Fata morgana - Коцюбинський

Юрма й гу­ральня сто­яли нап­ро­ти се­бе, не­мов мi­ря­ли си­ли, не­мов ще рi­ша­ли, хто пе­ре­мо­же.

Мiж ни­ми рап­том з'яви­лась важ­ка, кост­ру­ба­та пос­тать Хо­ми.

- Чого жде­те? Па­лiть!

Вiкна па­ни­че­во­го до­му ку­ри­лись ди­мом. Во­гонь лiз по за­вi­сах, в'юнкий, ве­се­лий, i вже об­ли­зу­вав лут­ки знад­во­ру.

Безлиця у пiтьмi юр­ма здриг­ну­лась i пiш­ла на гу­ральню. Анд­рiй бiг по­пе­ре­ду. У лi­вiй ру­цi три­мав за­лi­зо, а пра­ва, без пальцiв, ви­со­ко здiй­ма­лась над го­ло­вою, на­че ко­мусь гро­зи­ла.

Ось апа­рат­на. Теп­ла, вся за­ви­та в за­лiз­нi тру­би, ко­ле­са, ма­ши­ни, на­че нут­ро жи­во­та, во­на тряс­лась, як в тряс­цi, i блис­ка­вич­но миг­тi­ла ши­ро­ким па­сом. На мить Анд­рiєвi нiзд­рi вхо­пи­ли знай­омий за­пах олiї, па­ри, су­хо­го жа­ру вог­ня­ної пе­чi - i пе­ред ним вста­ло йо­го ро­бо­че жит­тя, йо­го ка­лiцт­во. Ось як зiй­шли­ся во­ни - ма­ши­на i її жерт­ва. Анд­рiй по­чув на ру­цi од­рi­за­нi пальцi, i злiсть ту­ма­ном пiд­ня­лась йо­му до моз­ку. Вiн ки­нувсь на пас i збив од­ра­зу. За­хи­тав­шись, пас упав з свис­том плав­ким лi­ни­вим ру­хом, як мерт­ва га­дю­ка. Апа­рат­на вос­таннє здриг­ну­лась i ста­ла, а ма­хо­ве ко­ло зак­ру­ти­лось в та­ко­му ша­ле­но­му льотi, що, зда­ва­лось, пiд­хо­пить з со­бою й ма­ши­ну. Па­ро­вик теп­ло i важ­ко дих­нув, спов­не­ний си­ли. Чор­нi блис­ку­чi бо­ки йо­го дра­ту­ва­ли Анд­рiя. Йо­му хо­тi­лось би­ти сю си­ту, глад­ку ско­ти­ну, по­чуть, як зас­тог­не, крик­не, ско­нає, вiд­дасть ос­таннє ди­хан­ня. Вiн збив ма­но­метр i уда­рив за­лi­зом по бо­цi. По­то­му пус­тив па­ру в свис­ток. I ко­ли па­ро­вик скрик­нув тим са­мим кри­ком, яким бу­див Анд­рiя ма­ло не цi­ле жит­тя, кри­ком, що зблизька ви­да­вавсь гост­рим i блис­ку­чим, як ши­ло, лю­тiсть од­ня­ла у нього пам'ять, свi­до­мiсть i ро­зу­мiн­ня. Вiн бив ма­ши­ну що бу­ло си­ли, по­ма­гав пра­вою лi­вiй ру­цi, кру­тив го­лов­ки гай­кам i ла­мав все, що вда­ва­лось зла­ма­ти. За­був на­вiть про не­без­пе­ку. Вiн не ба­чив, що дi­ялось навк­ру­ги, всiх тих сви­ток, жов­тих ко­жуш­кiв, бо­рiд i во­лос­ся, злiп­ле­них по­том, га­ря­чих очей, на­пiв­бо­же­вiльних, по­ра­не­них рук, не чув то­го ку­ван­ня за­лi­за в за­лi­зо, пе­кельної куз­нi, що все пе­ре­ку­ва­ти хо­тi­ла в нi­що, що пра­цю­ва­ла, як нев­га­ва­ючий дух руй­ну­ван­ня, i спов­ня­ла лу­ною ти­ся­чi зву­кiв ви­со­кi стi­ни гуральнi.

Хома був всю­ди. Вiн, зда­ва­лось, за­був людську мо­ву i лиш, як жу­жiль од го­рiн­ня ду­шi, ви­ки­дав з се­бе:

- Бити! па­ли­ти!..

Де тiльки з'явля­лось йо­го об­лич­чя ста­рої ба­би, гли­бо­ко зо­ра­не плу­гом жит­тя, де па­дав лиш пог­ляд зе­ле­них очей, влад­ний i невб­ла­ган­ний, там дух руй­ну­ван­ня нап­ру­жу­вав жи­ли i змiц­няв си­ли в не­людськi.

Хома не чув уто­ми. Йо­го ру­ки, на­че за­лiз­нi клi­щi, кру­ти­ли мi­дя­нi тру­би i чим твер­дi­шi во­ни бу­ли, тим бiльшу роз­па­ля­ли охо­ту пе­ре­мог­ти. Об­дер­тi, у ра­нах, йо­го ру­ки дав­но об­ли­ва­ли­ся кров'ю, але вiн на­вiть не по­мi­чав. Знав тiльки, що му­сить роз­би­ти i пiд­па­ли­ти.

Нарештi! Пок­риш­ки з бряз­ком впа­ли з цис­терн, во­гонь торк­нув­ся спир­ту i лег­ка бла­кит­на хмар­ка вся поп­ли­ла над ним. Лю­ди збiг­лись ди­ви­тись. Си­ня­вий во­гонь, та­кий лег­кий i не­вин­ний, що, зда­ва­лось, пек­ти не мо­же, м'яко зги­нав­ся i роз­ги­нав­ся, на­че пла­вав по спир­тi, i тiльки ча­сом ви­со­ко здiй­ма­лась хви­ля з чер­во­ним греб­нем.

Невдоволений ше­пiт прой­шов по юр­мi. Се ж го­рить спирт! Нi­що iн­ше, а спирт! Бу­ло до­сад­но. На са­му згад­ку за­пек­ло у гор­лi, роз­ли­ва­лось теп­ло у гру­дях. На­що бу­ло па­ли­ти, не дав­ши на­вiть по­ку­шать. Те­пер нi па­ни­че­вi, нi лю­дям. Во­гонь же­ре.

Олекса Бе­зик ма­ло не пла­кав. Нев­же про­па­де?

Вiн хо­тiв ря­ту­ва­ти. Йо­му прий­шло на дум­ку, чи не мож­на за­черп­ну­ти спiдс­по­ду. Ад­же го­рi­ло лиш звер­ху. Вiн знай­шов ко­ря­чок i про­тис­нув­ся крiзь на­товп.

- Куди ти?

Його хо­тi­ли спи­ни­ти.

Але Бе­зик вже ро­зiг­нав­ся i су­нув ру­ку прос­то в во­гонь.

Синє по­лум'я хит­ну­лось, хлюп­ну­ло в чор­нi кри­си цис­тер­ни i впа­ло до­до­лу кiлько­ма вог­ня­ни­ми клуб­ка­ми.

- Ой, брат­цi, пе­че! - скрик­нув Олек­са.

У нього го­рiв ру­кав.

Се бу­ла спро­ба, нев­дат­на, прав­да, але, зда­ва­лось, мож­ли­ва. Во­гонь лиш звер­ху; пiдс­по­дом чис­тий, здо­ро­вий спирт, тре­ба тiльки дiс­та­ти.

Натовп зах­ви­лю­вав­ся.

Тц! тц! скiльки доб­ра за­ги­не!.. скiльки го­рiл­ки…

У ро­тi сох­ло, ду­ша про­си­ла хоч зак­ро­пи­тись, хоч раз ковт­ну­ти, хоч умо­чи­ти ус­та, су­хi од сма­ги. Роз­би­ти по­су­ду? Про­би­ти збо­ку? Дух спир­ту лос­ко­тав нiзд­рi, i спаз­ма­тич­ним ру­хом гор­ло ков­та­ло сли­ну.

Гарячi очi ма­ца­ли бо­ки цис­тер­ни, го­то­вi втяг­ну­ти в се­бе, ви­су­шить пов­ну по­су­ду, мiц­ну, не­дос­туп­ну, нак­ри­ту вог­нем. Юр­ма на­вiть за­тих­ла од бо­же­вiл­ля зга­ги, зли­та в од­но ба­жан­ня i в од­ну дум­ку. А пе­ред нею все ви­ще й пов­нi­ше па­ла­ли ча­шi, пов­нi вог­ню, як жерт­ви не­вi­до­мо­му бо­го­вi.

Раптом зза­ду по­чув­ся крик:

- Розступiться! дай­те до­ро­гу!

I не встиг­ли ще розс­ту­пи­тись, ко­ли крiзь юр­му про­ле­тi­ло щось мок­ре, все у рiд­ко­му бо­ло­тi, зах­лю­па­ло всiх i прос­то ки­ну­лось до вог­ню. На мент тiльки плиг­ну­ла пе­ред очи­ма чор­на фi­гу­ра, пiд­ня­та ру­ка i вже прос­тяг­ла лю­дям шап­лик вог­ню, що ку­рив­ся як сер­це, тiльки що вир­ва­не з гру­дей.

- Пийте!

Але як пи­ти?

- Лий во­ду! Дай­те во­ди…

Хтось при­нiс во­ду i хлюп­нув нею в шап­лик.

Вогонь при­тих, зiг­нув­ся, дих­нув вос­таннє й ско­нав.

- Ура! го­рiл­ка!

Руки здiй­ма­лись i прос­тя­га­лись - трем­тя­чi, нап­рас­нi, з од­ним не­пе­ре­мож­ним ба­жан­ням швид­ше дiс­та­ти, вхо­пи­ти i одiр­ва­ти од чу­жих уст теп­ле про­тив­не пiй­ло.

- Давай! Сю­ди! Ли­шiть ме­нi! Бу­де, нам дай­те…

Тi, що сто­яли ближ­че до две­рей, не ма­ли на­дiї дiс­та­ти го­рiл­ки, їм тре­ба бу­ло са­мим роз­до­бу­ти. Во­ни бiг­ли в под­вi­р'я, ска­ка­ли в ка­лю­жу, як бу­ли в оде­жi, й ка­ча­ли­ся там в якiй­сь га­ряч­ко­вiй нес­тя­мi, щоб кра­ще змок­нуть i не бо­я­тись ска­ка­ти в во­гонь.

З гус­тої осiнньої мря­ки без­пе­рес­тан­ку ври­ва­лись в гу­ра­ль­ню i лiз­ли в во­гонь, на­че нет­ля на свiт­ло, ди­кi, на­пiв­лю­д­ськi фi­гу­ри, мок­рi, пок­ри­тi ко­рою рiд­ко­го бо­ло­та, з-пiд яко­го бли­ща­ли лиш очi.

Блакитнi вог­нi все роз­рос­та­лись i цвi­ли на вер­шеч­ках чер­во­ним, як хма­ри при схо­дi сон­ця. По об­лич­чях роз­ли­лись мерт­вi си­на­вi то­ни. А се­ред тi­ней од по­ла­ма­них труб i ма­шин, що з жа­хом би­лись по стi­нах, чор­нi за­бо­ло­че­нi лю­ди ска­ка­ли у ди­кiм тан­цi i чер­па­ли во­гонь з па­ла­ючих чаш:

- Хто хо­че? пий­те!

Дiм, де жив Льольо, вже до­го­рав. Па­да­ли бал­ки у прiр­ву от­во­рiв i роз­си­па­лись сно­па­ми трiс­ку­чих iс­кор. Гу­ральня рiв­но па­ла­ла, вся на­ли­та вог­нем, стi­ка­юча по­лум'ям в вiк­на i две­рi, як ра­на кров'ю.

Широкi кри­ла осiн­нiх хмар жев­рi­ли ти­хо над нею, прос­тер­тi в бе­зод­нi но­чi.

***

Другого дня скрiзь бу­ло ти­хо. Лю­ди хо­ди­ли в'ялi, спо­ро­ж­не­нi на­че, лi­ни­вi. Чор­ний за­дим­ле­ний ко­мин стир­чав на горб­ку за­мiсть гу­ральнi; ми­мо­хiть вiн при­тя­гу­вав очi, i бу­ло чуд­но, що око не упи­ра­лось, як до­сi, в стi­ни, а йшло ку­дись