Fata morgana - Коцюбинський

Андрiй пi­шов ог­ля­да­ти руїни. На по­жа­ри­щi, яке ще ку­ри­лось, по­па­да­лись цi­ка­вi. Бi­лий ди­мок лi­ни­во здiй­мав­ся над гру­зом за­ва­ле­них стiн, на­че па­ра у хо­лод з нiзд­рiв ху­до­би. В ши­ро­ких от­во­рах вi­кон бi­лi­ли кахльовi пе­чi, не­мов зу­би в ще­ле­пах кiс­тя­ка. Куп­ки бо­сих дi­тей пор­па­лись в теп­лiй зем­лi, зна­хо­дя­чи вся­кi улам­ки та дрiб­нi ре­чi, на­пiв­зот­лi­лi. Во­ни сва­ри­лись i би­лись, як го­роб­цi.

Андрiй ввiй­шов у гу­ральню. В тьмя­но­му свiт­лi сi­ро­го дня, що ли­лось крiзь дi­ри вi­кон та че­рез сте­лю, все зда­ва­лось чу­жим, чуд­ним, не по­дiб­ним до то­го, що бу­ло вчо­ра. Вчо­ра тут бу­ли ма­ши­ни, теп­лi, жи­вi, мiц­нi апа­ра­ти, що упи­ра­лись i не да­ва­лись, ко­ли їх би­ли. Сьогод­нi - во­ни ле­жа­ли ху­дi, спо­рож­нi­лi, скор­че­нi вдвоє, з про­би­тим бо­ком, ру­дi й об­лiз­лi. Мi­дя­нi тру­би прос­тя­га­ли безв­лад­но пок­ру­че­нi кiн­цi, сплю­ще­нi, зм'яклi, на­че здоп­та­нi киш­ки, i чер­во­на iр­жа од вог­ню вис­ту­па­ла на них кри­ва­вим по­том.

Андрiй ди­ву­вав­ся. Нев­же це вiн од­ною ру­кою мав си­лу за­в­да­ти за­лi­зу та­кi гли­бо­кi ра­ни? Вiн пе­ре­во­див очi од сво­їх рук на ма­ши­ни i тiльки здви­гав пле­чи­ма. Нев­же це вiн? Не чув уже злос­тi, як до­сi, во­на десь щез­ла за од­ну нiч. Йо­му на­вiть жаль ста­ло тих апа­ра­тiв, вiн так дов­го хо­див ко­ло них, на­че нянька бi­ля ди­ти­ни.

Андрiй сти­ха зiтх­нув i по­чув за­раз, що ко­ло нього щось во­ру­шиться.

Панас Канд­зю­ба сто­яв се­ред гру­зу, важ­кий i сi­рий, як ку­па пе­рет­лi­лої цег­ли.

- Геть все сплюнд­ру­ва­ли, обiз­вав­ся Анд­рiй.

- Хiба то ми?

Андрiй зди­ву­вав­ся.

- Як то не ми? А хто ж?

- Нечиста си­ла.

В очах Канд­зю­би бу­ла та­ка впев­не­нiсть i та­кий жах, що Анд­рiя мо­роз об­няв.

- Нiхто, тiльки не­чис­та си­ла. До гу­ральнi пiд'їзди­ли пiд­во­ди i вiд'їзди­ли пов­нi за­лi­за, цег­ли, обс­ма­ле­них ба­лок.

- Розберiм все, зрiв­няй­мо з зем­лею, го­во­ри­ли один од­но­му лю­ди, але вже ог­ля­да­лись, якiсь не­пев­нi, i в за­не­се­них пу­гах над кiньми, i в пос­пiш­нiм гур­ко­тан­нi ко­лiс чу­лась три­во­га.

Пiд ве­чiр по се­лу ро­зiй­шло­ся, що йдуть ко­за­ки. Хто пус­тив по­го­лос­ку, звiд­ки во­на узя­лась, нiх­то доб­ре не знав. Опо­вi­да­ли тiльки, що бу­дуть тру­си­ти, а в ко­го знай­дуть - той не ми­не розст­рi­лу.

Видимо, це спра­ва па­ни­ча Льольо. Пус­ти­ли жи­вим, а те­пер лю­дям бi­да. Тре­ба бу­ло зра­зу за­би­ти, а то­дi вже па­ли­ти. Та пiз­но. Ра­ди не­ма.

- Що дi­ять? Як ря­ту­ва­тись?

Лихо так зне­нацька пiдк­ра­лось i так нес­по­дi­ва­но впа­ло, що нiх­то на­вiть не ва­жив­ся ду­мать, чим за­по­бiг­ти. Звiст­ку прий­ма­ли, як спо­дi­ва­не щось, як щось не­ми­ну­че, як по хо­ро­бi смерть.

Деякi, прав­да, ма­ли на­дiю об­ря­ту­ва­тись. Во­ни ниш­ком ски­да­ли в став заб­ра­те за­лi­зо, або хо­ва­ли в зем­лю, що в ко­го ли­ши­лось. Та хi­ба се по­мо­же? Хi­ба, як що до чо­го, не ви­ка­жуть лю­ди?

Проте нiч ми­ну­ла спо­кiй­но, а яс­ний хо­лод­ний день i зов­сiм зас­по­коїв се­ло.

Хтось ви­га­дав, вид­ко. За що б ма­ли ка­ра­ти, ко­ли навк­ру­ги бу­ло те са­ме. Скрiзь по­па­ли­ли i роз­би­ли па­нiв, бо та­ке пра­во нас­та­ло.

Минало з по­луд­ня, а в се­лi ти­хо, не­ма нi­чо­го. Про­кiп ха­зяй­ну­вав на панськiм по­лi, орав на зяб, кiн­чав пiз­ню сiв­бу. Ро­бо­та iш­ла своєю чер­гою - пан не вер­тав­ся од­би­рать зем­лю, па­нич Льольо теж, вид­ко, не мав охо­ти ди­ви­тись на по­жа­ри­ще. Скрiзь бу­ло спо­кiй­но i по­го­лос­ки гас­ли. Нiх­то їм бiльше не вi­рив.

Минула i дру­га нiч. Тi, що пов­ки­да­ли у став доб­ро, те­пер жал­ку­ва­ли.

Однак но­ви­на впа­ла, як грiм з яс­но­го не­ба. Те­пер вже на­пе­в­но. Олек­са Бе­зик їздив в мiс­теч­ко, але з до­ро­ги вер­нув­ся. В се­ло Тер­нiв­ку при­бу­ло вiй­сько. Зiг­на­ли лю­дей, ко­го по­ст­рi­ля­ли, ко­го по­ру­ба­ли, iн­ших заб­ра­ли в го­род.

Трусять, в'яжуть i б'ють.

- Ждiть i до нас. Те­пер не­ми­ну­че.

Тепер не­ми­ну­че. Се бу­ло яс­не.

Панас Канд­зю­ба дов­го, упер­то чу­хав за ву­хом.

- То се i нас пост­рi­ля­ють?

Його на­ля­ка­нi очi, пов­нi не­ро­зу­мiн­ня, на­да­рем­не шу­ка­ли пiд­мо­ги.

Олекса Бе­зик на­че нi­чо­го не знав. Вiн здвиг­нув пле­чи­ма.

- Я не па­лив, ме­нi нi­чо­го не бу­де.

- Хiба ти з на­ми не був?

- Я? Бо­ро­ни бо­же. Я си­дiв вдо­ма.

- Отак. Я ж те­бе ба­чив на влас­нi очi.

- Кого? Ме­не? Хай то­му по­ви­ла­зять, хто ме­не ба­чив. Сам пi­д­па­лив, а ка­же на дру­гих.

- Я пiд­па­лив? А ти до­ка­жеш?

- А до­ка­жу.

Винуватих не бу­ло. Од­нi ски­да­ли ви­ну на дру­гих, а тi на iн­ших. Ви­хо­ди­ло так, що всi бу­ли вдо­ма, а ко­ли хто й за­бiг на гу­ральню, то тiльки на те, щоб по­ди­ви­тись. Ко­му ж не вда­ва­лось за­тя­тись, той всiх ви­ну­ва­тив. Усi роз­би­ва­ли, гра­бу­ва­ли й па­ли­ли. Се­ло ви­ну­ва­то, се­ло бу­де i од­вi­ча­ти. Але се­ло не хо­тi­ло. До­ко­ри i свар­ки пi­дiй­ма­ли ста­ру во­ро­ж­не­чу, на­по­верх спли­ли за­бу­тi крив­ди й грi­хи. Спо­кiй­нi­шi всiх га­му­ва­ли. Цитьте. Нi­чо­го не бу­де. Те­пер на­ша си­ла i на­ше пра­во.

В по­луднє од пе­реїжджих по­чу­ли про Осьма­ки. Там ко­за­ки пiд­па­ли­ли се­ло, бо лю­ди не схо­тi­ли ви­ка­зать ви­ну­ва­тих. Се­ло го­рить.

Тодi пiш­ли на­рi­кан­ня. За що всiм ги­нуть? Хi­ба не Хо­ма пiд­мов­ляв? Не вiн скли­кав на­род? Хо­ма i Анд­рiй. Не ми­не ли­хо, вид­ко, й за панську зем­лю. По­ки не бу­ло Гу­щi, в се­лi був спо­кiй. Що тут ка­за­ти. Гу­ща i Про­кiп збун­ту­ва­ли на­род, во­ни у всьому вин­нi. Ка­за­ли - на­род­не пра­во, на­ша зем­ля, а те­пер - ко­за­ки.

Панас Канд­зю­ба хви­лю­вав­ся най­бiльше.

- А що? На моє вий­шло. Озуть па­на у пос­то­ли… от i озу­ли.

Пiд ве­чiр на се­лi по­явив­ся Пiд­па­ра. З то­го ча­су, як прий­шов ма­нi­фест, йо­го нiх­то не ба­чив, вiн на­че щез. Те­пер iшов спо­кiй­ний, ви­со­кий, пох­му­рий, не­мов тро­хи прис­та­рiв. Йо­го не зай­ма­ли. Нав­па­ки, ус­лiд йо­му зазд­ро ди­ви­лись.

- Такому нi­чо­го не бу­де. Вiн си­дiв ти­хо.

Його ува­жа­ли хит­рим, ро­зум­ним i обе­реж­ним.

Що ж те­пер ро­би­ти?

Тривога обiй­ма­ла се­ло. Пе­ре­ка­зам не бу­ло кiн­ця. Опо­вi­да­ли, що в Осьма­ках од куль ко­зацьких по­ляг­ли не тiльки до­рос­лi, а й дi­ти. Що не­до­би­тих скла­да­ли на вiз, як сно­пи, i так вез­ли в тюр­му. Крiзь щаб­лi во­за цi­лу до­ро­гу ка­па­ла кров. Що жiн­ки го­ло­си­ли так сильно, аж чут­но бу­ло на да­ле­кiм шля­ху. Що од пiд­па­лу по­го­рi­ла ху­до­ба i хлiб. Жах ма­лю­вав усе страш­нi­шi й страш­нi­шi кар­ти­ни. Од нес­по­кою лю­ди не мог­ли вси­дi­ти в ха­тi. Що тре­ба ро­би­ти? Як ря­ту­ва­тись? Хто знає? Бi­да не­ми­ну­ча. Уяв­ля­лись вог­нi, руїни i кров. Дi­ти сто­ро­жи­ли шлях за се­лом, най­мен­ший га­лас бу­див три­во­гу.

Звiсно, та­кий Хо­ма або Анд­рiй не ма­ли чо­го бо­ятись. Що ти з них вiзьмеш? Нi ко­ла, нi дво­ра. Хар­па­ки, злид­нi приз­ве­ли до бi­ди та й по­хо­ва­лись. Сьогод­нi спа­ли­ли гу­ральню, а завт­ра пiд­па­лять у ко­гось хлiб. Не­дур­но ка­же Пiд­па­ра: не жди доб­ра од