Fata morgana - Коцюбинський

Де Льольо? Нiх­то не знав. Чи вiн ще тут, чи, мо­же, втiк, чи йо­го б'ють, чи тiльки лов­лять. Тi­ло на­ля­га­ло на тi­ло i зза­ду чу­ло на со­бi га­ря­чий вiд­дих, що гнав на­пе­ред. Пе­ред две­ри­ма зро­бив­ся тиск, а зни­зу все на­пи­ра­ли. Две­рi бу­ли замк­не­нi. Хо­ма бив в них пле­чем, i в гус­тiй пiтьмi, де не вид­ко бу­ло ли­ця су­сi­да, глу­хо гу­па­ли пле­чi, трi­ща­ли су­хi дош­ки. Рап­том две­рi по­да­лись, i щось вiй­ну­ло звiд­ти, як iз бе­зод­нi. Лю­ди хит­ну­лись впе­ред, у чор­ну пуст­ку.

- Постiйте, за­раз! - крик­нув Хо­ма.

Минула хви­ли­на.

I ста­лось чу­до, ко­рот­кий сон, од яко­го усi пос­лiп­ли. Еле­к­т­рич­не свiт­ло рап­том зал­ля­ло ве­ли­ку свiт­ли­цю, на­че мах­ну­ло срiб­ним кри­лом, i вiд­би­лось в по­мос­тi, в ря­дi ве­ли­ких дзер­кал, в зо­ло­тi рам. Бi­лi сер­пан­ки, як хма­ри на вес­ня­но­му не­бi, злег­ка гой­да­лись на вiк­нах, зе­ле­нi де­ре­ва схи­ля­лись над шов­ком меб­лiв, ета­жер­ки з цяцька­ми бли­ща­ли, як царськi вра­та, а три­но­гий ро­яль, мов чор­ний каз­ко­вий звiр, одк­рив ши­ро­ку па­щу i ска­лив до свiт­ла бi­лi здо­ро­вi зу­би. Ся змi­на бу­ла та­ка рап­тов­на, що схвильова­на юр­ма зас­тиг­ла i ли­ця зал­ля­ли усi дзер­ка­ла, лед­ве мiс­тя­чись в ра­мах.

Але Хо­ма од­ним ма­хом за­ма­зав кар­ти­ну.

Вiн вхо­пив кiл, за­мах­нувсь i спус­тив на ро­яль. А-ах!..

Триногий звiр хряс­нув i ди­кою га­мою струн, од жа­лiб­них до грiз­них, рев­нув пiд сте­лю. А ви­со­кi кiм­на­ти пiд­хо­пи­ли той рик i роз­нес­ли по всьому до­му. Лю­ди збу­ди­лись зi сну, ожи­ли, за­во­ру­ши­лись. Хви­ля бух­ну­ла че­рез две­рi у ха­ту i вда­ри­ла в стi­ни. То­дi рап­том впа­ли ко­ли на ти­хi во­ди дзер­кал i бриз­ну­ли з дзво­ном на по­мiст скал­ка­ми об­лич­чя, що там мiс­ти­лись.

А дiм все спов­няв­ся но­ви­ми. Ос­лiп­ле­нi свiт­лом, заг­лу­ше­нi дзво­ном би­то­го скла, во­ни на­ла­зи­ли з сi­ней, як оси з гнiзд, i на­ки­да­лись ос­лiп на все, що по­па­да­ло пiд ру­ки.

Бий все!

I на­ки­да­лись на все. На­ма­га­лись роз­дер­ти стiльцi за но­ги, а ко­ли не вда­ва­лось, би­ли ни­ми об зем­лю i на­сi­да­ли гру­дьми, як на жи­ву iс­то­ту. Мовч­ки, зцi­пив­ши зу­би. Кiл­ки змi­та­ли скло з ета­же­рок до­щем че­реп­кiв, шиб­ки пiд мо­лот­ка­ми оси­па­ли­ся з вi­кон, як з де­ре­ва цвiт. П'янi­ли. Хо­тi­ло­ся чу­ти лиш брязк, стук, трiск, пе­редс­мерт­не хри­пiн­ня кож­ної ре­чi, яка так са­мо тяж­ко ко­на­ла, як i жи­ва iс­то­та.

Про Льольо за­бу­ли.

А ро­яль не да­вавсь Хо­мi. Чор­нi блис­ку­чi бо­ки йо­го ко­ло­лись i за­па­да­лись за кож­ним ма­хом кiл­ка, але вiа все ще три­мавсь на но­гах, тiльки вив ди­ко, як звiр, стi­ка­ючий кров'ю.

Потривожений пил, що до­сi ти­хо спо­чи­вав в меб­лях, те­пер ку­рив­ся ди­мом та кру­тив­ся в по­вiт­рi, роб­ля­чи свiт­ло жов­тим i ка­ла­мут­ним. Все зли­лось в од­нiм бо­же­вiл­лi. Лю­ди пи­ли йо­го один в од­но­го з очей, з пе­редс­мерт­но­го жа­ху ска­лi­че­них ре­чей, з кри­кiв скла i ме­та­лу, з стог­нан­ня струн. Всi тi од­ла­ма­нi нiж­ки, пок­ру­че­нi спин­ки, че­реп­ки пiд но­га­ми, шмат­ки па­пе­ру, пуст­ка руїни - бу­ди­ли ще бi­ль­шу жа­до­бу ни­щить, ла­ма­ти, би­ти, i но­ги без тя­ми топ­та­ли зни­ще­не вже, а ру­ки шу­ка­ли но­во­го.

Андрiй од­ною ру­кою ла­мав га­луз­ки жи­вих рос­лин, роз­си­пав зем­лю з ва­зо­нiв. Ага! ти рос­теш! i упи­вав­ся хрус­тiн­ням горш­кiв пiд каб­лу­ка­ми.

Хома з пе­рек­рив­ле­ним ро­том, весь мок­рий, бли­щав од по­ту.

- Гуляйте, дi­ти! Прий­шов наш день.

Панас Канд­зю­ба сил­ку­вавсь до на­ту­ги пiд­ня­ти ве­ли­ку ша­фу, але не зва­жив сил. Во­на на­ва­ли­лась на нього i при­ду­ши­ла. Вiн кру­тив­ся пiд нею, крек­тав, во­лiк до вiк­на, йо­му по­мог­ли дру­гi. Ша­фа ляг­ла на вiк­но, за­дер­ла нiж­ки й бi­лий спiд, хит­ну­лась i щез­ла. Па­нас ви­су­нувсь у вiк­но, щоб чу­ти, як во­на хряс­не грудьми об зем­лю.

На под­вiр'ї, в осiн­нiй мря­цi, ки­шi­ли лю­ди, як гу­сiнь.

- Чого стоїте? Йдiть по­ма­га­ти. Те­пер нам во­ля.

Свiтлиця за­роїлась но­ви­ми людьми, що на­си­лу про­би­ра­лись че­рез ку­пи улам­кiв. Во­ни роз­си­па­лись скрiзь, по всьо­му до­мi i кож­ну кiм­на­ту спов­ни­ли гвал­том. Гу­па­ли кiл­ля i мо­лот­ки, на­че в ве­ли­кiй куз­нi, трi­ща­ли меб­лi i две­рi, скре­го­та­ло за­лi­зо, а скло дзве­лi­ло й дзве­нi­ло без­пе­рес­тан­ку i си­па­лось до­лi, як гру­шi з де­ре­ва в бу­рю.

Весь дiм тряс­ся од зой­ку, кри­чав на про­бi в по­рож­нi от­во­ри вi­кон до чор­ної мря­ки, що йо­го ото­ча­ла.

Одсувались ко­мо­ди i звiд­ти ви­ки­да­лись тон­кi со­роч­ки, та­кi чуд­нi i лег­кi, на­че пу­шин­ки, з свис­том дер­ли­ся ряд­на, лi­та­ли, мов па­ву­тин­ня, ме­реж­ки.

В ко­ва­ли­хи очi го­рi­ли, во­на тряс­ла глад­ки­ми бо­ка­ми, пор­па­лась в ку­пах i все кри­ча­ла:

- Не де­рiть всього! Ли­шiть ме­нi…

I зди­ра­ла з по­ла­ма­них меб­лiв шовк жов­тий, чер­во­ний, бли­с­ку­чий.

Панас Канд­зю­ба бi­гав по ха­тах, як на­вi­же­ний. З-за па­зу­хи виг­ля­да­ла у нього тон­ка жi­но­ча со­роч­ка без ру­ка­вiв, а ру­ки обе­реж­но три­ма­ли i при­тис­ка­ли до гру­дей ко­роб­ку з ста­рим iр­жа­вим за­лi­зом. Вiн сам не знав, ку­ди її дi­ти.

Олекса Бе­зик сяв. Вiн вря­ту­вав од пог­ро­му слоїк з со­лод­ким i при­ту­лив до сер­ця, на­че ди­ти­ну.

Хати вже бу­ли об­дер­тi, роз­би­тi, пе­ре­пов­не­нi пи­лом, як ди­мом, що прос­тя­гав ру­ки за вiк­на на хо­лод. На вiк­нах хи­ли­та­лись од вiт­ру по­дер­тi бi­лi за­вi­си, як пе­ре­би­тi гу­ся­чi кри­ла. Тiльки лам­пи та кан­де­ляб­ри ли­ши­лись цi­ли­ми i за­в­зя­то за­ли­ва­ли цi­лу руїну свi­том, до нес­тер­пу­чос­тi яс­ним.

Бруднi, на­че на лах­мiт­тя по­дер­тi лю­ди спи­ни­лись i ди­ви­лись, що б зни­щи­ти ще. Але нi­чо­го не бу­ло. Го­лi стi­ни ко­на­ли ос­тан­нiм ди­хан­ням од­дер­тих шпа­ле­рів.

В кут­ку Хо­ма ста­ран­но тро­щив ще прос­тий кух­ня­ний ос­лон­чик, бруд­ний, у по­ми­ях, на­по­ло­ви­ну згни­лий.

Андрiй торк­нув Хо­му за пле­че.

- Ну, а гу­ральня?

Хома пiд­няв на нього без­тям­нi очi.

- Як би­ти, то би­ти все.

I да­лi тро­щив не­до­би­тий ос­лон­чик.

- Годi, по­киньте, - кри­чав Анд­рiй. - По­ра па­ли­ти.

Хома оп­ри­том­нiв. Па­ли­ти? йо­го очi на мить спи­ни­лись i в них миг­нув на­че да­ле­кий вiдб­лиск по­же­жi.

- Палити? Да­вай.

Вони скла­ли на ку­пу пiд схо­ди улам­ки меб­лiв, нiж­ки стiльцiв, шмат­ки па­пе­ру i пiд­па­ли­ли.

- Тiкайте з до­му, го­рить! - кри­чав Анд­рiй.

Люди, як ми­шi, по­ки­да­ли по­кої i се­ред ди­му ска­ка­ли по схо­дах.

Андрiй зняв з кан­де­ляб­ра свiч­ку i пiд­па­лив за­вi­си. Во­гонь охо­че по­лiз по сер­пан­ках, i чор­нi от­во­ри вi­кон ще глиб­ши­ми ста­ли в чер­во­них рух­ли­вих ра­мах. Двi Анд­рiєвi тi­нi за­ме­та­лись на про­щан­ня по стi­нах i ра­зом з ним зник­ли.

Андрiй шу­кав Хо­му.

- Тепер гу­ральня. Чуєте, Хо­мо? гу­ральня, ка­жу.

Вони ос­тан­нi ви­бiг­ли з до­му.

Нiч сто­яла глу­ха, ще чор­нi­ша по свiт­лi. Але спо­дом во­на во­ру­ши­лась, жи­ла, двиг­тi­ла i хви­лю­ва­лась хви­ля­ми чор­но­го лю­ду, не­ви­ди­мим прип­ли­вом тiл.

Тiльки гу­ральня бли­ща­ла ря­дом ос­вiт­ле­них вi­кон та тре­м­тi­ла од ру­ху ма­шин, не­мов у ве­ли­ких кам'яних гру­дях, жду­чи чо­гось, три­вож­но ка­ла­та­ло сер­це.

Робочi по­ки­ну­ли пра­цю