Fata morgana - Коцюбинський

В ру­ках у нього вiч­но бi­лi­ла книж­ка. Вiн за­во­див у неї кож­ну на­род­ну ко­пiй­ку, кож­не стеб­ло. З се­ла при­хо­ди­ли лю­ди.

- Ну, як там еко­но­мiя на­ша?

Всiм бу­ло цi­ка­во, як ве­деться ха­зяй­ст­во, що уп­ра­ви­те­лi роб­лять. Що кра­ще - чи по­дi­ли­ти зем­лю мiж лю­ди, чи, мо­же, гур­том об­роб­лять по­ле i то­дi вже дi­ли­ти хлiб. Ма­лан­ка ма­ло не про­бi кри­ча­ла, щоб швид­ше дi­ли­ли. Всiм по­яс­ня­ли, во­ди­ли на тiк, на обо­ри, ра­ди­лись, на що ужи­ти бу­дин­ки.

- Тут би вар­то шко­лу зро­би­ти, - го­во­рив Про­кiп.

Але Гу­ща йшов да­лi.

- Школу маємо вже, зро­бiм кра­ще на­род­ний унi­вер­си­тет.

Люди прис­та­ва­ли на все, на шко­лу й на унi­вер­си­тет. Не­хай нав­ча­ються лю­ди, не все ж па­нам.

Панас Канд­зю­ба ди­вивсь на по­ле, що прос­тяг­лось од во­рiт i упи­ра­ло­ся в не­бо, i все зiт­хав. Йо­му бу­ло до­сад­но, що пан утiк, що вiн не по­ба­чить "па­на у пос­то­лах".

А по по­лю вiч­но блу­ка­ли якiсь фi­гу­ри i чор­нi­ли на сi­ро­му не­бi. То не­терп­ля­чi мi­ря­ли по­ле, щоб дiз­на­тись, скiльки прий­деться на ду­шу.

Маланка, за­ка­сав­ши спiд­ни­цю та вся зiг­нув­шись, мов чап­ля, пе­рес­тав­ля­ла но­ги по гле­юва­тiй рiл­лi.

***

Хома смi­яв­ся i по­га­но смi­яв­ся.

- Стережете панське доб­ро? Ха-ха! Пильнуй­те, пильнуй­те, щоб не про­па­ло. По­дя­кує пан, як по­вер­не на­зад. Аяк­же…

Зеленкуватi очi ска­ка­ли в нього, як жа­би по­над бо­ло­том.

- Вiн ду­ма один iз дру­гим, що як пан втiк, то вже й про­пав. Як­раз! Та­кий не зги­не. На­же­не ко­за­кiв пов­не се­ло та й шусть у теп­лу ха­ту. Спа­си­бi вам, лю­ди, що збе­рег­ли. На твоїй спи­нi за­пи­ше по­дя­ку. Нi, ко­ли хо­чеш ро­би­ти, то ро­би так, щоб вiн не мав охо­ти вер­та­ти, щоб йо­му пуст­ка смер­дi­ла. Ви­ку­ри ди­мом i вог­нем… Зрiв­няй усе з зем­лею, щоб бу­ло го­ле на­че до­ло­ня…

Хома ти­цяв гру­бим пальцем в до­ло­ню.

- О!.. Як до­ло­ня.

Тi, що їм сни­лись панськi ко­ро­ви, за­вiдськi гу­си та iн­ше доб­ро, ло­ви­ли Хо­ми­не сло­во.

Бо та­ки прав­да. Ко­ли б не ви­га­ду­вав Гу­ща, в них усе бу­ло б так са­мо, як у лю­дей. Ще чи дi­ли­ти­муть зем­лю, чи нi, хто йо­го знає, а тим­ча­сом яка ко­ристь лю­дям?

Андрiй здiй­мав ска­лi­че­ну ру­ку.

- Де ж прав­да? Нам та­ке роб­лять, а ми ж що їм за те?

I пог­ля­дав на гу­ральню. Йо­го дра­ту­ва­ло, що во­на ще сто­їть, гор­до пi­дiй­ма ко­мин i бур­ха без­жур­но ди­мом, на­че смi­ється.

- Пан втiк, а па­ни­ча Льольо на на­сiн­ня ли­ши­ли. Не­хай ку­рить, па­не доб­род­зею, го­рiл­ку. Хе-хе!

Хома сер­ди­то са­пав.

- Атож. Так i бу­де сто­яти, що з нею зро­биш?

Ну, Хо­ма знав, що зро­би­ти. В нього спра­ва ко­рот­ка:

- Спалити.

I те "спа­ли­ти" як вi­тер свис­тi­ло у нього в зу­бах. Бу­ло чу­до, що гу­ральня до­сi сто­яла. Тiльки му­ли­ла очi. Скрiзь по се­лах по­кiн­чи­ли з па­на­ми, скрiзь ди­ми­лись руїни, а тут - гу­ральня. Ку­ди не гля­неш - во­на. То ко­мин упа­де в око, то дим, як чор­ний куд­ла­тий змiй, трi­по­че в по­вiт­рi. По но­чах гу­де свис­ток та го­рять вiк­на, як вов­чi очi, i все так са­мо, як до­сi, на­че нi­чо­го не ста­лось. Що за ма­ра? Те­пер му­жи­че пра­во, не панське. Скрiзь пог­ро­ми­ли па­нiв, та й так ми­ну­лось. На­вiть сто­рон­нi смi­ються. Ко­ли б не Про­кiп, не Гу­ща - дав­но зро­би­ли б кi­нець. А па­нич Льольо? Яка ко­ристь од нього? Як ссав на­род­ну кров, так бу­де i да­лi сса­ти. Анд­рiя скрив­див, нев­же че­ка­ти, по­ки i дру­гим так са­мо бу­де?

Андрiй усiм жа­лiв­ся, але те­пер йо­го ру­ка зро­би­лась гас­лом.

- Дивiться, що роб­лять з на­ми в гу­ральнi!

Його бра­ли за ру­ку i уваж­но роз­див­ля­лись без­пальчий цу­р­па­лок, на­че ба­чи­ли впер­ше.

Панський пас­тух веш­тав­ся скрiзь, i скрiзь, де вiн з'являв­ся, йо­го зе­ле­нi очi во­ру­ши­ли на­род.

Навiть при­хильни­кiв Гу­щi.

- Хiба ми гiр­шi за дру­гих?

***

В се­ре­ду зна­ли, що се бу­де в чет­вер. Хо­ма хо­див од ха­ти до ха­ти…

- Як вда­рять у дзво­ни - ви­ходь. Хто не вий­де, бу­ду па­ли­ти.

Вiн був рi­шу­чий; вид­ко бу­ло, що вiн не жар­тує.

Пiзно свi­ти­лось про­ти п'ятни­цi свiт­ло, як в ве­ли­код­ну нiч. Лю­ди мовч­ки го­ту­ва­ли со­ки­ри, кiл­ки, за­лiз­нi ло­па­ти. Ди­тя­чi очi сте­жи­ли з пе­чi за кож­ним ру­хом стар­ших.

Часом, ко­ли ло­па­та задз­ве­нi­ла, за­чеп­ле­на кимсь, або впав лом, усi жа­ха­лись. Що, вже? Се­ред нап­ру­жен­ня й ти­шi ча­сом рап­том здри­га­лось по­вiт­ря, не­мов од дзво­нiв.

- Тс! Ти­хо!!

Прислухались i, не вi­ря­чи са­мi со­бi, од­хи­ля­ли сi­неш­нi две­рi або ви­су­ва­ли го­ло­ви за по­рiг. Хо­лод­на дрiб­ненька мря­ка сi­ялась з не­ба. Бу­ло вог­ко, неп­ри­вiт­но i ти­хо. Зда­ва­лось - кiн­ця сьому не бу­де. Не­хай би вже вреш­тi по­да­ли знак, ко­ли се не­ми­ну­че. А мо­же, Хо­ма збре­хав, на­ля­кав­ся i нi­чо­го не бу­де? Вер­та­ли­ся в ха­ти, блу­ка­ли з кут­ка в ку­ток i ще раз об­див­ля­лись на­го­тов­ле­ну зброю.

Однак дзво­ни нес­по­дi­ва­но впа­ли. Мiдь струс­ну­ла осiн­ню мря­ку i роз­си­па­лась по всiх кут­ках. На­реш­тi! Всiм ста­ло лег­ше. Ви­хо­ди­ли з хат, зби­ва­лись в ку­пи i пос­пi­ша­ли. Збуд­же­нi рап­том з хо­лод­но­го сну, дзво­ни хрип­ло кри­ча­ли i гна­ли впе­ред вуз­лу­ва­тi фi­гу­ри, пок­ру­че­нi не­по­мiр­ною пра­цею, сю в од­но зли­ту з пiтьмою ма­су важ­ких лан­ту­ху­ва­тих тiл, скрив­ле­них нiг, твер­дих, як довб­нi, рук.

Перед гу­ральнею юр­ба спи­ни­лась. Ве­ли­кий му­ро­ва­ний дiм, де жив па­нич Льольо та мiс­ти­лась кон­то­ра, важ­ко сi­рiв на чор­но­му не­бi, хо­лод­ний, по­гас­лий, i тiльки од­но вiк­но тьмя­но свi­ти­лось, як око на­пi­водк­ри­те. За­те гу­ральня на­хаб­но смi­ялась ря­дом чер­во­них вi­кон i гор­до пах­ка­ла ди­мом.

Хома хо­див мiж людьми, ще не­рi­шу­чий, на­че не знав, з чо­го по­ча­ти. А бi­ля до­му був уже рух. Хтось бiг пiд стi­ною, зла­зив на схо­ди, i чут­но бу­ло, як грим­ну­ли две­рi. По­то­му вiк­но по­гас­ло i знов зас­вi­ти­лось. Дзво­ни хи­ли­та­ли дрiб­неньку мря­ку, би­лись i роз­ри­ва­лись, а в пiтьмi драг­лi­ла юр­ма. Рап­том од­чи­ни­ли­ся две­рi i звiд­ти по­чу­лось три­вож­не.

- Хто там? Чо­го вам тре­ба?

Се па­нич Льольо… се Льольо…

- Чого вам тре­ба?

Хома од­дi­лив­ся од юр­ми.

- Ага! Се ти? Нам те­бе й тре­ба. Хо­ди сю­ди! - i по­га­но на­ла­яв.

Маленька, са­мот­ня на сi­рiй стi­нi фi­гу­ра Льольо по­да­лась на­зад.

- Не пiд­ходь. Бу­ду стрi­ля­ти.

I за­раз пiд бу­дин­ком блис­нув на­че сiр­ник во­гонь, су­хо трiс­ну­ло щось i роз­ко­ло­ло важ­ким роз­ко­том нiч.

Юрма зав­мер­ла й осi­ла. Спо­ло­ха­ний.дух за­ко­ло­тив­ся на мент в по­рож­нiх гру­дях. Але Хо­ма йо­го пiд­няв.

- Го-го! вiн ще стрi­ляє! Бий йо­го… бий!.

Те "бий" опек­ло тi­ло, як пу­га, пiд­ня­ло но­ги i пог­на­ло без тя­ми впе­ред, в ру­хо­вi тiл, у вiд­ди­ху гру­дей, в на­тис­ку си­ли, що рап­том збу­ди­лась з дрi­мо­ти, як пiд кри­гою бу­диться рiч­ка.

Темнi сi­ни зас­тог­на­ли