до т. з. марксизма. Треба знати, що марксистом у Росії звуть всякого, хто не поділяє московських псевдонародницьких ілюзій та сучасного московського шовінізму, хто докупи з В. В. та його спільниками не доходить до реакційних, антинародних висновків з теорії московської богоізбранності, для котрої закони загальнолюдського поступу не писані. Цілком не слушно д. І. Ф. мішає в одну кашу німецький соціал-демократизм, марксівський догматизм і т. з. російський марксизм, бо се річі зовсім осібні. Тепер все, що тільки єсть у Росії живого, рухливого та працюючого, йде під окликом марксизму, вважайте - під окликом, і треба добре розбирати, чого сі людці хотять, та відрізняти як від заходів марксизму європейського, так і від догматизму щиро наукового. Тоді як московські псевдонародники хотять допотопні форми життя московського живосилом нав’язати усім народностям російським, бо сі допотопні форми, мовляв, найвищі від усяких поступів західноєвропейських; тоді як вони побивають українців у їх національній роботі, бо ся робота, мовляв, розстрілює сили, потрібні «для спільної праці»... т. з. марксисти вимагають насамперед політичної волі та незалежності окремих народностей, бо реальні умови поступу того вимагають, і вказують практичні межі для національної роботи. Якщо українці будуть і далі піддержувати московське псевдонародництво, шовіністичне по своїй природі та реакційне, то тільки на свою голову. Як Ви думаєте? А я готовий битись.

Хочу я послати деякі книжки в дар Наук[овому] тов[ариству] імені Шевченка,- як се краще зробити? Просто одіслати на заграничний адрес? Напишіть, вдійте ласку. Чи не знаєте Ви, де проживає тепер д. І. Липа? Мої думки про маркс[истів] і псевдонарод[ників] прочитайте, якщо буде кому, українцям. Бувайте здорові.

 

Ваш П. Грабовський.

 

Адрес: Тобольск. Кузнечная ул., д. Себякиной.

 

80. ДО Б. ГРІНЧЕНКА

 

 

Тобольськ, 17 марця [1]900.

 

Щирий брате! Останній Ваш лист чимало питань викликає, та, на жаль, всього не скажеш за одним заходом. Я також міг би висловитись, що не єсьм ані марксистом, ані народником, але се цілком нічого не пояснює: не про ліберію ходить; не в тім річ, що кобила сива, а як везе; не про масть говоримо, а про конкретну роботу; тож треба і показати, яка се робота. Ви кажете, що у нас є свої окремі, самостійні завдання,- сього я не розумію і не поділяю; на мою думку, се загальник без ніякого змісту, націоналізм без конкретної дійсності. Та нехай буде й так. Ви скажете - просвічувати масу, а я спитаю, в якому напрямі, як і кому; ви скажете - письменство і просвіта на рідній мові, а я знов: про що ми будемо писати, які ідеали ширити? Ви скажете - підняти економічний добробут люду (хоч націоналісти й не дуже-то говорять про се, гадаючи більше про духовний хліб), а я запитаю: