Fata morgana - Коцюбинський

Вона якось хо­ди­ла на­вiть на яр­ма­рок, а по­то­му су­ди­ли Ма­лан­ку на се­лi: пев­но, ба­ба має гро­шi та ли­ше таїться з тим, бо все веш­та­лась по яр­мар­ку та тор­гу­ва­ла пiдс­вин­ка…

***

Якось над­ве­чiр Ма­лан­ка вий­шла з ха­ти i натк­ну­лась на Га­фiй­ку, що сто­яла при­ту­ле­на до од­вiр­ка.

- Ти що тут ро­биш? - пос­пи­та­ла во­на її, але, гля­нув­ши на Га­фiй­ку, Ма­лан­ка так i зом­лi­ла.

- А що то­бi та­ке?

Гафiйка не од­по­вi­да­ла. Во­на сто­яла зiг­ну­та, блi­да, аж чо­р­на, i трем­тi­ла.

- Що з то­бою? - до­пи­ту­ва­лась Ма­лан­ка i взя­ла Га­фiй­ку за хо­лод­нi ру­ки.

Гафiйка мов­ча­ла i тi­па­лась, як у про­пас­ни­цi. Ма­лан­ка за­ве­ла її до ха­ти i ки­ну­лась свi­ти­ти свiт­ло. Блi­де свiт­ло ще чо­р­нi­шi тi­нi пок­ла­ло на її бi­ло­му ви­ду, ши­ро­ко одк­ри­тi жа­хом очi заб­ли­ща­ли, як скля­нi. Ма­лан­ка зов­сiм пе­ре­ля­ка­лась. По­са­ди­ла Га­фiй­ку на пiл i по­ча­ла трем­тя­чи­ми ру­ка­ми об­ма­цу­ва­ти її ли­це, го­ло­ву.

- Що то­бi? На­ля­ка­ла­ся? Бо­лить що?

Одповiдi не бу­ло. Тiльки пiд ру­ка­ми в Ма­лан­ки тi­па­лось хо­лод­не тi­ло.

Маланка по­ча­ла гу­ка­ти Анд­рiя. Та Анд­рiя десь не бу­ло.

Маланцi за­хо­ди­ло в го­ло­ву, що ста­ло­ся з Га­фiй­кою? Нав­ро­чив хто? На­ля­кав? Пiд­вi­яло? Ку­ди во­на хо­ди­ла? де бу­ла? Що ж це, гос­по­ди, по­дi­ялось з дiв­чи­ною! Ко­ли б хоч ска­за­ла, ко­ли б про­мо­ви­ла, а то мов­чить, як не­жи­ва…

Склянi очi i чор­ний, схуд­лий зра­зу вид ля­кав Ма­лан­ку, i во­на по­ча­ла са­ма тру­си­тись над Га­фiй­кою, хрес­тя­чи її всю дрiб­ни­ми хрес­та­ми.

На щас­тя, над­хо­див Анд­рiй. Вiн був ве­се­лий, чи на­пiд­пи­т­ку, бо го­во­рив го­лос­но i зво­ру­ше­но.

- Ну, так i є… я ще то­дi ка­зав… Наїха­ли i заб­ра­ли…

Маланка за­ши­пi­ла на йо­го.

- Де ти во­ло­чиш­ся?

- Де ж? На ву­ли­цi. Ди­вив­ся, як ве­ли Мар­ка Гу­щу… наїха­ли й заб­ра­ли. Дог­рав­ся. Я б та­ко­го, па­не доб­род­зею, за шию та на га­луз­ку. Ко­рот­ка спра­ва…

З по­лу по­чув­ся сто­гiн.

- Цить! - на­ки­ну­лась на Анд­рiя Ма­лан­ка: - ба­чиш, зас­лаб­ла… Бi­жи за­раз по Мар'яну… мо­же, од­шеп­че, пiд­ку­рить чи пе­ре­по­лох ви­ка­чає… не зна­ти, що їй та­ке. Ну, бi­жи ж швид­ше…

Андрiй по­давсь до шеп­ту­хи.

Мар'яна, ма­буть, по­мог­ла, бо за два днi Га­фiй­ка пiд­ве­лась. Ху­да, жов­та, аж чор­на, не­мов удо­ви­ця, сум­на i мов­чаз­на. Во­на все тi­ка­ла з ха­ти, щоб не бу­ти вку­пi з ста­ри­ми. Най­бiльше уни­ка­ла батька, не­мов бо­ялась йо­го. На са­мо­тi пла­ка­ла. I ду­ма­ла, ду­ма­ла, аж їй тiс­но ста­ва­ло од ду­мок…

***

Не все го­ре, бу­ва­ли й ра­до­щi.

Пiсля дов­го­го лiтнього дня, ко­ли сон­це сi­дає, а роз­пе­че­на зем­ля по­во­лi ски­дає з се­бе зо­ло­тi ша­ти, ко­ли на блi­де, втом­ле­не днем не­бо з'явля­ються крадько­ма нес­мi­ли­вi зо­рi, в ос­танньому про­мiн­нi сон­ця справ­ляє гри­ща муш­ва, а див­но м'яке, зло­то­ро­же­ве по­вiт­ря прий­має од­даль буз­ко­вi то­ни i ро­бить прос­то­ри ще шир­ши­ми i ще глиб­ши­ми, - Ма­лан­ка з Га­фiй­кою во­ло­чать кур­ною до­ро­гою уто­му тi­ла й приємне по­чут­тя скiн­че­но­го дня. Во­ни не­суть до­до­му спе­че­не, як i зем­ля, тi­ло, а в склад­ках оде­жi па­хо­щi стиг­ло­го ко­ло­са. Не роз­мов­ля­ють. Йдуть мовч­ки, по­ма­ху­ють сер­па­ми. Ро­зiг­ну­та вреш­тi спи­на, пу­ще­на вiльно ру­ка, ще злег­ка трем­тя­ча од цi­ло­ден­но­го нап­ру­жен­ня, до­тик мок­рої со­ро­ч­ки, хо­лод­ної од ве­чiрньої вог­кос­тi, м'який пил пiд но­га­ми за­мiсть стер­нi зда­ються те­пер щас­тям. А вдо­ма че­кає спо­чи­нок i сон, ко­рот­кий, як лiт­ня нiч, але со­лод­кий, як хо­лод­ний лист до ра­ни. Ко­ли б швид­ше до­до­му… не ве­че­ря­ти, не си­дi­ти, не роз­мов­ля­ти, а впас­ти на ла­ву, як ка­мiнь в во­ду; i вмить скле­пи­ти очi.

Сонна, на­пiвп­ри­том­на, Ма­лан­ка розк­ла­дає в пе­чi во­гонь i прис­тав­ляє ок­рiп, щоб зго­ту­ва­ти Анд­рiєвi ве­че­рю. Во­гонь па­лає i гу­го­тить, а во­на зап­лю­щує очi, хи­тається, i їй зда­є­ть­ся, що то шу­мить ко­ло­сом ни­ва i серп чер­кає по стеб­лу. Ой, як душ­но, як сон­це пра­жить. Ба нi, таж то во­гонь пе­че, бо близько ста­ла. Ось во­на на­жа­ла снiп i кру­тить пе­ре­вес­ло… так бо­лить спи­на, труд­но зiг­ну­тись. Ага: то во­на тiс­то мi­сить на га­луш­ки. Жни, Га­фiй­ко, жни… труд­но, сер­це, за­ро­би­ти, за два­над­ця­тий снiп жав­ши, а тре­ба… Що, пуч­ку врi­за­ла, си­чиш з бо­лю?.. Ай, нi, таж то ок­рiп збi­гає…

Сьорбає юш­ку Анд­рiй… здається, го­во­рить щось… у ха­тi чи над­во­рi?..

- Чом не ве­че­ряєш?

- Га?

- Вечеряти йди…

- Вечеряй сам… я по­то­му.

Ложки тре­ба по… а-а-а!.. по­ми­ти. Та­кi но­ги важ­кi, мов у чо­бо­тях… а го­ло­ва ж… го­ло­ва, лед­ве на в'язах здер­жиш…

Ну, вреш­тi… На призьбi кра­ще. Ти спиш, Га­фiй­ко?.. По­ду­ш­ку взя­ла б… ну, спи й так, ди­ти­но, ко­ли зас­ну­ла. Ой, кiс­то­ч­ки ж мої, кiс­точ­ки бо­лю­чi. Ой, мої ру­ченьки, нi­женьки мої… Iже єси на не­бе­си… Хлiб наш на­сущ­ний… А-а-а!.. зо­рi див­ляться з не­ба. Жа­би кря­ка­ють до сну. Бла­кит­на ба­ня спус­кається все ниж­че i ниж­че… на­ля­гає на тi­ло, гнi­тить по­вi­ки… Так со­лод­ко, спо­кiй­но… Не встав би й на суд стра­ш­ний, не звiв­ся б i до до­лi… А не­бо все ниж­че та й ниж­че… пес­тить, обiй­має… зо­рi лос­ко­чуть, не­мов цi­лу­ють. Ду­ша роз­пус­ти­лась в бла­ки­тi, тi­ло при­лип­ло до призьби i та­не, як вiск на вог­нi. Не­ма нi­чо­го… не­бут­тя… пов­не не­бут­тя!..

Хiба ж не ра­до­щi!

***

Допiру по жни­вах по­ка­за­ло­ся, що зи­ма бу­де го­лод­на. По­су­ха та й по­су­ха. Жи­та за­па­ли­ло, хлiб уро­дивсь рiд­кий та без­си­лий. Смiх i го­ре бу­ло ди­ви­тись на те, що за­жа­ли Ма­лан­ка з Га­фiй­кою, а наст­ре­ля­них Анд­рiєм ка­чок та зай­цiв па­ни поїли. Ще труд­нi­ше за­ро­би­ти бу­де сеї зи­ми, нiж то­рiк, а тi, що мi­ря­ли зем­лю, як щез­ли, так i слiд їх про­пав. Анi чут­ки. Анд­рiй теж мов­чить щось про фаб­ри­ку.

По се­лу йшли роз­мо­ви про Гуд­зя. Опо­вi­да­ли, що вiн у гнi­ву за­бив ло­ма­кою во­ла. Уда­рив по­пiд ву­хо i роз­ко­лов го­ло­ву. За те пан прог­нав йо­го з дво­ру, i те­пер Гудзь веш­тає­ть­ся без служ­би, про­пи­ває ос­тан­ню оде­жу та хва­литься, що й па­но­вi та­ке бу­де, як во­ло­вi. Ко­лись вiн зас­ко­чив i до Анд­рiя.

- Ловиш риб­ку, "па­не доб­род­зею"? - при­вi­тав вiн йо­го з п'я­ним смi­хом. Ло­ви, ло­ви, мо­же, нею по­дав­ляться тi, що їдять її. Фаб­ри­кант! Вiн ду­має, що для нього фаб­ри­ку збу­ду­ють. Аяк­же, чор­та пух­ло­го до­че­каєшся!.. Со­ви га во­ро­ни там жи­ти­муть, по­ки не за­ва­литься iк ли­хiй ма­те­рi. Ка­жи - на­й­маєш Га­фiй­ку? Нi? Во­лiєш з го­ло­ду зги­ну­ти, як ру­да ми­ша зи­мою? Ну, зди­хай, враг те­бе бе­ри з усiм код­лом, хi­ба ме­нi що? Знай­де­мо й дру­гу!..

Вiн роз­сер­див­ся, грим­нув две­ри­ма i вий­шов з ха­ти, але за хви­ли­ну знов про­су­нув у две­рi чер­во­не й зав­зя­те об­лич­чя.

- Гей ви, фаб­ри­кан­ти! Пам'ятай од­но з дру­гим, що ще при­й­де ко­за до во­за та