Листи - Павло Грабовський

Прочитавши, що д. Деген хоче писати в «Л. Н. В.» про Ганну Амброзіус, я додав також 2 переспіви з сеї німецької поетки; дещо з її поезії було у моїх рукописних збірках «Хвиля» та «Вітка».

З великою повагою П. Грабовський

Тобольськ, 3 серпня 1900 р.

Щирий друже! Дивує мене, що Ви так довго не відповідаєте на мої листи. Або, може, Ви не дістали? Напишіть, вдійте ласку, якнайшвидше, щоб я знав, де Ви, як і що. Зиму я, мабути, перебуду в Тобольському, так що сміло пишіть на старий адрес. Раяли Ви колись мені не дружитися, та я таки не послухав Вашої доброї ради і оце недавнечко одружився з одною тутешньою дівчиною, що була також на засланні, але скінчила присуд,- дівчина така, що ні вона мене, ні я її не зв’яжемо ні в чому. Через те й одружилися. Ну, бувайте здорові, пишіть мені хоч коротенько, а то Ви зовсім чомусь замовкли.

В Тобольськ їде трупа Деркача,- про вистави напишу.

Щиро шануючий Вас Павло Грабовський.

Пишіть же!

Тобольськ, 31 серпня [1]900.

Ваш лист, щирий друже, вкупі з книжками прийшов до мене вчора, саме на мої іменини, і дуже мене врадував, а то я й не знав уже, де Ви й що з Вами; велике Вам спасибі, що не забуваєте, хоч Вам тепер, певне, і сутужно, а я ще нічим не зміг Вам віддячитись. Про Вашу пригоду я читав у «Сів[ерному] кур’єрі» та й дуже дивувався, що земляки не вступилися. Чому б Вам не переїхати до Галичини? Там би Ви змогли жити літературним заробітком, не шукаючи «служби». Правда, се було б великою втратою для Російської України, де без Вас зовсім нікому буде працювати, бо патріотів багацько скрізь, а робітників чомусь не чути, але з боку матеріального Вам, може, було б там краще; та хто його знає, чи не було б воно корисніше і для Вашої праці літературної: там література є живою, творчою силою громадського руху, через те змістовна і реалістична, а в нас поставлено її в такі неприродні умови, що вона здається все ще чимсь штучним, вимученим, далеким від інтересів дійсного життя,- наші патріотичні ідеали густо забарвлені шляхетсько-панськими позіханнями на козацький лад (козацької старшини). Ця барва найбільше відбивається в історичних працях, особливо в драмах Старицького, котрий суздальство довів до безглуздя. А в цьому роді пишуть і другі письменники наші, не знаючи інших сюжетів, як козаччина та порожній націоналізм, тоді як галичани (Франко, Бордуляк, Стефаник і др.) пишуть гірку правду про сьогочасне життя люду, і в тім їх велика заслуга.

Що тичеться марксизму, то я не прихильник марксівського догматизму, як узагалі не прихильник догми та ортодоксій; але я не поділяю тих ілюзій, шкідливих для розвитку мас, що не мають для себе грунту ні в житті, ні в науці. Кажучи про ненауковість та безглуздя того світогляду соціологічного, якого держиться «Вістник», я тим самим не кажу по неуцтво його співробітників, бо не стільки ми держимося тії або іншої доктрини з мотивів наукових, скільки з поглядів та інтересів класових, слугою котрих робимо завжди й науку. Дивна річ: «Вістник», такий радикальний в справах поверховного націоналізму, заклятий ворог московської реакційної преси, ворожої нашому національному питанню, в справах соціологічних опинився в компанії (невеличкій, але чесній) з «Новым временем», в особі Фаресова, одного з нововременських молодців, котрий, після слів журнала, тільки й міг «спокійно і об’єктивно» (ще б пак «Нов[ое] время» та «Мос[ковские] вед[омости]» не оцінили спокійно та об’єктивно!) оцінити славнозвісні заходи д. Левицького і брошуру котрого «Народники и марксисты» «Вістник» рекомендує читачам; а се, як відомо, така брошура, що про неї сором серйозно й балакати. Щоб бути послідовними, співробітникам «Вістника» треба б було поєднатись з «Нов[ым] врем[енем]» і в справі національних питань, бо се питання найбільше соціологічні. Цим я хочу тільки сказати, на якому хиткому грунті стоять українці в «компанії» з д. д. Фаресовими!

Питаєте Ви мене, як я перекладаю вірші - з первотворів чи ні? Всяко буває. Найбільше так: товариші, що добре знають усякі мови, перекладали мені буквально, а я з тих перекладів робив свої віршовані. Крім того, я виписував чимало книжок по історії літератури різних народів, читав чимало статей про поезію чужосторонню і в тих творах чимало находив дословних прозових перекладів, котрими й користувався. Так переклав я найбільшу частину віршів. Бувало й так, що англійські вірші я перекладав з німецького, грузинські з польського і пр. Якщо доводилося перекладати з віршованих московських перекладів, то я звичайно мав перед собою кілька різних перекладів, котрі порівнював. З чеської, сербської та болгарської мови, що мав у руках, перекладав з первотворів, з польської - все. В кожному творі для мене мають вагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені - ніщо, бо я не антикварій, через те вважаю такий спосіб роботи цілком можливим, аби добра була робота. Жуковський, як звісно, переклав «Одіссею» не з грецького, а з німецького; Мінаєв більшу частину своїх перекладів робив з прозових, що йому постачали за плату студенти. Аду Негрі перекладаю з первотвору, але спочатку, поки не мав оригінала, кілька віршів переклав з прозових перекладів, деякі з них я поперекладав знову, уже з первотвору, всі останні також буду знову перекладати.

Перекладів у мене зібралося чимало, між іншим з літератур, мало у нас відомих,- вірменської, мадьярської, грузинської, шведської, фінської, естонської, а також ріжних слов’янських. На жаль, тільки мені доводиться працювати самому, ні з ким порадитись, нікому прочитати, щоб послухати, що скажуть добрі люди, і покористуватись їх увагами. От сього мені найбільше бракує. Перекладати мені легко, і сії праці я не думаю кидати й надалі; давно вже в мене ворушиться думка написати для українців хоч коротеньку історію поезії світової, та не саму історію, а щоб були і переклади з усіх більш або менш видатніших авторів.

В останньому часі мало доводилось працювати, бо службова робота цілком знесилює.

«Вік» я бачив і читав; знайшовши оповістку про сю книжку в київських часописях, я порадив