Fata morgana - Коцюбинський

- А як же з Га­фiй­кою? Най­маєш?

- Та го­ді вам. Пий­мо.

- Ну, чорт iз то­бою, не хо­чеш, як хо­чеш. Хо­ма ви­пив душ­ком пи­во i ки­нув склян­кою об зем­лю.

На бренькiт скла при­бiг на­ля­ка­ний Мен­дель.

***

Було якесь свя­то. Га­фiй­ка си­дi­ла на призьбi за ха­тою. Бi­ля нiг її кру­жи­лись ку­ри i со­ко­та­ли, допо­ми­на­ючись їжi. На призьбi ле­жа­ла роз­гор­не­на книж­ка.

- Агуш, агу­ша, йдiть со­бi пор­па­ти­ся по­пiд ти­ном… про­га­ня­ла їх Га­фiй­ка. Ну, чо­го со­ко­че­те, дур­нi? А ти чо­го, зо­зу­ляс­та, ви­тя­гаєш шию та заг­ля­даєш до рук? Я вже то­бi да­ва­ла їсти. Вам тiльки аби їсти, дур­нi. Сер­диш­ся, що та­ке ка­жу? А от пос­пи­тай Мар­ка, пос­лу­хай, що ро­зум­нi лю­ди ска­жуть. Вiн би вам ска­зав: дур­нi, зро­ду-звi­ку дур­нi. Вам да­ють жменьку пшо­на, а за­би­ра­ють всi ва­шi яй­ця або рi­жуть вас на юш­ку. А ти, пiв­ню, по-дур­но­му трi­паєш кри­ла­ми, хра­б­руєш. Ко­ли б ти був та­кий смi­ли­вий, як Мар­ко, ти не дав би своїх дi­тей про­да­ва­ти па­нам на пе­че­ню. А мо­же, нi? Ну, та ти пi­вень, а Мар­ко орел. Ти пос­лу­хав би, що вiн ка­же… Вiн ка­же… Та що ти тя­миш, ти нi­чо­го не роз­бе­реш… Бо ко­ли б ти був ро­зум­нi­ший, ти по­ба­чив би, що й лю­ди та­кi, як ку­ри… Ну, чо­го куд­ку­да­чеш, бi­ленька? Чо­го смiєшся? Ду­маєш, я не знаю, що у вас доб­ре? Ду­маєш со­бi, що ти ко­хаєш, ко­го са­ма схо­чеш, а я му­шу вiд­да­ти­ся за Про­ко­па, бо ма­ти ме­не за нього сва­та­ють? Дур­на, дур­на… Та не­хай ме­не пе­чуть, не­хай рi­жуть… не­хай кра­ще за­ко­па­ють ме­не в зе­м­лю, чуєш ти, зо­зу­ляс­тенька! Ну, пiш­ла геть, ко­ли го­ло­вою кру­тиш, не­вiр­на! Не бiйсь, Мар­ко нi­ко­му ме­не не дасть… бо вiн орел… а над ним, знаєте, ку­ри, во­рон­ня то­го, во­рон­ня… ма­ло не зак­лю­ють… Ко­ли й лю­ди на йо­го, i ста­рос­та, i на­вiть та­то на­па­да­ються… а вiн доб­ра хо­че лю­дям. Не та­то, а Мар­ко… Чуй­те ж, ку­ри, який вiн доб­рий, Мар­ко мiй… за те йо­го па­руб­ки й дiв­ча­та страх люб­лять… i слу­ха­ють… А ти ку­ди, прок­ля­тий? Агуш! бач - нас­лi­див на книж­цi! Що ме­нi Мар­ко ска­же, як по­ба­чить на нiй пiв­ня­чi слi­ди? Ска­же: пi­вень бiльше на­чи­тав, нiж ти… Ну, те­пер усi гетьте, агу­ша, бо ме­нi тре­ба чи­та­ти. При­су­ну­ся ближ­че до со­неч­ка, хай i во­но заг­ля­да в книж­ку, хай i во­но чи­тає… Ну, ра­зом!..

***

З по­го­дою щось дi­яло­ся. Вес­на сто­яла су­ха i вiт­ря­на. По го­ро­дах усе сох­ло, хлi­ба на по­лi не рос­ли, по шля­хах но­си­лись цi­лi хма­ри ку­ря­ви. Лю­ди, мов ка­ня, про­ха­ли до­щу, бо все вi­щу­ва­ло го­лод. Цi­на на хлiб рап­том пiдс­ко­чи­ла, i це так стур­бу­ва­ло Ма­лан­ку, що во­на що­но­чi ба­чи­ла по­га­нi сни. За­те чим гiр­ше бу­ло навк­ру­ги, чим бiльше на­дiї хлi­бо­ро­бiв в'яли, тим бiльш Анд­рiя опа­но­ву­ва­ли мрiї про фаб­ри­ку. Як Ма­лан­цi до­ро­ге бо­рош­но, так Анд­рiєвi сни­лась фа­б­ри­ка. Ча­сом вiн схоп­лю­вавсь се­ред но­чi i спро­сон­ня, з якимсь жа­хом в го­ло­сi, пи­тав Ма­лан­ку:

- Був свис­ток?

- Який свис­ток?

- Ну, фаб­ри­ка свис­та­ла? - сер­див­ся вiн.

- Опам'ятайся… то то­бi в го­ло­вi сви­ще, по но­чах тов­чеш­ся… бур­ча­ла ско­лош­ка­на Ма­лан­ка, по­зi­ха­ла, зiт­ха­ла i не мо­г­ла зас­ну­ти до ран­ня.

Андрiя жер­ла не­терп­ляч­ка. Вiн раз у раз бi­гав на руїни, щось об­мiр­ко­ву­вав, при­ки­дав, ви­ра­хо­ву­вав. По­то­му бi­гав по лю­дях, роз­пи­ту­вав, пус­кав по­го­лос­ки, i ко­ли во­ни знов до­хо­ди­ли до йо­го, знач­но змi­не­нi i бiльш рi­шу­чi, вiн ра­дiв, хва­лив­ся Ма­лан­цi i вi­рив. На­вiть до своїх зви­чай­них за­ро­бiт­кiв вiд­но­сив­ся вiн те­пер злег­ка i не шу­кав їх.

Маланка на­рi­ка­ла. Де­да­лi все труд­нi­ше i труд­нi­ше ста­ва­ло знай­ти якусь ро­бо­ту. Тра­ви по­го­рi­ли, по еко­но­мi­ях бiльш не най­ма­ли. Прис­ту­па­ючи до пе­чi, во­на прос­то ду­рi­ла, бо не зна­ла, що ва­ри­ти. При­вар­ку не бу­ло, вiч­нi по­зи­ки до­ку­чи­ли всiм i на­вiть Ма­лан­цi. Най­дуж­че сер­це бо­лi­ло в неї за Га­фiй­кою - та­ке мо­ло­де, єди­на ди­ти­на, i му­сить го­ло­дом млi­ти. Якимсь чу­дом во­на роз­до­бу­ва­ла для неї i при­но­си­ла пiд хвар­ту­хом ми­соч­ку ягiд або свi­жу па­ля­ни­цю. Анд­рiй рiд­ко звер­тав ува­гу на стра­ву - го­ло­ва йо­го бу­ла зап­ря­та­на фаб­ри­кою - але ча­сом i вiн од­со­ву­вав нiз­чим­ну юш­ку i по­чи­нав бур­ча­ти. Ма­лан­ка ча­ту­ва­ла на той мент. Во­на вся ски­па­ла ли­хою ра­дiс­тю i жбур­ля­ла йо­му в ли­це всю от­ру­ту, все шу­мо­вин­ня сво­го сер­ця.

В од­нiй ха­тi жи­ли два во­ро­ги, i хоч ко­жен з них по­ри­нав у влас­нi дум­ки i на­вiть тi­кав од дру­го­го, про­те до­во­лi бу­ло якоїсь дрiб­нич­ки - i злiсть тi­па­ла обо­ма, не­мов про­пас­ни­ця.

Одно їх єдна­ло - це згад­ка про те, що Гудзь ра­див най­ня­ти Га­фiй­ку.

- А ти ж що, плю­нув йо­му ме­жи очi? - до­пи­ту­ва­лась Ма­лан­ка, а са­ма, ос­мi­ха­ючись, ду­ма­ла: че­кай, че­кай, ось прий­де осiнь, то­дi по­ба­чи­мо.

- А я так роз­сер­дивсь, що ма­ло не по­бив Хо­му! їй-бо­гу!-хва­лив­ся Анд­рiй. - Та­ке ви­га­дав!..

***

- Ти що тут ро­биш?

Маланка вит­рi­щи­ла очi i зу­пи­ни­лась на по­ро­зi. На при­пi­ч­ку го­рiв тру­сок i ки­пi­ло гор­нят­ко. Анд­рiй ди­вивсь на во­гонь, весь чер­во­ний i за­хоп­ле­ний. Ма­лан­ка нес­по­дi­ва­но за­с­ко­чи­ла йо­го, i вiн ос­мi­хав­ся не­пев­ним, при­дур­ку­ва­тим ус­мi­хом. Ма­лан­ка прис­ту­пи­ла до пе­чi, од­су­ну­ла гор­нят­ко i за­зир­ну­ла в нього.

- Ти ри­бу ва­риш? - пос­пи­та­ла во­на на­ля­ка­ним го­ло­сом i вся по­по­лот­нi­ла.

Андрiй мет­нув­ся на мiс­цi, за­су­нув знов гор­нят­ко, об­ки­дав йо­го жа­ром i мовч­ки ос­мi­хав­ся.

- Чуєш, Га­фiй­ко, вiн ри­бу ва­рить!.. скрик­ну­ла Ма­лан­ка.

В го­ло­сi її чув­ся та­кий жах, на­че в гор­нят­ку що­най­мен­ше ва­ри­лось людське м'ясо.

- Здурiв! зду­рiв! Їй-бо­гу, зду­рiв… - кри­ча­ла Ма­лан­ка, бi­га­ючи по ха­тi, як на по­же­жi.

Вiдтак зу­пи­ни­ла­ся пе­ред Анд­рiєм, сплес­ну­ла ру­ка­ми i, не роз­ту­ля­ючи їх, ви­ди­ви­лась на йо­го зди­во­ва­ни­ми, пов­ни­ми обу­рен­ня i жа­ху очи­ма.

Вiн ри­бу ва­рить! Ли­на, що спiй­мав уран­цi! Та­ко­го си­то­го! Що ва­жив най­мен­ше чо­ти­ри хун­ти! Не вiд­нiс у двiр, не спро­дав па­но­вi! Ой, свiт кiн­чається! Та­ко­го ще й не бу­ло, вiд­ко­ли Анд­рiй ри­бу ло­вить. Во­ни нi­ко­ли не з'їли ще бi­ль­шої ри­би, яку вжи­ва­ють па­ни. За та­ко­го лин­ка мож­на б узя­ти зо два зло­ти, а вiн йо­го зва­рив!

Усе це, з пла­чем, вик­рик­ну­ла Ма­лан­ка Анд­рiєвi в спи­ну при булько­тi гор­нят­ка та пот­рiс­ку­ван­нi су­хо­го трус­ку.

Андрiй на­ма­гав­ся обер­ну­ти все в жарт.

- Не скиг­ли, ста­ра, сi­дай та по­поїж риб­ки. Не­ма м'яса, як сви­ни­на, не­ма ри­би, як…

I вiн од­нiс гор­нят­ко на стiл, та на­си­пав в мис­ку юш­ки.

- Трiскай сам, бо­дай ти не ви­ди­хав! Ми пух­не­мо з го­ло­ду, в ха­тi нi криш­ки хлi­ба, а вiн ри­бу ва­рить!

Андрiєвi бу­ло нi­яко­во; Ма­лан­ка ка­за­ла прав­ду, але йо­му так хо­тi­лось ри­би, юш­ка так при­над­но пах­ла, що нiзд­рi йо­го трем­тi­ли i роз­ду­ва­лись.

Сопучи i