Листи - Павло Грабовський

Сказати, що сей або той письменник не зовсім самостійний у своїх творах, що він перероблює або наслідує інших авторів,- не значить ще заподіяти кривду письменникові, вразити його людську честь; автора я маю право судити цілком, а до його особи мені немає ніякого діла, особи я не зачіпаю. Думаю, що й Ваша стаття не була зачіпанням особи, а тільки автора, т. є. Ви судили громадську працю людини, а не саму людину. Судили Ви, правда, не так, як треба було б після теорії галушкового патріотизму, так на се годі потурати. Опроче, я не знаю Вашої статті, так мені важко й балакати на сю тему. Доходили до мене слухи, що з Ст[арицьким] діється щось непевне, що він перестав друкуватись в галицьких виданнях чи навіть писати по-українському, а зробився московським фейлетоністом, та я не знаю, чи все те правда і що з того правда; про все те я швидше прочував, читаючи межи стрічками, ніж чував. Його роман «Перед бурею» у «К[иевской] с[тарине]» дуже мені не сподобався, я збирався «разделать» той роман і всю «К[иевскую] с[тарину]» взагалі та якось махнув рукою: гаспид з ними.

Дуже сподобалася мені книжечка Загірньої про шахти, та і все інше, що вона пише, визначається гарною мовою і цікавим змістом. «Складки» зі своїми віршами не бачив.

Я, здається, писав уже Вам, що відповідь від томського губернатора прийшла; переїхати до Барнаула він «не нашел возможным разрешить», мотивів - ніяких. А проте барнаульська міщанська громада приняла мене до свого гурту, і томська казенна палата «приемный приговор» ствердила. Послав прошеніє міністрові і жду знову відповіді. Поки ж що буде, в червні думаю переїхати хоч до Балаганського, Іркутської губерні, бо тільки туди пускає генерал-губернатор. Так стоїть справа фактично, а de jure я можу жити і їздити по всьому Сибіру. Щоб вернутися додому, то треба ще пождати тут більш як 8 років; вернутися раніше немає ніякої надії і змоги; хіба буде маніфест, то скине один рік з восьми, а що 7, що 8 - ріжниця невелика. Можна б вирватися відси, написавши прошеніє на тему «грех юности моея и неведения моего не помяни», але такого прошенія я не можу написати і ніколи не напишу. Значить - сиди і «нічогісінько не жди».

Останнього часу зовсім не брався за перо, бо не мав вільної хвилини, товчуся цілісінький день, а зморишся - ні про що не хочеться й погадати; думок безліч, та немає змоги справдити їх і трохи,- «плоть немощна». Віршів, ще не друкованих, набралося б збірників на два, та ніяк не зважусь сісти переписати. Тільки й спромігся на десяток віршів для збірника, що хоче видати Стар[ицький] на спомин Котляревського (в «К[иевской] с[тарине]» вичитав про се). В перших вільних хвилинах візьмусь за обіцяне Вам оповідання або яку популярну розвідку; якщо забарюсь, так не через те, щоб збрехав, а неможливо буде. Пишете Ви, що вкраїнці шанують мене за мої твори поетичні. Не знаю, чи повірите Ви мені, але сам я дуже мало ціню ці твори. Поки складаю, вони мені сподобаються, а як вийдуть з друку - перечитаю, і сумно мені стане. Гірко мені се казати, але кажу від щирого серця, з важким почуттям невдоволення. Що таке мій «Пролісок»? Необроблені уривки,- ні однісінького вірша художньо закінченого. «З чужого поля» - важкі, незграбні переклади, здебільша нікому не потрібні. «З півночі» - розлучні зойки, до котрих громаді цілком байдуже, бо в кожного і своїх власних досить, та ще такі зойки, що стратили усяку міру. Переклади з Сурика - се зовсім нікчемна річ. Збірничок «Доля», що не дуже давно видруковано у Львові, здається мені кращим за попередні, але згодом, може, я й над ним поставлю хрест. Крім того, ще одна думка ворушится в голові і часто не дає покою. Вірші я пишу прихапцем, іноді кілька днів підряд, по багацько зразу, а потім зовсім нічого не роблю,- по тижню, по місяцю не приторкуюсь до паперу. Моя праця здається мені страшенно мізерною, як подивитись навкруги себе та порівняти її до тії праці, якої вимагає справжнє життя людське. Питання: для кого і для чого ти складаєш оті вірші? - починає гризти за серце, а сумління натуркує, що се зовсім не те, чого було б треба. Потім сей настрій проходить - знову берусь за вірші. А зараз - просто немає часу, бо стороння праця (сію школярську премудрість) всього знесилює.

Послав Вам збірку своїх віршів, переписаних для цензури; дістали чи ні? Московські переклади з наших поетів одішлю Білиловському, якщо знайду його адресу. З Кримським я хотів розпочати листування, та все якось спинявся, не знаючи добре, де він жив. Чи то не він має книгарню у Звенигородці? Спиняло мене й те, що бог його знає, як люди озвуться на мої листи, а написати я хотів ще декому; потім розміркував, краще не ворушити.

Вірші Славича і Марії Сіонської друкувалися в галицьких виданнях 60-х років, а написані були, мабути, язичієм; в «Поэзии славян» Гербеля я знайшов московські переклади з тих авторів. Чи немає про них звістки в «Історії літератури руської» Огоновського?

Якщо цензура пустить мій збірничок, а видати його в Чернігові не буде ніякої спромоги, то чи не взявся б видрукувати його хто-небудь з київських видавців або одеських? Добре було б видати про народ таку річ: збірничок взірців з кращих українських поетів (російських і галицьких), починаючи з Котляревського, а кінчаючи сучасними, бо в нас питомої поезії не то що прості люди, а навіть освічена громада не знає - та сама, що має розуміння й про декадентство в чужих літературах. В Галичині хоч такі книжки й є, так вони до Росії або зовсім не доходять, або доходить їх так мало, що звичайна громада не користується ними. Тепер наплодилось чимало московських видавницьких фірм; мені здається, що коли б українські гурти нав’язали зносини з тими фірмами, то можна б друкувати дещо за їх підмогою. Друкують же вони всяку нісенітницю, так надрукували б і добру річ, аби на неї був попит, а збірничок взірців нашої поезії швидко б розкупили. Вам самому видавати всі українські книжки, звісно, важко та й неможливо.

Бувайте здорові, пишіть поки що на таку адресу: Иркутск - мені - до востребования. Там я буду в червні, не раніш 20 числа. Де спинюсь - сповіщу того ж часу.