Fata morgana - Коцюбинський

А на ву­ли­цi по­чи­нав­ся рух. Бiг­ли дiв­ча­та, мо­ло­ди­цi, дi­ти, з цiп­ка­ми, з хво­рос­ти­на­ми. Ло­по­та­ли пiд­тич­ки, гу­па­ли бо­сi но­ги, бре­ха­ли ско­лош­ка­нi со­ба­ки. "Сте-па-а-не!.. бi­жи вiв­цi ви­лу­ча­ти!"… Бi­жи са­ма-а!.. - "Ма­ти ка­за­ли то­бi,- бо­дай бись лус­нув!"… - Та­то ка­за­ли то­бi, - щоб ти скру­ти­ла­ся-а-а!.. - "На­ших шес­те­ро, гля­ди, Ма­рiй­ко!"… "Не роз­гу­би яг­нят, як учо­ра, бо на га­муз поб'ю!"… - Що-о? Де-е? Тюу - гаа!..

Сонце сi­да­ло чер­во­но. Вiк­на го­рi­ли, як пе­чi, стi­ни ха­луп ста­ли ро­же­ви­ми, по бi­лих со­роч­ках роз­ли­лось чер­во­не свi­т­ло. Зда­ле­ку йшла на се­ло хма­ра ку­ря­ви. Во­на все наб­ли­жа­лась, рос­ла, здiй­ма­лась до не­ба, вреш­тi, сон­це пiр­ну­ло в неї i роз­си­па­лось ро­же­вою млою. Звiд­ти до­хо­ди­ли якiсь три­вож­нi зву­ки, не­мов дi­ти пла­ка­ли або десь цi­пи гу­па­ли на то­ку - i рап­том ове­ча ота­ра зал­ля­ла ву­ли­цю i ско­лих­ну­ла по­вiт­ря неск­лад­ним бе­кан­ням. Жи­ва ма­са ове­чих тiл те­р­лась вов­ною, трем­тi­ла i ко­ли­ха­лась, як драг­лi; цi­лий лiс тон­ких нi­жок за­миг­тiв пе­ред очи­ма, го­лi дур­нi мор­ди розк­ри­ва­ли па­щi се­ред ро­же­вої ку­ря­ви i пла­ка­ли: бе-е-е… ме-е-е… В ро­же­во­му ту­ма­нi, мов тi­нi, сно­ви­га­ли лю­ди, з'явля­лись i ще­за­ли не­яс­нi об­ри­си хат, в мо­рi ове­чо­го ле­мен­ту ги­ну­ли вся­кi зву­ки, весь цей гар­ми­дер на­га­ду­вав сон. Зза­ду ота­ри йшов чор­ниш ча­бан, ви­со­кий, ще бiльший од не­пев­но­го свiт­ла, не­мов мi­фiч­ний бог, ляс­кав з пу­ги i кри­чав ди­ким, гру­бим го­ло­сом, пок­ри­ва­ючим усе:

- Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..

Вже нi­чо­го не­ма на ву­ли­цi, все щез­ло, як сон, пил по­ти­ху сi­дає на зем­лю, а ве­чiрнє по­вiт­ря все ще трем­тить жи­вим акор­дом зав­ми­ра­ючих зву­кiв.

На зем­лю гля­ну­ли ти­хi зо­рi.

***

Синi стi­ни, в кут­ку бе­бе­хи, за­ли­тий пи­вом стiл. Тiс­ний ва­нькир­чик в Мен­де­ля.

- Не мо­роч­те ме­нi, Хо­мо, го­ло­ви - ка­жiть за­раз: бу­де фаб­ри­ка? Ка­жiть - бу­де?

Пиво пi­ниться в зе­ле­них склян­ках i шу­мить в го­ло­вi.

- Таже ска­зав, що бу­де.

- О! о! А на­що ж ви ра­ди­те од­да­ти Га­фiй­ку в най­ми?

- Раджу. Од­на­ко­во про­па­де дiв­ка. Наїсть, нап'е вдо­ма, то­бi ж гiр­ше бу­де… А їй од­на до­ля: у най­мах. Ду­маєш - возьме хто бiд­ну? По­си­вiє дiв­кою. Най­май, ко­ли лю­ди трап­ля­ю­ть­ся. Завт­ра ж од­ве­деш в Ями­ще до еко­но­ма: доб­рий па­нок, щоб йо­му чер­ви язик сто­чи­ли. Що ж, бу­де­мо сва­та­ми? То­го те­бе й кли­кав до Мен­де­ля.

- Не ка­жiть ме­нi про те, не люб­лю. Я й в мис­лi не мав та­ко­го.

- Наймай, Анд­рiю.

- Облишiть, Хо­мо. Кра­ще пий­мо.

- Чого ти чва­ниш­ся? Стар­цi, злид­нi, жи­во­ти з го­ло­ду при­со­х­ли до спи­ни, а во­но прин­диться… Ка­жу, най­май, ка­яти­меш­ся по­тiм.

- Е, я та­ко­го не люб­лю. На­що ро­би­ти з пис­ка ха­ля­ву.

Андрiй по­чер­во­нiв i встав з-за сто­лу.

- Сиди… Мо­же, не прав­да? Ти ду­маєш, що ти лю­ди­на? Со­ба­ка. Яке на­ше жит­тя? Со­ба­че. Та ти си­ди.

Гудзь пок­лав Анд­рiєвi на пле­чi свої здо­ро­вен­нi ру­ки i по­са­див. По­то­му наб­ли­зив до нього свiй без­ву­сий чер­во­ний од пи­ва вид, од яко­го па­шi­ло жа­ром.

- Ти не кру­ти… Ти ме­нi ка­жи: скiльки лiт про­жив? П'я­т­де­сят? До­жи­ваєш вi­ка? А де ж твої мо­ло­дi лi­та, де твоя си­ла, по­ка­жи свою пра­цю. Мо­зо­лi по­ка­зуєш? По­ка­жеш ще й горб… Цi­лий вiк з те­бе лус­ку шкреб­ли, а ти, во­ле, у плу­зi йди! На­ша до­ля та­ка - ро­бiм i грудьми, та не бу­де­мо лю­дь­ми. Ти глянь на ме­не: га­даєш - Хо­ма пе­ред то­бою? - Ху­до­би­на. Як став зма­леч­ку бi­ля то­ва­ру, так i до­сi. Цi­лий вiк з ху­до­бою, сам ху­до­би­ною став. Цi­ле жит­тя хвос­ти ба­чив за­мiсть лю­дей: баб­рав­ся у гною, у гною спав, на гною їв, на ку­пi гною й здох­ну. Я за­був, як йо­го у ха­тi сплять, сто­над­цять чор­тiв йо­му у хвiст! Со­роч­ка на то­бi заш­ка­руб­ла, як ко­ра на де­ре­вi, шта­ни ума­за­нi в во­ля­чу маз­ку, бо кров во­лам пус­каю, рук не мо­жу од­ми­ти з гною. Ся­ду з че­ляд­дю обi­да­ти, кож­не од ме­не нiс вер­не - смер­дить. А ти га­даєш - пах­не? Тi­каю од лю­дей - до во­лiв тi­каю. З во­ла­ми роз­мов­ляю… Я до них го­во­рю, жур­бу свою ви­ли­ваю, а во­ни ре­ми­га­ють… та ре­вуть, та хвос­та­ми од­вер­та­ють. Тiльки в ме­не й роз­ва­ги. А ти ду­мав - жiн­ка до ме­не за­го­во­рить та ще й при­гор­не… дi­ти за­ще­бе­чуть… своя ха­та зог­рiє. Ха! За ти­ми во­ла­ми я по­си­вiв па­руб­ком, по­би­ла б їх мо­ро­ка. Те­пер тiш­ся на ста­рiсть, щоб йо­му ди­ха­ти не да­ло, щоб йо­го по­нес­ло по­верх де­ре­ва, на без­го­лов'я! Щоб вiн го­ло­вою на­ло­жив, нуж­да б тя по­би­ла!.. Сто сот крот йо­го ма… Бо­дай…

- Гей, чо­го кри­чиш, чо­ло­вi­че, чо­го лаєшся?

- Га? Ла­юся чо­го? на ду­шi лег­ше… як нах­ма­риться там - ви­ла­юсь i лег­ше… як­би не ла­явсь - зго­рiв би. Та­ку злiсть в со­бi по­чу­ваю, аж ду­ша па­шить… як за­пе­че, як за­пе­че - так узяв би в ру­ки довб­ню та й пе­ре­бив би усiх. Хо­див би од ха­ти до ха­ти - та й по го­ло­вi, та й по го­ло­вi. Од­но­го за те, що п'є людську кров, а дру­го­го - що не бо­ро­нить. А по­то­му пi­д­па­лив би, щоб усе вог­нем взя­ло­ся та по­пе­лом роз­вi­ялось, щоб тiльки ли­ши­лась го­ла зем­ля та яс­не сон­це…

Хома сто­яв у ха­тi ви­со­кий, аж пiд сте­лю, очi йо­го ди­ви­лись ку­дись по­за стi­ни, без­ву­сий, змор­ще­ний, як у ба­би, вид скри­вив­ся. Вiн аж трем­тiв. По­то­му рап­том зiв'яв, опус­тив­ся на ла­ву i душ­ком ви­пив пи­во.

Андрiя взя­ло за жи­ве. Вiн теж хо­тiв, щоб йо­го слу­ха­ли, по­чу­ли все йо­го жит­тя, як во­но ста­ло пе­ред ним: отут, в тi­с­но­му ванькiр­чи­ку. До­жив до си­во­го во­ло­са, а доб­ра не за­з­нав, ой, нi…

- Я так мiр­кую, Хо­мо, ко­ли чо­ло­вiк пра­цює…

Але Хо­ма знов сер­див­ся.

- Пропади ти про­па­дом… Од­но­му все, дру­го­му нi­чо­го. Хi­ба я не ба­чив, як ста­ра па­нi…

- Коли чо­ло­вiк пра­цює, вiн му­сить за те щось ма­ти. А як зем­ля ме­нi нi­чо­го не дає…

- …Стара па­нi цi­лу зи­му то­пи­ла в гру­бах по­лот­ном, що ли­ши­лось од пан­щи­ни…

- Ну, як зем­ля нi­чо­го не дає - на чор­та во­на ме­нi? Од­на­ко­во ме­нi, чи я най­мит на своїй зем­лi, чи на чу­жiй. А все най­мит. Прав­ду ви…

- …Злежалось по­лот­но в ко­мо­рах… Лю­ди про­ха­ють - дай­те хоч на со­роч­ку, - хай пра­ця людська не ги­не мар­но. Та ти слу­хай же бо.

- Слухаю, слу­хаю. Гей, чуєте, прав­ду ви мо­ви­те: та­ки со­ба­че жит­тя маємо. Таж то ви­со­та­ли з ме­не всi жи­ли. Таж то цi­лий вiк свiй на­пи­хав я чу­жу пельку. Ще як бу­ла фаб­ри­ка, жив якось, а як зго­рi­ла…

- Авжеж по­го­рi­ло, усе по­лот­но зго­рi­ло.

- Яке по­лот­но?

- Як - яке? Таж роз­ка­зу­вав.

- А - так-так… Ну, пий­мо кра­ще. За