Fata morgana - Коцюбинський

сум. Пла­чуть го­лi де­ре­ва, пла­чуть со­лом'янi стрi­хи, вми­вається сльоза­ми убо­га зем­ля i не знає, ко­ли ос­мiх­неться. Сi­рi днi змi­ня­ють тем­нiї но­чi. Де не­бо? Де сон­це? Мi­рi­ади дрiб­них кра­пель, мов вмер­лi на­дiї, що зня­лись за­над­то ви­со­ко, спа­да­ють до­до­лу i пли­вуть, змi­ша­нi з зем­лею, бруд­ни­ми по­то­ка­ми. Не­ма прос­то­ру, не­ма роз­ва­ги. Чор­нi ду­ми, го­ре сер­ця, кру­тяться тут, над го­ло­вою, ви­сять хма­ра­ми, ко­тяться ту­ма­ном, i чуєш ко­ло се­бе ти­хе ри­дан­ня, не­мов над вмер­лим…

Маленьке, сi­ре, зап­ла­ка­не вi­кон­це. Крiзь йо­го вид­ко обом - i Анд­рiєвi i Ма­лан­цi, як бруд­ною, розг­руз­лою до­ро­гою йдуть за­ро­бiт­ча­ни, йдуть та йдуть чор­нi, по­хи­ле­нi, мо­к­рi, не­щас­нi, не­мов ка­лi­ки-жу­рав­лі, що вiд­би­лись од сво­го клю­ча, не­мов осiн­нiй дощ. Йдуть i зни­ка­ють у сi­рiй без­вiс­тi…

Тьмяно в ха­луп­цi. Цi­дять мо­рок ма­ленькi вiк­на, хму­ря­ть­ся вог­кi кут­ки, гнi­тить низька сте­ля, i пла­че за­жу­ре­не сер­це. З цим без­ко­неч­ним ру­хом, з цим бе­зу­пин­ним спа­дан­ням дрiб­них кра­пель пли­вуть i згад­ки. Як крап­лi сi - упа­ли й за­ги­ну­ли в бо­ло­тi днi жит­тя, мо­ло­дi си­ли, мо­ло­дi на­дiї. Все пiш­ло на дру­гих, на сильнi­ших, на щас­ли­вi­ших, не­мов так i тре­ба.

Немов так i тре­ба…

А дощ iде… Гор­ба­ти­ми тi­ня­ми у хат­нiм прис­мер­ку, си­дять ста­рi, не­мов рi­ша­ють за­га­да­не Гуд­зем зав­дан­ня: - чи прий­де ко­за до во­за? А ма­буть, прий­де…

ЧАСТИНА ДРУГА

Снiги впа­ли ве­ли­кi, i Анд­рiй ра­до про­ки­дає од по­ро­га до во­рiт стеж­ку. Во­но усе ж ро­бо­та, та й не му­сить чо­ло­вiк вiч­но стир­ча­ти в ха­тi, де свi­тить по­рож­нiм оком го­лод та нуж­да тов­четься по вог­ких кут­ках. Бо то, па­не доб­род­зею, при­хо­дять ос­тан­нi ча­си: i рад би щось за­ро­би­ти, та не­ма де. Не знаєш, як пе­ре­бу­ти зи­му. Ма­лан­ка чор­на, зсох­лась уся на ша­ба­тур­ку, тiльки оком пе­че та ко­лить, та бу­хи­ка по ха­тi, аж шиб­ки де­рен­чать. Ве­сiльну пам'ятку маєш, Ма­ла­сю. Аяк­же… Як брав па­нич Льольо, той, з су­сiдньої еко­но­мiї, в на­шо­го дi­ди­ча доч­ку, ста­ра на­че зду­рi­ла: чим стрi­ну, як бу­дуть од вiн­ця їхать - яч­мiн­ним хлi­бом? Во­на в них слу­жи­ла, на її очах i па­нич ви­рiс… Бi­га­ла по се­лу, змок­ла, на ка­чан змерз­ла, по­ки не вип­ро­ха­ла десь па­ля­ни­цi. Ли­бонь в ко­ва­ли­хи. Прав­да, дав па­нич Льольо два зло­ти та один ба­бi Мар'янi од­да­ла, бо як схо­пи­ла колька, то ма­ло ду­ша не втiк­ла з тi­ла. А те­пер маєш - бу­хи­кай, сер­це… па­н­ську лас­ку ви­ки­дай з гру­дей…

Андрiй ро­зiг­нув спи­ну i заст­ро­мив ло­па­ту. Вiн заг­рiв­ся, ди­мiв па­рою, не­на­че ко­мин, ву­си i бро­ви ста­ли в нього мо­лоч­нi.

Село бу­ло за­си­па­не снi­гом до по­ло­ви­ни, ни­зенькi ха­ти осi­ли пiд синьою ба­нею не­ба, не­мов ба­би в на­мiт­ках на ко­лi­на ста­ли у церк­вi; за ко­ли­во­ро­том по по­лi око м'яко бiг­ло снi­га­ми аж до край­не­ба i не ма­ло на чо­му спи­ни­тись.

Андрiй взявсь за ло­па­ту i знов зло­вив за­губ­ле­ну дум­ку.

Бо вiн со­бi так пок­ла­дає: як пi­де чо­ло­вi­ко­вi з яко­го дня, то так во­но вже i йдеться… Ста­ра ка­же, що зна­ла, а вiн не спо­дi­вав­ся на­вiть. Де-де! Щоб син ха­зяй­ськiй та взяв убо­гу? Щоб Про­кіп зас­ва­тав Га­фiй­ку? Ну, що ж, та­ки бу­ло. Рiзд­во iз ха­ти, а ста­рос­ти в ха­ту, та нi­чо­го з то­го не вий­ш­ло. За­тя­лась дiв­ка i анi руш. Йо­му нi­чо­го, а Ма­лан­ці го­ре ве­ли­ке. Не спа­ла, а сни­лось за ха­зяй­ським си­ном ба­чи­ти доч­ку, по­ле ора­ти, в го­ро­дi са­ди­ти… Ха-ха! об­ли­жи губ­ки, Ма­ла­сю… Дiв­ка не хо­че. Гля­ди, чи не Мар­ко в го­ло­вi в неї. Мо­же, вже й кiс­точ­ки йо­го згни­ли, мо­же, по­мер десь у тюр­мi. Бу­ла дiв­ка як огi­ро­чок, а ста­ла не­мов чер­ни­ця. Схуд­ла, мов­чить i до батька жаль має. А вiн чим ви­нен? Хi­ба вiн зав­дав Гу­щу в тюр­му? Бо що, па­не доб­род­зею, бун­тар, то та­ки прав­да, зна­ли, що з ним зро­би­ти…

Хе, от вже й вто­мив­ся. Геть чис­то зах­ляв на зи­му, за­хар­чу­вав­ся. Ще лi­том нi­чо­го: бу­ря­чок там, ци­булька, риб­ки на­ло­виш…

Ну, Про­кiп не мав чо­го жда­ти. Iн­шу зас­ва­тав... Аяк­же… Ма­лан­ка аж пла­ка­ла з злості…

- Га! Фаб­ри­кант! Бач, як ста­рається, щоб жiн­ка нi­жок не за­мо­чи­ла, бо­ляч­ка б… Здо­ров!

- Ху!.. Бо­дай вас, Хо­мо, як на­ля­ка­ли… Дай, бо­же… взнаєте, те­пер та­кий по­лох­ли­вий, що й тi­нi своєї бо­юся.

- Хiба в те­бе ду­ша? От за­ячий дух…

Хома ви­ди­мо глу­зує. В зморш­ках ста­ро­го без­ву­со­го-ви­ду гли­бо­ко за­ляг­ла злiсть.

Андрiй звик вже до то­го. Вiн знає, що вiд­ко­ли пан прог­нав Гуд­зя, злид­нi ще гiр­ше йо­го об­сi­ли, а про­те ка­же:

- Добре вам, Хо­мо, що ви са­мi, а у ме­не три пельки в ха­тi.

- Ха-ха… Ме­нi? А, доб­ре, бо­дай йо­му так лег­ко зди­ха­ти, як ме­нi жи­ти…Став пи­во, ска­жу но­ви­ну.

- Де-де? Я вже за­був, яке во­но на смак… Про фаб­ри­ку? Ет, ба­га­то вже го­во­ри­ли…

- Не вi­риш? Па­нич Льольо ста­вить гу­ральню.

- Та ну?

- Не ну, а справ­дi. З ста­рої са­хар­нi зроб­лять гу­ральню, ще й дiм для се­бе збу­дує Льольо, щоб вiн то­бi лус­нув на ра­дiсть.

- Та що ви ка­же­те? Звiд­ки?

- Не вi­рить, чор­то­ве зiл­ля… Ки­дай ло­па­ту, хо­дiм.

- Куди?

- Не пи­тай, а хо­дiм.

Андрiй кру­тив ло­па­ту в ру­ках i ней­мо­вiр­но ди­вив­ся на Гу­д­зя. Вреш­тi встро­мив ло­па­ту в снiг i опи­нивсь за во­рi­ть­ми.

- Нащо ло­па­ту по­ки­нув, ще хтось по­тяг­не, ти! - по­чув вiн го­лос Ма­лан­чин, але на­вiть не озир­нув­ся.

Брiв у снiг, пос­пi­шав за Хо­мою. Хо­ма ста­вив но­ги рi­шу­че, злiс­но, як го­во­рив, а снiг роз­ки­дав, на­че ко­ня­ка. Анд­рiй го­лос­но са­пав, йо­го очi бiг­ли ку­дись на­пе­ред, на­зуст­рiч му­ро­ва­ним стi­нам, що, зда­ва­лось, уже трем­тi­ли вiд жи­во­го ро­бо­чо­го ру­ху, уже бу­ха­ли з ко­ми­нiв ди­мом.

"На сей раз Хо­ма не ду­рить", ка­ла­та­ло сер­це в Анд­рiя.

Iшли без­люд­ним се­лом, за­си­па­ним снi­гом, мов глу­хим лi­сом, який швид­ше хо­тi­лось ми­ну­ти, щоб по­ба­чить прос­то­ри.

Коли ж на­реш­тi ка горб­ку пе­ред ни­ми за­чор­нi­ли руїни са­хар­нi, Анд­рiй ви­раз­но на мить по­ба­чив ди­ми, по­чув зна­й­о­мий го­мiн. Прав­да, ди­ми враз щез­ли, за­те бi­ля са­хар­нi роїлась ку­па лю­дей i чор­нi­ли пiд­во­ди.

- Куди бi­жиш? Пос­тиг­неш…

Андрiй од­мах­нув­ся ру­кою. Ет, що там те­пер Хо­ма… Вiн ба­чив уже вал­ку са­ней з ко­ло­да­ми, бру­са­ми, пов­нi луб­ки че­р­во­ної цег­ли, не­мов мис­ки ягiд, во­ло­ха­тих ко­ней, за­ку­та­них у влас­ну па­ру, зiг­ну­тi спи­ни, пiд­ня­тi пу­ги… Ньо… Вйо! Соб-соб!..

На под­вiр'ї сто­яв при­каж­чик i се­ред кри­кiв та зой­ку при­й­мав ма­те­рi­ал.

Андрiй бi­гав од са­ней до са­ней, об­ма­цу­вав де­ре­во, сту­кав по цег­лi, заг­ля­дав кож­но­му в очi, не­мов пи­тав­ся, чи прав­да? Пе­ред при­каж­чи­ком зняв шап­ку i дов­го мовч­ки сто­яв.

Пiдiйшов до Хо­ми i ос­мiх­нув­ся.

- Буде?

- А бу­де…

- Гуральня?

- Таже ка­зав.

Споловiлi, зе­лен­ку­ва­тi очi Анд­рiя бли­ща­ли, як лiд, що та­не на сон­цi. Во­ни пес­ти­ли чор­нi, за­дим­ле­нi стi­нi