Fata morgana - Коцюбинський

Тих, що на­ма­га­ли­ся по­тай втек­ти за спи­на­ми юр­ми, заб­ра­ли на збор­ню. Звiд­ти їх ви­пус­ка­ли по­один­цi мiж два ря­ди i бра­ли в вог­нi, або у кiл­ля. Так зги­ну­ли Редька мо­лод­ший iз бра­том та Са­ва Гур­чин, ос­тан­нiй за те лиш, що по­бив вiк­на ко­лись в Гав­ри­ла, тес­тя Пiд­па­ри.

Трупи мок­ли в ба­юрi, на­че ко­ноп­лi, i чер­во­ни­ли во­ду, а над на­ро­дом прос­тя­га­ли­ся пас­ма синього ди­му, мов упи­ре­вi ру­ки шу­ка­ли жерт­ви.

Короткий день скiн­чив­ся. Вi­тер роз­вi­яв дим, роз­сi­яв ос­таннє теп­ле ди­хан­ня за­би­тих, ро­зiг­нав хма­ри. З чор­но­го по­ля вiн нiс­ся да­лi у чор­ну без­вiсть i хи­тав зо­рi, що зо­ло­ти­ли дрiб­ним на­мис­том кри­ва­вi во­ди ка­лю­жi…

***

Маланка лед­ве доп­ха­лась до своєї ха­луп­ки. Впа­ла у пi­тьмi на ла­ву i на ко­лi­на впус­ти­ла зне­си­ле­нi ру­ки. Цi­лий день бу­ла на но­гах, цi­лий день вби­ра­ла в се­бе му­ки та кров i стiльки лю­дей по­хо­ва­ла в сер­цi, що во­но спов­не­не ста­ло мер­ця­ми, як кла­до­ви­ще. Аж за­нi­мi­ло. Не­ма нi стра­ху бi­ль­ше, анi жа­лю, во­на вся див­но по­рож­ня, зай­ва на свi­тi i не­пот­рiб­на. Доб­ре, що хоч свiт­ла не­ма, бо її очi не змог­ли б бiльше нi­чо­го вмiс­ти­ти. Во­на нi­чо­го не хо­че. Аби тiльки по­но­чi бу­ло, як за­раз, i ти­хо.

Все од неї тi­кає, все од­цу­ра­лось. Був у неї Анд­рiй - цi­лий вiк гриз­ла­ся з ним, а те­пер не­ма вже й Анд­рiя. Пес­ти­ла мрiю про зем­лю, а зем­ля вста­ла про­ти неї во­ро­жа, жорс­то­ка, збун­ту­ва­лась i втiк­ла з рук. Як ма­ре­во по­ма­ни­ла i як ма­ре­во щез­ла. Ле­жить хо­лод­на i ссе те­пер кров…

Їй нi­чо­го не тре­ба. Аби тiльки по­но­чi бу­ло i вiч­но нi­му­ва­ла ся пуст­ка, як в до­мо­ви­нi.

Рипнули две­рi.

- Хто там?

- Я.

Дивно. Про­жи­ла жит­тя, а во­но рап­том впа­ло у прiр­ву. Хоч би слiд за­ли­ши­ло, хоч би згад­ку яку. Все зап'яв мо­рок. Все чор­не. На­вiть ни­нiш­нiй день од­су­нувсь да­ле­ко, так да­ле­ко за­бiг, що ви­дається дав­нiм, дав­но за­бу­тим сном. Чи то бу­ло сьогод­нi, чи нi­чо­го не бу­ло? Од­но тiльки ви­раз­но яс­нiє у пiтьмi: од­рi­за­нi пальцi Анд­рiя. Три жов­тих цур­пал­ки, в оли­вi, з при­лип­лим пiс­ком. Шу­ка­ла, десь був чет­вер­тий, i не знай­шла. Що б по­шу­ка­ти кра­ще!..

- Де ти бу­ла?

А пальцi кру­ти­лись пе­ред очи­ма, як хро­ба­ки. Си­нi нiг­тi мут­но бли­ща­ли, як мерт­ве око, по­жовк­ла шку­ра зiб­ра­лась в зморш­ки, i мiж ни­ми чор­нiв ро­бо­чий бруд… Во­на їх по­хо­ва­ла - тiльки за­бу­ла, в яко­му мiс­цi… Го­ло­ва в неї по­чи­на­ла бо­лi­ти од то­го, що не мог­ла зга­да­ти.

- Де ти бу­ла?

- Марка ря­ту­ва­ла.

- Утiк?

- Утiк.

- А батька за­би­ли…

Бiльше не бу­ло слiв. Нiх­то не бу­див вже чор­ної ти­шi, що на­ли­ва­лась крiзь вiк­на у ха­ту.

Важким хо­лод­ним сном за ха­тою спа­ла зем­ля, а ви­со­ко над нею трi­па­лись зо­рi, на­че в не­бес­но­му ак­ва­рi­умi гра­ли зо­ло­тi риб­ки.

На свi­тан­нi ко­за­ки всту­пи­ли в се­ло…

31 березня 1910 р.