Листи - Павло Грабовський

Професор словесності радив нам читати якомога більше взірців і все гарні речі, а прочитавши писати про кожну книжку критичний осуд. Се було дуже добре і найбільше впливало на наш розвиток. В семінарії я пробув 4 роки, не раз хотів кидати, але не мав на се «повних літ», і перед різдвом 1882 р. був арештований з забороненими книжками та деякими іншими речами; мені було тоді всього 18 літ. Змолоду я був трохи химерної вдачі, смиренної, хоч і запальної, легко переймався жалем та товариським почуттям, не любив заводитись та грати з хлопцями, а як підріс трохи - так мене тягло до всього надзвичайного та романтичного, і мені хотілось прийняти муки за Христа. Згодом заворушились у голові інші думки, мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а «за народ», і те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця, котру, як Ви знаєте, відчувала вся російська молодіж того часу. Я був ще в бурсі, як звістки про той громадський рух зацікавили мене своєю таємністю, а люди - геройством. 83 і 84-й роки я прожив на селі під поліційним доглядом, дуже бідував і не мав роботи. Весною 85-го року знов вернувся до Харкова, писав до часописів, а восени мене узяли в солдати. Служив у Валках, Хар[ківської] губ[ернії]. Тут мене збирались надати до суду за образу словами офіцера, але від головного штабу надійшла бумага послати мене до Ташкента, яко людину політично ненадійну, і послали. 1886 р. мене арештували в Оренбурзі і привезли назад у Харків, де вже сиділо по тюрмах чимале товариство за належність до партії «Чорного переділу». 1888 р. я був зісланий адміністративним порядком в Балаганськ, Іркутської губ., на 5 літ, але прожив там всього один рік. 1889 р. скоїлась Якутська різанина; ми, балаганці, відпечатали з цього поводу протест, т. з. «Русскому Правительству», і, підписавшись, розіслали по всіх усюдах, щоб скрізь знали, що таке скоїлось. Нас засудили в каторгу - такий був присуд іркутського суду, але сенат, після заборони Спасовича, прохав царя виректи нам місць 10 каторги поселеніє і запакувати якомога найдальше; се через те, що ми довго сиділи в тюрмі, бо справа тяглась цілих 3½ роки,- один з товаришів зійшов з ума і вмер. (Про се дивіться VII том творів Спасовича). Мене з товаришами заслали на Вілюй, де колись держали Чернишевського; через 6 літ пустили до Якутська, а ще через 3 роки до Тобольського, бо я скінчив поселення і вписався до міщанської громади у г. Барнаулі, Томської губ.

З іркутської тюрми я почав посилати до галицьких часописів вірші і дещо прозою, а також листуватись з укр[аїнськими] писателями. Перший відповів мені і виявив співчуття д. Франко; його прихильні відзиви надали мені сили писати й дальш. Твори свої я друкував у «Зорі», «Народі», «Правді», «Житі і слові», «Дзвінку», «Л.-Н. Вістнику» і деяких інших виданнях. Підписувався спочатку псевдонімами: Панько, Харько Воля, Харько Вець, Павло Журба, а може, ще як - не тямлю. Тепер пишу мало, бо не стає часу за службою та хворанням: хто з лікарів каже, що в мене вада серця, а хто - що «oedema pulmonum»; дуже болять груди, ледве здужаю ходить. Замірів багацько, та крила обтято. Одного б ще бажав - перед смертю побачити Україну та українців; коли б се сталось, то мені, певно, здалось би, що се не дійсність, а казка... Се було б нагородою за довгі літа неволі... А може, не доведеться вже побачити України, як не побачив матері, що вмерла 2 роки перед сим.

Не знаю, чи такої автобіографії Вам треба було, як я написав; дещо про моє життя було в «Л.-Н. Вістнику» за 1899 рік, книжка IV. Про що саме Ви хотіли писати? Коли б знав, чого саме Вам треба, про те б більше й розказував. Як подивлюсь я на своє життя від початку, так не було в йому нічогісінько майже світлого, крім важкої праці, злиднів, хвороб та пропадання серед жорстоких, запеклих людей, серед нелюдських та катівських громадських обставин. Знесилено моє тіло, пошматовано душу, а за що, кому на користь? І от тиняюсь, скидаючись швидше на тінь людини, ніж на людину, і ждучи того слушного часу, щоб, побачивши Україну, сказати: «Нині отпущаєші...». Горем та злиднями почалося моє життя, горем та злиднями й скінчиться. Але не треба мені світових заман та ласощів, аби тільки дали спромогу працювати для рідного краю, присвятити йому ті слабі сили, які ще остались в моїм покаліченім та понівеченім тілі. Не дають і не дадуть... Отак я живу, любий брате, і такий маю вигляд на будуще.

 

Ваш щиро прихильний Павло Грабовський.

 

P. S. пишіть не гаючись; вибачте, що я так відповів пізно.

 

П. Граб.

 

1902

 

 

88. ДО Б. ГРІНЧЕНКА

 

 

Тобольськ, 3 лютого 1902 р.

 

Вибачайте, дорогий та любий брате, за довгу мовчанку. Вашого листа з додатком «Листовні» відібрав я тижнів зо два тому назад і того ж часу хотів Вам відписувати; але на другий день прийшли гроші, і я спинився. Велике Вам спасибі за Вашу прихильність до мене, але мені було якось соромно відбирати ті гроші, що були для мене цілком несподіванкою: про заходи жінки я нічогісінько не знав і ніколи не мав гадки турбувати людей такими просьбами. Трохи згодом надійшла і дальша грошова посилка. Щиро дякую Вам за ласку та піклування, та тільки не знаю, що почати. Моє здоров’я справді дуже погане: після різдва я пролежав два тижні і досі не виходжу далеко двора, не буваю навіть на службі,- ходити не здужаю. Лікарі сказали, що в мене хронічний перикардит і що зовсім вилічитись уже не можна. Після такого присуду я й міркую: що робити? Поїхати на місяць-два на кумис? Але яка з того вийде користь? Ніякої. Тільки гроші пропадуть. Кинути службу та пожити якийсь час на селі, віддихаючи? Знов дурниця, бо так жити нудно, та й служби кинути не можна. Сісти за укр[аїнську] прозу, так чи оплатиться вона хоч настільки, як мені платять за службу, і чи зможу я прожити на той заробіток? А треба б рублів 40-50 на місяць. Переїхати в друге місце,