Листи - Павло Грабовський

наприклад, Іркутськ? Але відтіль мене можуть незабаром вигнати, бо генер[ал]-губ[ернатор] не дає дозволу там жити; хіба як-небудь крадькома. Крім того, життя там дуже дороге, то щоб дістати добрий заробіток, треба буде цілісінький день працювати або й того гірш. Єсть у мене ще одна думка: до повного визволу мені осталось ще більш чотирьох років, а тоді можна буде жити в Росії (звичайно, не скрізь); та тільки чи діждусь я того часу? Певної надії нема. Хвороба душить мене щодалі гірш; не здужаю навіть спати лежачи, а більш сиджу на ліжку. А мені хоч перед смертю хотілось би побачити рідну країну та декого з братерства. От я й гадаю: чи не чкурнуть мені на який місяць, подивитись та й назад вернути? Як на Вашу думку? Прирайте мені, куди кинутись, що діяти, бо Вам збоку, може, воно видніш. А я послухаю Вашої ради, бо певен, що лихого не прираєте нічого. Що-небудь весною треба робити, бо службу й так доведеться, мабути, кинути через заходи деяких людців, котрим я на заваді.

З «Кобзою» попробую вдатись до д. Є. Він, спасибі йому, посилає мені київські видання; маю «Люборацьких», «Повісті Шевч[енка]», твори Кримського, Левицького і деякі інші. Прислали мені 2 книжки «Левади»: X з того року і І, на сей рік; з Києва відібрав також І книжку «Київ[ської] старини». З нетерплячкою дожидаюся «Віку».

Ваша нова повість («Зінько Сиваш»), наперед скажу, мусить вийти слаба з боку громадсько-ідейного: на селі нема позитивних типів, які б виробилися серед селянства та під впливом самої селянської культури, бо й культури такої у нас ще не бувало; позитивний селянський тип - се тип людини з дуже обмеженим світоглядом, несвідомий представник жорстокої зоологічної правди,- тип запеклого індивідуаліста в найгіршому значенні сього слова. У городського «босяка»-пролетарія можна часом відшукати божу іскру людяності, заронену в черстве серце городським життям, але шкода шукати такої іскри на селі, де, з одного боку, покора та рабство, а з другого - здирство та святобожність; і чим дальш село від «шкідливого» впливу города, тим гірше лютують здирці, тим більше серед селян людожерства і святобожності. Селянство - ся нерухома, прикута до землі маса - довго ще буде сидіти сидячки і розбивати о свої голови щиро людські змагання та надії. Не винувате в сьому селянство, але й ідеалізувати його, проте, нема ніяких підстав.

Перекладати який-небудь великий поетичний твір я б узявся, але який? Не знаю добре, що у нас перекладено, що ні. З якої ради у Вас був трус?

Бувайте здорові, щиро обнімаю Вас; пишіть.

 

Ваш Павло Грабовський.

 

89. ДО Б. ГРІНЧЕНКА

 

 

Тобольськ, 16 марця 1902 р.

 

Дорогий та любий Брате! Всі ваші триста карбованців дійшли,- велике Вам спасибі за поміч та піклування. Праця моя в «Л.-Н. Вістнику» цілком була припадкова і зовсім не стоїть тих грошей, але я маю надію одужати і віддячитись всім за братерську ласку та прихильність. Здоров'я моє поки ще не поліпшало, ходити важко, та незабаром полегшає, аби лиш прийшла весна. Служби я не кинув, бо не можна ще кинути, але не ходжу до канцелярії, працюю дома. Потеплішає - почну ходити. Куди подамся весною - сам ще не знаю: і там, і тута - скрізь погано.

Дістав другу книжку «Київ[ської] старини» і прочитав початок Вашої нової повісті. Вибачайте, що буду казати правду. Повість не скрізь робить однакове вражіння: там, де Ви малюєте правдиве сільське життя і виводите правдиві типи селян, нічого не підмальовуючи, виявляється звичайний Ваш художницький хист; читається легко, навіть з захватом; тут Ви цілком опанували темою,- і люди, як живі, встають перед очима в читача. Таке вражіння роблять «Чорна Хмара» і «Громада» (ся глава написана дуже гарно). Але зовсім інакше виходить там, де Ви малюєте життєві картини і людей не так, як вони справді єсть, а ідеалізуючи, бажаючи, щоб вони були такими: через те малювання виходить якимсь блідним, мертвим і читається важко, як усе «сочинене». От хоча б «Зінько» (II глава), се не жива людина з тіла та кісток, а якась абстракція без типових виразних рисів. На сторінці 241-й Ви з великим сентименталізмом малюєте сільську ідилію: на селі (чи на полі коло села - однаковісінько), по-Вашому, все таке гарне, радісне, веселе... і небо сміється, і поле сміється, і сміється щастя... жити на світі легко... на світі багато щастя... хочеться жити й працювати, робити щось гарне, як поля красні... Ще раз вибачайте, любий брате, а тільки се - не почування селянина, а наївні маріння інтелігента-городянина, що наглитається міського пороху, напрацюється в чотирьох стінах серед задухи та загального отупіння і рад вирватись на вільне повітря, на простір степів та піль, відітхнути і тілом, і душею. Не диво, що в його замученій уяві село малюється якимсь раєм супроти города, поля здаються золотистими, або красними, або ще якимись...

 

А подивися та спитай,

Що діється у тому раї...

 

Мені частіше ввижались, наприклад, такі картини (і весною, і восени): надворі мряка і дуже холодно; небо похмуре та заплакане, а з його безперестанку сіє дрібний уїдливий дощ і не лишає ні кістки, ні рубця сухого; навкруги - калюжі та грязюка, що глянути страшно; по тій ріллі-грязюці, ледве витягаючи ноги, з ранку до ночі мордується людина - не людина, а швидше постать людини, чорна, обідрана, промокла, з тупим або жалібним поглядом; поганенька сухоребра шкапа не здужає тягти соху (роблену ще за Адама), то він подужче налягає на неї грудьми, та щось мало пособляється... А прийде косовиця, жнива... Се ідилії більш звичайні, ніж ті, що Ви малюєте. Мимохіть, однак, Ви побиваєте самого себе: Ваша повість доводить, що село держить людину у темноті та рабстві, дає тільки глитаїв та безсердечних звірюк, що інші типи та інші думки починають з’являтись на селі під впливом освіти та громадських почувань, що йдуть з городу, саме ж село не то що не виробляє ніякого загальнопоступового руху, а навіть поборює найменший вияв сього руху,- і мені здається, що в дальших главах Вашої повісті чимало буде на се доказів: варварське село поглине носителя городських думок - Зінька,- проковтне, з’їсть - і не скривиться, а з реготом та жорстокістю, що тільки на селі можна