«привілеї» боролося і козацтво, що виїжджало на шиях поспільства і з презирством на його дивилося; не за Україну боролися верховодячі сфери духовенства укр[аїнського], боронячи самостійність укр[аїнської] церкви, а за своє панування в тій церкві; вони через се хилилися й до Польщі, бо католицька Польща більш забезпечувала їм ту самостійність панування, ніж православна Москва, під владою котрої вони боялися грати другорядну ролю, як се потім і сталось; через се ж саме просте духовенство і ченці, не дуже забезпечені матеріально, залежні від вищої ієрархії, більш опановані як пануючі, горнулися до московського православія та білого царя, бо рахували на панську ласку і підвищення свого стану, котрих їм важко було здобути під польським або яким іншим владінням; так саме тягло до православія та білого царя і все поспільство, котре не знало супокою серед козацької завірюхи, а грало ролю гарматного м’яса в руках всіх станів, що були над ним, боролось за привілеї тих станів, вічно горіло в пекельному огні і вічно бідувало, а як підіймалось гайдамацькими загонами, так не проти Польщі, а взагалі проти утисків та винуватців соціального гніту, з якого б коліна - польського чи українського - вони не походили. Наші письменники дуже легко розв’язують се питання, зачисляючи декого з історичних укр[аїнських] діячів до «зрадників», «перевертнів» тощо, гадаючи тим способом побороти всі істор[ичні] непорозуміння та приписуючи зраді окремих осіб, в ліпшім разі - партій, всю вагу складних соціальних подій. Не в зраді тут річ,- се дурниця, і більш нічого; вага в суперечності станових інтересів, в тім, що кожен стан тяг в інший бік і намагався, коли мав силу, потягти в той бік і всіх других,- кожен стан таким робом робився зрадником супроти іншого, а се саме зводить питання про зраду ad absurdum; панувала «українська» ідея того стану, який мав під той або інший час більше сили використати другі стани в ім’я своїх власних інтересів. Українське шляхетство ближче стояло по своїм змаганням, матеріальним і духовним потребам до шляхетства польського, більш було споріднене з ним, ніж з укр[аїнським] поспільством, з котрим у його не було нічого спільного, крім залежності, що становила привілей однії частини українців супроти другої. За сі привілеї бились укр[аїнські] пануючі верстви з польськими або московськими, боролись за владіння хлопами, маєтками та властю, а зовсім не за волю батьківщини або віру. І «воля» і «віра батьків» у кожного стану були свої і виявлялись ні в чому іншому, як у реальних життєвих потребах, за котрі тільки і йшла боротьба. А «ненька Україна» була ні чим іншим, як лиш гаслом, під окликом котрого пануючі верстви гріли собі руки. Сказати, що український шляхтич, ієрарх або козак прямував до тії ж самої цілі, як і посполитий, що всі вони були перейняті одними думками і змаганнями, однакова боролись за укр[аїнську] ідею,- значить тішити і себе, і читачів казками, зажмурювати очі на події справжнього життя, затуляти уха на голос науки і розуму. А наші письменники так і пишуть, напихаючи голови туманом, котрого і так уже доволі. От коли б вони показали нам не абстрактне козацтво, а таке, яким воно справді було, з його реальними інтересами та змаганнями, кинули пустословіє про віру батьків та волю неньки України, спустили козака, як і всякого іншого українця, з неба додолу,- то се було б справді корисне діло, котре можна б назвати і національним, і патріотичним; а той «патріотизм», що вертиться на фразах та повторює старі нісенітниці, хоча б він був і надто діяльний, все ж останеться «порожнім» і шкідливим для нашого національного розвитку. Ті ж самі погляди на Україну панують в значній мірі і в наших творах, навіть реалістичних, про сучасне життя, не кажучи вже про те, що всі вони не обходяться без кохання, котре описується звичайно так, як описував Карамзін закоханих панночок, себто так, як люди ніколи справді не кохаються. Сим грішать, між іншим, наприклад, твори Кропивницького, не кажучи вже про менш талановитих наших письменників. З сього погляду я й ставлю твори галицьких белетристів (Стефаник, Франко, Бордуляк і др.) вище від українських.
Сим разом бувайте здорові, пишіть.
Щиро стискаю Вашу руку. П. Грабовський.
85. ДО Б. ГРІНЧЕНКА
Тобольськ, 20 цвітня 1901 р.
На Ваш лист, дорогий Брате, одпишу іншим разом, а поки що посилаю два віршики для альманаху, котрим товариство хоче пошанувати пам’ять Кулішеву. Якщо завважите потрібним, то можете зробити такі виправки:
1-й вірш
Не зруйнують, не заступлять
Помилки та зики...
(себто помилки Куліша, а зики його ворогів).
Можна виправити так:
Не зруйнують, не заступлять
Помилки великі...
2-й вірш
Тільки часом лящав соловейко...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
Кликав панну з нудьги в холодок...
Сі 4 стрічки можна зовсім викинути,- буде, здається, краще; здаюсь на Ваш суд або на суд Редакційного Комітета.
З великим ушанованням П. Грабовський.
86. ДО Б. ГРІНЧЕНКА
Тобольськ, 3-го серпня 1901 р.
Любий брате! Не писав до Вас довго та й сим разом пишу небагацько. Може, спитаєте: через що? Через те, що сумую і ніякого викруту не бачу. Пропадають сили душі і тіла; працювати не стає ні часу, ні снаги. Ні, не можна робити путнього діла, сидячи тут; не можна зберегти живих зв’язків з людьми; не можна йти з життям поруч, а не то що попереду... Таке життя - не життя, така робота - не вдоволяє вона й трохи. Живеш, щоб їсти та пити - більш нічого; відчувати се і розумом розмірковувати - пекельна мука. А відсіль не вирватись... Як на те й «Літературно-науковий вістник» перестав приходити - з маю не було. Чи не заборонили його часом? Напишіть мені - будьте ласкаві, щоб я знав, що й як. Щиро подякую. З сим
