Fata morgana - Коцюбинський

Андрiй пi­дiй­шов до ха­ти. Кри­ва, по­хи­ле­на ха­луп­ка, з чор­ною стрi­хою i бi­ли­ми стi­на­ми, сто­яла по­мiж за­ки­ну­тих, з за­би­ти­ми вiк­на­ми осель, ко­лись по­бу­до­ва­них фаб­ри­кою для ро­бiт­ни­кiв, i зда­ва­лась чимсь жи­вим i теп­лим се­ред хо­лод­них мер­цiв. Бi­ля ха­ти сi­рi­ли ско­па­нi гряд­ки, од во­рiт до по­ро­га ве­ла сте­жеч­ка. За­те су­сiд­нi го­род­чи­ки бу­ли пов­нi смiт­тя i гру­зу; не­об­роб­ле­на зем­ля їжи­лась то­рiш­нiм ба­дил­лям, i на чор­них руїнах завж­ди си­дi­ло во­рон­ня.

Андрiй зас­тав Ма­лан­ку по­кiр­ли­ву й лас­ка­ву, як завж­ди по служ­бi бо­жiй. Зна­чить, во­на ла­яти­ме йо­го сьогод­нi не так, як в бу­день, а з со­лод­кою ус­мiш­кою i нiж­ни­ми сло­ва­ми. Пог­ля­да­ючи ско­са на щiльно сту­ле­нi жiн­чи­нi вус­та, вiн з по­бiльше­ною жва­вiс­тю ски­нув з се­бе сви­ту i роз­сiв­ся на ла­вi, як пан. Га! Хi­ба вiн не гос­по­дар у своїй ха­тi! Про­те Анд­рiй пле­кав таємну на­дiю, що все ми­неться якось i жiн­ка не за­че­пить.

Та са­ме в той мент, здiй­ма­ючи з мис­ни­ка мис­ку, Ма­лан­ка ски­ну­ла на нього оком.

- Нанявся?

"О! та­ки по­чи­нається!" - по­ду­мав вiн, але удав не­вин­но­го.

- Що?

- Чи на­няв­ся в еко­но­мiї, пи­таю?

Ач, не­вiр­на ба­ба: i знає, що не був я там, а пи­тає.

- Ат, дай ти ме­нi спо­кiй з тою еко­но­мiєю… не те у ме­не на мис­лi те­пер. Он, ка­зав Гудзь - швид­ко сахар­ню бу­ду­ва­ти­муть.

- Слухай, сер­це Гуд­зя, слу­хай, Анд­рiй­ку… як­раз по­че­пиш тор­би, та й ме­нi до­ве­деться…

Вона сту­ли­ла су­хi гу­би i зня­ла очi до сте­лi! Що ж! во­на мов­чить, бо у свя­то грiх ла­ятись, але ко­ли б усiм тим, що пле­щуть про фаб­ри­ку, по­кор­чи­ло язи­ки, то це бу­ло б ду­же доб­ре. Фаб­ри­ка, фаб­ри­ка, а де во­на? Ну, бу­ла фаб­ри­ка, а хто мав ко­ристь з неї? Мен­дель. Мо­же, неп­рав­да? Мо­же, не в Мен­де­ля ли­шав вiн за­ро­бi­ток? Що во­ни ма­ють, чим жи­вi? У неї вже ру­ки по­сох­ли од пра­цi, во­на вже жи­ли з се­бе ви­со­та­ла, аби не здох­ну­ти, прос­ти гос­по­ди, з го­ло­ду…

I во­на со­ва­ла йо­му пе­ред очi су­хi i чор­нi, не­мов за­лiз­нi, ру­ки, го­лi до са­мо­го лiк­тя.

Бо чо­ло­вiк не за­ро­бить, ой не за­ро­бить, сер­це моє. Вiн ду­має про пи­во, а про те нi гад­ки, що…

I пiш­ло. Во­на йо­му ви­чи­ту­ва­ла, во­на йо­го спо­вi­да­ла, во­на кро­пи­ла йо­го, пiд­ку­рю­ва­ла i са­ди­ла чор­та­ми так обе­реж­но, так де­лi­кат­но, як тiльки мож­на бу­ло в не­дi­лю, по служ­бi бо­жiй, а вiн, чер­во­ний, не­мов ва­ре­ний рак, спо­чат­ку мо­в­чав, а да­лi й со­бi по­чав ве­ре­ща­ти тон­ким i на­дiр­ва­ним го­ло­сом.

Врештi пе­ре­мiг.

- Тьху, тьху, тьху! Три­чi тьху на твою зем­лю! Хай во­на то­бi за­па­деться! Не най­му­ся я й не бу­ду в зем­лi ри­ти­ся. Во­на ви­тяг­ла з ме­не усi си­ли та й пус­ти­ла на ста­рiсть го­ло­го. Тьху, ще раз тьху на неї…

Тодi Ма­лан­ка ста­ла, як стовп i зня­ла ру­ки до не­ба.

- Що ти ка­жеш, неп­ри­том­ний! Та ти ста­вай на ко­лi­на та цi­луй її… їж її, зем­лю свя­ту, во­на те­бе го­дує… во­на те­бе й схо­ває, чо­ло­вi­че…

Вона ста­ла бi­ла як бiль i справ­дi на­ля­ка­ла­ся.

Хмару роз­би­ла лас­тiв­ка. Вбiг­ла Га­фiй­ка, сквап­но хо­ва­ю­чи щось за па­зу­ху. Оте чис­те, вип­ле­ка­не, не­мов ви­ли­за­не ма­тiр'ю звi­рят­ко, та­ке ту­ге, як пру­жи­на, з круг­ли­ми брон­зо­ви­ми ру­ка­ми й но­га­ми, в зо­ло­тих во­ло­син­ках, ота вес­ня­на зо­ло­та бджiл­ка вки­ну­ла в ха­ту щось та­ке, вiд чо­го бi­лi стi­ни пiд низькою сте­лею ос­мiх­ну­лись, го­луб пе­ред об­ра­за­ми крут­нувсь на нит­цi, i ко­за­ки з чччер­во­но­го па­пе­ру, на­лiп­ле­нi на стi­нах, узя­ли­ся в бо­ки.

- Мамо, да­ва­ти обi­да­ти?

- Давай, да­вай, Га­фiй­ко… - Ма­лан­ка зра­зу одiй­шла. - Та чо­го ти кру­тиш­ся по ха­тi, мов дзи­га? Так i мис­ки поб'єш. I в церк­вi усе кру­ти­ла­ся та ог­ля­да­ла­ся…

- Та йо­го не бу­ло в церк­вi.

- Кого - "йо­го"?

- Та то я так…

- Що то­бi, дiв­ко, сьогод­нi: ма­ло бор­щу не пе­ре­ки­ну­ла.

- Страх, роз­ка­зує, яке дi­ялось: на­ро­ду, ка­же, як на вiй­нi, си­ла-си­лен­на… а кiн­нi нас­ту­па­ють, ду­шать. "Роз­ходьтесь", гу­ка­ють. А тi: "Не пi­де­мо, да­вай нам на­ше… ми за прав­ду".

- Та хто роз­ка­зує?

- Марко… не­дав­но прий­шов з Аде­су…

- Гущин? Ка­жуть - пiй­мавсь на зло­дiй­ст­вi, по­си­дiв у тю­рьмi та й при­ве­ли сю­ди на втi­ху ста­ро­му батько­вi.

Гафiйка спа­лах­ну­ла.

- Брехня! То лю­ди бре­шуть. Вiн нi­чо­го не крав, от їй же бо­гу!

- Та цить же ж бо! - гук­нув Анд­рiй. - Яке там зло­дiй­ст­во! Ме­нi уряд­ник роз­ка­зу­вав, як я хо­див на пош­ту. Вiн, Гу­ща отой, не крав, а на­род бун­ту­вав. Та­ко­му б, вряд­ник ка­же, у тюр­мi гни­ти, а не на во­лi бу­ти…

- Та їх там, та­ту, крив­ди­ли…

- Що ти тя­миш!.. От не­хай лиш по­ба­чу, що вiн тут ма­ну пус­кає та книж­ки лю­дям чи­тає - за­раз ру­ки на­зад та й до вряд­ни­ка.

- Оце на­па­ли­ся… не зна­ють са­мi за вi­що…

- А то­бi що? Ти ме­нi з ним - гля­ди - не прис­та­вай, бо як по­ба­чу, па­не доб­род­зею, то…

Але вiн не скiн­чив: са­ме в той мент, як Га­фiй­ка наг­ну­ла­ся, щоб вий­ня­ти з пе­чi гор­щик, з-за па­зу­хи ви­су­ну­лась в неї книж­ка i впа­ла до­до­лу. Га­фiй­ка по­ки­ну­ла гор­щик, вхо­пи­ла книж­ку i, вся чер­во­на, з очи­ма, пов­ни­ми слiз, про­жо­гом ви­бiг­ла в сi­ни. Анд­рiй пе­ре­вiв зди­во­ва­ний пог­ляд на Ма­лан­ку.

Але Ма­лан­ка бу­ла вже не свя­та й не бо­жа. Во­на зра­зу за­бу­ла, що в не­дi­лю не мож­на ла­ятись, i свi­ти­ла до чо­ло­вi­ка зе­ле­ни­ми очи­ма.

Андрiй мав гар­ну прис­ма­ку до не­дiльно­го обi­ду, тим бiльш, що скiльки не кли­ка­ли Га­фiй­ку їсти, во­на не ввiй­шла вже до ха­ти. На дум­цi про Гу­щу ста­рi по­ми­ри­лись.

***

Ну, дав бог не­дi­лю, мож­на спо­чи­ти. Ма­лан­ка сi­ла на при­зьбу i пок­ла­ла на ко­лi­на ру­ки. Анд­рiй ку­дись по­дав­ся; Га­фiй­ка на му­зи­ках, а в ха­тi сум­но.

Сонце стоїть низько, так у три чо­ло­вi­ка до зем­лі; по­рож­нi й об­дер­тi ха­луп­ки ки­да­ють кост­ру­ба­тi тi­нi. Кур­на до­ро­га з-пiд Ма­лан­чи­них нiг бi­жить у по­ле. Навк­ру­ги пус­то. Че­лядь гу­ляє на май­да­нi: ста­рi го­мо­нять пiд во­рiтьми, а в Ма­лан­ки зви­чай­нi гос­тi - ду­ми.

Ох, бо­же, бо­же, трош­ки то­го вi­ку, а як важ­ко йо­го про­жи­ти. Анд­рiй знов не на­няв­ся. Отак що­ро­ку. Лег­ко­го хлi­ба шу­кає. Всю, ка­же, си­лу дур­но од­дав зем­лi, бiльше не хо­чу. Знов бу­де риб­ку ло­ви­ти… на пош­ту по­бi­жить, як пан пош­ле, зай­ця пiдст­ре­лить. Лю­ди жнуть або ко­сять, а її Анд­рiй iде стеж­кою, ре­мiн­на тор­ба че­рез пле­че, бриль на по­ти­ли­цi i цiп­ком ви­ма­хує…

Курить щось по до­ро­зi. Що во­но бi­жить так пруд­ко? Ага, ли­бонь па­нич Льольо з су­сiдньої еко­но­мiї у гос­тi їдуть до дво­ру. Ав­жеж. Он i пан­на То­ся… i гор­ба­та