Українська література » Класика » Fata morgana - Коцюбинський

Fata morgana - Коцюбинський

Fata morgana - Коцюбинський
Сторінок:30
Додано:31-03-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Fata morgana - Коцюбинський





(З сільських настроїв)





ЧАСТИНА ПЕРША



Коли Анд­рiй Во­лик про­хо­див повз го­лов­ний бу­ди­нок по­го­рi­лої са­хар­нi, з стiн руїни з га­ла­сом зня­лось во­рон­ня, а все­ре­ди­ну з лос­ко­том по­си­па­лись тиньк i цег­ла. Хоч са­хар­ня дав­но вже за­ки­не­на, роз­си­па­ла­ся i за­рос­ла тра­вою, в по­рож­нiх бу­дин­ках її раз у раз вчу­вав­ся шум, не­мов го­мiн ма­шин i ро­бiт­ни­кiв ли­шив­ся на ста­ро­му жит­лi. Ми­на­ючи ку­пи би­тої цег­ли, бi­лi пля­ми вап­на, напівприк­ри­тi мо­ло­ди­ми бур'яна­ми, гни­лi трух­ля­вi жо­ло­би i чор­нi дi­ри-вiк­на, з яких не­мов щось виг­ля­да­ло, Анд­рiй зга­ду­вав ко­лишнє. Яка-не­будь ши­на, що бли­ща­ла з тра­ви, мов пла­зу­юча га­дю­ка, або ча­вун­не ко­ле­со, до по­ло­ви­ни заг­руз­ле в зем­лю, вик­ли­ка­ли пе­ред йо­го очi кар­ти­ну шум­ли­во­го жит­тя фаб­ри­ки, i вiн ба­чив се­бе ко­ло ва­го­не­ток з цук­ром або бi­ля апа­ра­ту. То­дi вiн брав три­над­цять кар­бо­ван­цiв на мi­сяць!..


- То бу­ли ча­си, па­не доб­род­зею! - ка­зав вiн уго­лос до се­бе i гла­див бi­ло­го ву­са.


Андрiй пря­му­вав до ста­ро­го в'яза, що рiс на вер­шеч­ку гор­ба. Звiд­ти зла­зи­ли з горб­ка униз фаб­рич­нi бу­дин­ки.


Вправо од нього грав на сон­цi срiб­ни­ми бри­жа­ми ста­вок, не­мов ри­би ку­па­лись в ньому, а за став­ком, на дру­го­му гор­бi, хо­ва­ла­ся в де­ре­вах церк­ва..Зза­ду, за в'язом, ле­жа­ла до­лi ши­ро­ка й зе­ле­на лу­ка, по­рi­за­на зак­ру­та­ми рiч­ки. Вер­би й вер­бо­ло­зи сi­ро­зе­ле­ним ту­ма­ном ко­ти­ли­ся по лу­цi i зак­ри­ва­ли по­де­ку­ди во­ду. На вид­нок­ру­зi, в да­ле­ких око­лиш­нiх се­лах, бi­лi­ли дзвi­ни­цi.


Був со­няч­ний ра­нок про­вiд­ної не­дi­лi. По церк­вах дзво­ни­ли. Да­ле­кi дзво­ни гу­ча­ли в яс­но­му по­вiт­рi, ти­хо i ме­ло­дiй­но, i зда­ва­ло­ся, що то дзве­нить зо­ло­то сон­ця.


Андрiй пог­ля­дав на роз­ва­ле­нi кам'яни­цi i ра­дiс­но хи­тав го­ло­вою.


- Га! вже во­но так дов­го не бу­де!.. во­ни як вiзьмуть у свої ру­ки, то швид­ко пус­тять па­ру!


"Вони" - бу­ли нiм­цi чи че­хи, а мо­же й євреї, що пе­ред шi­сть­ма ро­ка­ми приїзди­ли ог­ля­да­ти зго­рi­лу са­хар­ню. Хоч по­то­му нiх­то вже не цi­ка­вив­ся руїна­ми, Анд­рiй не по­ки­дав на­дiї, що ось-ось не вид­ко як наїдуть па­ни, усе по­ла­го­дять i пус­тять фаб­ри­ку.


Ну, а те­пер вiн пев­ний, бо панський пас­тух Хо­ма Гудзь ше­п­нув йо­му то­ту но­ви­ну. Хо­ма хоч хо­дить бi­ля то­ва­ру, та все ж ближ­че до па­нiв, бо треться ко­ло них. Бу­де фаб­ри­ка, бу­де!..


Бо то, па­не доб­род­зею, чис­та за­ги­бель те­пе­реньки чо­ло­вi­ко­вi: за­ро­би­ти не­ма де, зем­лi зро­ду не бу­ло, ко­мiр­не пла­ти, кру­гом злид­нi, а їсти му­сиш! Та! ве­ли­ке щас­тя - ла­точ­ка зем­лi!.. Кру­титься оден з од­ним на своїй скиб­цi, а сам хо­дить чор­ний, як зем­ля… а їсть не кра­ще за то­го, що нi­чо­го не має… Ха­зяї!..


Андрiй з пре­зирст­вом чвирк­нув крiзь зу­би. От фаб­ри­ка, то вже щось iн­ше. Не страш­на то­бi анi по­су­ха, анi до­щi. Ро­бо­та чис­та, рiв­на. Прий­де тер­мiн - бе­ри гро­шi…


I вiн то­дi пив пи­во… На го­то­вi. Чис­те, зо­ло­те, хо­лод­не пи­во… Тьфу! сли­на ко­титься… Дум­ка бу­ла: пiд­рос­те Га­фiй­ка, най­меться на фаб­ри­ку. Де б во­на за­ро­би­ла стiльки?!. I шви­д­ше вiд­да­ла б ся. Ав­жеж… Та­же то гурт, знай­шов­ся б та­кий, що б пос­ва­тав. Апа­рат­чик або й слю­сар… Не­хай ста­ра не ду­рить го­ло­ви нi со­бi, ані дiв­цi: ха­зяй­ський син не вiзьме убо­гої, - не та­кий свiт те­пер. Ав­жеж…


Його дум­ки плив­ли да­лi. Та­кi лег­кi, та­кi про­зо­рi, мов вес­ня­не по­вiт­ря. Не­ма руїн. Скрiзь но­вi бу­дин­ки. Гук ма­шин, си­чан­ня па­ри, тиск лю­дей, цi­ле пек­ло ро­бо­ти. Все ру­ша­є­ть­ся, жи­ве, все та­ке при­над­не. I вiн чує си­лу у своїх ру­ках, а в ро­тi має смак хо­лод­но­го пи­ва…


Останнi дзво­ни зав­мер­ли в по­вiт­рi. З церк­ви ви­хо­дять. З го­ри аж до греб­лi су­не по­во­лi хма­ра на­ро­ду. Гу­па­ють сiль­сь­кi чо­бо­ти, ло­по­тять пiд­тич­ки i трi­по­тять на вiт­рi стрiч­ки дiв­чат.


Он йде Ма­лан­ка. Ма­ла, су­ха, чор­на, у чис­тiй со­роч­цi, в ста­ренькiй свит­цi. Анд­рiй не ба­чить її об­лич­чя, але знає, що у неї спу­ще­нi до­до­лу очi й за­тис­не­нi гу­би. Ми хоч бiд­нi, але чес­нi. Хоч жи­ве­мо з пу­чок, про­те й для нас є мiс­це в це­рк­вi. Ко­ло неї Га­фiй­ка. На­че мо­ло­да ще­па з пансько­го са­ду. У Анд­рiя пiд ву­сом блу­кає ус­мiш­ка. Вiн знає, що в се­лi не­має кра­щої дiв­чи­ни. Сiм­над­ця­тий рiк пi­шов з пи­ли­пiв­ки.


- Га-га-га! Ось де вiн пра­вить служ­бу бо­жу. Здо­ров!


Грубий го­лос йде зни­зу, й ста­рий без­ву­сий вид пансько­го пас­ту­ха Хо­ми Гуд­зя виг­ля­дає з-за по­хи­ло­го бар­ка­ну.


- А ви ж ду­ма­ли - де? Дай, бо­же…


- На дiдька б ли­со­го си­дiв я тут - вже кра­ще у Мен­де­ля… Су­чий син при­вiз свi­же пи­во, ко­ли не бре­ше… Я та­ки ка­зав йо­му - бо­дай то­бi, ка­жу, та­ка бо­ляч­ка у пе­чiн­ки, i твоїй Су­рi, i всьому код­лу тво­му…


- От ку­пiть, то­дi й роз­ку­таємо, яке во­но…


- Бодай ви всi по­виз­ди­ха­ли по та­кiй прав­дi, як дер­жи­те свi­же пи­во… А що, ду­маєте, не куп­лю? Хо­дiм, вип'ємо, бий йо­го тряс­ця…


- Але ку­пи­те? А з во­ла­ми ж - як? сам пан дог­ля­не?


- Хай во­ни виз­ди­ха­ють йо­му до но­чi… Вiн ду­має, сто сот крот йо­го ма, що я й у про­во­ди по­же­ну то­вар на па­шу? Лус­неш, а не дiж­деш… Щось маю ка­за­ти вам…


- Ну? ну?


- Приходьте з по­луд­ня до Мен­де­ля, то­дi ска­жу…


- Ну, ну!


- Побалакаємо, нап'ємось пи­ва, сто­над­цять… - Кінець фра­зи зги­нув за ти­ном.



***



Андрiй пос­пi­шавсь до­до­му. Пе­ред ним ле­жав шлях, кур­ний уже, хоч бу­ла ран­ня вес­на. Сi­ро­зе­ле­нi по­ля ля­га­ли з обох бо­кiв. Над шля­хом бi­лi­ла йо­го ха­луп­ка, мов йшла ку­дись з се­ла i зу­пи­ни­лась спо­чи­ти. По до­ро­зi тяг­лись лю­ди з цiп­ка­ми, з клун­ка­ми. Ось Га­фiй­ка ви­нес­ла од­но­му во­ди. Ста­ли й роз­мов­ля­ють. Знов над­хо­дить куп­ка… Ще ря­док… Про­хо­дять та й про­хо­дять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цi­лий ключ жу­рав­ли­ний. Iдуть та й iдуть. Десь у Тав­рiю, або на Ку­бань. От то­бi й ха­зяй­ськi си­ни, хлi­бо­ро­би… Своя зем­ля про­сить рук, а вiн зняв­ся та й… А що ж ро­би­ти­ме один з дру­гим на своїй ла­точ­цi? Нам­но­жи­ло­ся їх. Не­ма на вас вiй­ни або хо­ле­ри. Од­нi з се­ла, а дру­гi в се­ло, як отой Мар­ко Гу­ща, що не­дав­но при­ве­ли в се­ло, як реш­тан­та… Брав, па­не доб­род­зею, в Аде­сi на фаб­ри­цi сiм­над­цять кар­бо­ван­цiв у мi­сяць i по­чав бун­ту­ва­ти. Ма­ла, ка­же, пла­та, ба­га­то ро­бо­ти, не хо­че­мо, ка­же, своїми мо­зо­ля­ми пу­за­нiв зба­га­ча­ти. На­чальство йо­му од­но, а вiн йо­му дру­ге… Ну, не хо­чеш, то маєш: по­па­ри­ли на­га­ями та й гай­да до­до­му пiд ка­ла­ву­ром… Та я б та­ко­му бун­та­ре­вi…


А той стоїть… З ким це во­на за­ба­ла­ка­лась? Ли­бонь Про­кiп Канд­зю­ба? Та­ки вiн. Он вий­шла на по­рiг Ма­лан­ка та й схо­ва­лась на­зад…

Відгуки про книгу Fata morgana - Коцюбинський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: