Fata morgana - Коцюбинський

Олекса Бе­зик ра­див вер­ну­ти па­но­вi зем­лю. Все ж бу­де мен­ша ви­на.

- Ну, а гу­ральня?

Правда, її не збу­дуєш на­но­во. Чор­нi руїни гнi­ти­ли, як не­чис­те сум­лiн­ня.

Однi пи­та­ли, чи не кра­ще б вий­ти на­зуст­рiч вiй­ську з хлi­бом та сiл­лю, упас­ти в но­ги, ско­ри­тись. Дру­гi ра­ди­ли би­тись, не пус­тить ко­за­кiв.

Але все се бу­ло не те.

Один тiльки Пiд­па­ра спо­кiй­но хо­див мiж людьми i прис­лу­хав­ся, а йо­го очi, гли­бо­кi й су­во­рi, щось за­ми­ка­ли пiд на­ме­та­ми брiв.

Усiм зда­ва­лось, що Пiд­па­ра щось знає.

Але Пiд­па­ра мов­чав.

***

Вiд ко­го пiш­ла та дум­ка, хто пер­ший її по­дав, труд­но бу­ло ска­за­ти. Мо­же, Пiд­па­ра по­сi­яв своїм су­во­рим зо­ром, а мо­же, во­на са­ма зро­ди­лась i осi­ла гли­бо­ко в сер­цi, як ка­мiнь на дно. До­во­лi, що лю­ди мовч­ки її прий­ня­ли, як ос­та­н­ню на­дiю, як єди­ний ря­ту­нок. Не­хай кра­ще за­ги­не кiлька лю­дей, анiж цi­ле се­ло. Важ­ка таємна зго­да за­па­ну­ва­ла мiж людьми. На мить од­чи­нив­ся тай­ник, щось про­пус­тив i за­чи­нив­ся зно­ву. А в ньому, як сiм'я в жi­но­чо­му ло­нi, рос­ло щось i стиг­ло i па­да­ло тiн­ню на замк­не­нi об­лич­чя.

В осiн­нiй пуст­цi, що об­ля­га­ла се­ло, чу­лось зло­вiс­не ди­хан­ня яко­гось ли­ха, щось невб­ла­ган­не, не­ми­ну­че, жорс­то­ке i ви­ма­га­ло жертв.

У Пiд­па­ри пiд об­ра­за­ми свi­ти­лась лам­пад­ка. Свя­точ­ний наст­рiй обiй­мав ха­ту, лiг на об­лич­чя Пiд­па­ри. Вiн го­во­рив по­во­лi, важ­ко, на­че од­ра­хо­ву­вав гро­шi, i пе­ред людьми знов був дав­нiй Пiд­па­ра. На­род тов­пив­ся в ха­тi i в сi­нях. До нього прий­шли, вiн знов був пот­рiб­ний. То­дi як iн­шим страх од­няв ро­зум, зас­лi­пив очi, Пiд­па­ра не бо­яв­ся нi­чо­го. Вiн був як ске­ля се­ред роз­хи­та­них хвиль, що ма­ли на­дiю спи­ни­ти на нiй свiй бiг та знай­ти рiв­но­ва­гу. Вiн знав, щo ра­дить.

Панас Канд­зю­ба хи­тав го­ло­вою. Так, так. Не­хай при­хо­дить вiй­сько, ко­ли вже бу­де по всьому. Ви­ну­ва­тих не­ма. Са­ма гро­ма­да їх по­ка­ра­ла. То­дi не бу­де за що ка­ра­ти всiх. Не се­ло бун­ту­ва­ло, а тiльки при­вiд­цi. Ко­ли б не во­ни, бу­ло б спо­кiй­но. Хто зро­бив за­бас­тов­ку? Во­ни. Хто заб­рав еко­но­мiю в па­на? Во­ни. Хто гу­ральню спа­лив? Та­ки во­ни. А усiм нам ги­нуть за них? Рi­ши­тись ха­ти - та що там ха­ти - мо­же, й жит­тя.

Вiн хви­лю­вав­ся.

Пiдпара на­су­вав бро­ви.

- Тепер вiн панське бе­ре, а пож­дiть тро­хи - вiзьме i ва­ше. У те­бе, ска­же, є де­ся­тин­ка зай­ва, од­дай. Той склав яку сот­ню - рi­шай­ся гро­шей. За­бе­ре в ме­не, в те­бе, Мак­си­ме; а то­дi i в бiд­нi­ших. Вiд них жит­тя не бу­де.

Гаврило, Пiд­па­рин тесть, вплiв в си­ву бо­ро­ду жов­тий кiс­тяк ру­ки.

- Що там? Пост­рi­ля­ти та й вже.

Жорстоке сло­во, ки­ну­те впер­ше, заб­ряж­ча­ло, як нiж се­ред ти­шi.

Свiтлиця важ­ко за­мовк­ла. У мов­чан­цi зго­ди, що за­ту­ли­ла ус­та, страх ро­див под­лiсть.

Коли б не бу­ло чо­го за се?

Тодi ру­дий Мак­сим, ста­рос­та сiльський, ви­тяг з ки­ше­нi знак i по­че­пив на гру­ди.

- Я од­ві­чаю. Ось тут бо­ма­га. При­каз стреб­лять всiх бун­та­рiв. За се нi­чо­го не бу­де.

Одною ру­кою вiн бив се­бе по ки­ше­нi, дру­гою поп­рав­ляв знак.

I все бли­ща­ло на ньому: ру­де во­лос­ся, гус­те лас­то­вин­ня, чи­ще­на цег­лою мiдь.

А ко­ли так, то чо­го жда­ти. Зби­рай­те сход. Не­хай роз­су­дять…

***

Гола зем­ля, би­та кри­ла­ми вiт­ру, сi­рi­ла пiд олив'яним не­бом. Ря­да­ми за­мо­ре­них хат, бу­ден­них i неп­ри­вiт­них, ди­ви­лось се­ло на своїх ха­зяїв, що зби­ра­лись на сход. Iш­ли лi­ни­вi, сi­рi, важ­кi, на­че груд­дя яло­вої зем­лi, яка їх зро­ди­ла. Нес­ли свою зброю - од­вiч­нi руш­ни­цi, зв'яза­нi мо­туз­ка­ми, важ­кi iр­жа­вi обу­хи, люш­нi, дрюч­ки. Всiх їх гнав страх, звич­ка слу­ха­ти на­чальство. На сход скли­ка­ли всю "му­жеську плоть", а хто не прий­де, то­го че­ка­ла смерть. Жiн­ки ви­ряд­жа­ли чо­ло­вi­кiв з пла­чем, з го­ло­сiн­ням, як на той свiт. Хто знає, що бу­де? Ма­лан­ка не пус­ка­ла Анд­рiя.

- Не хо­ди. Щоб ще чо­го, бо­ронь бо­же, не ста­лось.

Андрiй не слу­хав.

- Я, па­не доб­род­зею, маю одз­на­ку од па­на, ме­нi своїх не страш­но.

- Хвались, хва­лись, Анд­рiй­ку, ка­лiцт­вом, ко­мусь во­но ду­же пот­рiб­не, - ши­пi­ла Ма­лан­ка, але й са­ма пiш­ла за ним.

I знов май­дан за­чор­нiв од на­ро­ду. Все­ре­ди­нi чо­ло­вi­ки, кру­гом, аж до ка­лю­жi, жiн­ки.

Змiшаний го­мiн глу­шив сло­ва Пiд­па­ри. Вид­ко лиш бу­ло, як вiн, ви­со­кий, в жу­па­нi, ма­хав ру­кою та зво­див ост­рiш­ки брiв. Кi­нець руш­ни­цi стир­чав у нього при бо­цi.

- Ой, бо­же, щось бу­де! - ля­ка­лась Ма­лан­ка.

- Погромникiв бу­дуть су­ди­ти…

- А ко­го са­ме?

- Виказують лю­ди на Хо­му Гуд­зя, на Гур­чи­на Са­ву… Гля­дiть, щоб не бу­ло чо­го i Анд­рiю…

- Господь iз ва­ми, - жах­ну­лась Ма­лан­ка. - Мiй так са­мо був на гу­ральнi, як i ваш. То­дi пiв­се­ла до­ве­лось би су­ди­ти.

А са­ма вже трем­тi­ла: де той Анд­рiй?

Максим Манд­ри­ка, з знач­ком на гру­дях, хо­див мiж на­ро­дом.

- Усi прий­шли?

- Всi.

- Не прий­шов Бе­зик Олек­са.

- Я тут…

- Треба всiх за­пи­са­ти.

Але тiльки на­ла­дивсь, ко­ли до збор­нi вер­хи пiд'їхав на па­нськiм ко­нi Се­мен Ма­жу­та. Прив'язав­ши ко­ня, вiн прос­тяг­нув ру­ку Манд­ри­цi.

- Здоров, Мак­си­ме, маю дi­ло до те­бе.

Староста гля­нув на нього.

- Не варт ти моєї ру­ки. Ось то­бi, маєш…

I вда­рив Се­ме­на в ли­це.

Семен ото­ро­пiв.

- За що ти вда­рив? Ме­не гро­ма­да об­ра­ла.

Мандрика не встиг од­по­вiс­ти, як Пiд­па­ра вже встав мiж ни­ми i звiв руш­ни­цю.

- Розступiться там, за­раз!

Народ хит­нув­ся на­зад, на­че хлюп­ну­ла хви­ля, i рiв­но­час­но ах­ну­ли лю­ди й руш­ни­ця.

Завитий в сер­па­нок бi­ло­го ди­му, Се­мен зiг­нув­ся i схо­пив­ся за бiк.

- Ой, брат­цi, за що ж ме­нi та­ке?

Вiн хи­тав­ся i бо­же­вiльним оком шу­кав страш­ної роз­гад­ки на сi­рих об­лич­чях, що жи­вим му­ром на­хи­ля­лись з обох бо­кiв.

Там не бу­ло роз­гад­ки i не бу­ло на­дiї. То­дi звi­ря­чий жах пi­д­няв йо­го но­ги, i вiн ки­нувсь тi­ка­ти на­ос­лiп, схо­дя­чи кро­в'ю, що чер­во­ни­ла пальцi i стi­ка­ла здовж но­га­ви­цi на зем­лю.

Олекса Бе­зик дог­нав Се­ме­на i вда­рив зза­ду ко­лом. Ви­со­ке тi­ло зiг­ну­лось уд­воє, як скла­да­ний но­жик, i впа­ло на зе­м­лю.

Панас Канд­зю­ба був уже тут. Безв­лад­не тi­ло, ще теп­ле, що так по­кiр­но ляг­ло йо­му пiд но­ги, струс­ну­ло в ньому зне­на­висть, якої не чув до жи­во­го. Йо­го за­хо­пи­ло не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня зро­бить йо­му шко­ду, втоп­та­ти в зем­лю i зни­щить. Без пот­ре­би вiн вист­ре­лив в нього i на­цi­ляв­ся важ­ким чо­бо­ти­щем вда­рить пiд гру­ди.

- Доволi, го­то­вий! - обiз­вавсь Бе­зик.

Вони взя­ли за но­ги тi­ло Се­ме­на, од­тяг­ли до ба­юри i вки­ну­ли в во­ду.

Все ста­лось так нес­по­дi­ва­но й швид­ко, що лю­ди за­ка­ме­нi­ли.

Кров бу­ла про­ли­та. Од­на тiльки хви­ля од­дi­ля­ла ми­ну­ле од то­го, що ста­лось, а зда­ва­лось, що про­ми­ну­ла вiч­нiсть, що по­пе­реднє рап­том впа­ло у прiр­ву, що щось прор­ва­лось