Fata morgana - Коцюбинський

за нього. А дав­но прок­ли­нав зем­лю? Ну, та ми­ну­лось. Те­пер во­на доб­ра, не­пам'ятли­ва, те­пер у неї не­має сер­ця про­ти Анд­рiя. Са­ма зем­ля смiється до неї, по­дає го­лос. Он! як грає про­ти сон­ця ру­дою стер­нею.

Бiля збор­нi зiб­рав­ся весь мир.

Село спус­тi­ло. Са­мо­тою повз­ли мiж ха­та­ми бруд­нi до­ро­ги, на­че пла­зу­ва­ли чор­нi га­дю­ки, вi­тер скуб со­ло­му по стрi­хах, а на роз­ри­тi го­ро­ди спус­ка­лись хма­ри во­рон.

Якась ба­ба, ви­лiз­ши з ха­ти, три­ма­лась за стi­ни i сер­ди­то кри­ча­ла в пуст­ку:

- Де лю­ди? Го­рить що? Га!

Нiхто не обiз­вав­ся до неї. Тiльки вi­тер сту­кав две­ри­ма по по­ки­ну­тих ха­тах, ко­ро­ви блу­ка­ли по дво­рах та гриз­лись со­ба­ки по­мiж ро­ями су­хо­го лис­ту.

Помалу на­род вер­тав­ся з збор­нi.

Двоє iдуть.

- Чув? Сво­бо­да, во­ля, а яка во­ля?

- Хiба я не знаю? Би­ти па­нiв.

- Я ро­зiб­рав од­ра­зу. Да­де­но во­лю, щоб чор­ний на­род стре­бив па­нiв. Кот­рий, зна­чить, жи­ве з людської пра­цi.

Баби:

- Як бу­дуть роз­би­ра­ти еко­но­мiю в па­на, я вiзьму тiльки ру­ду ко­ро­ву.

- А ме­нi ко­ли б па­ру гу­сей на розп­лiд. Та­кi хо­ро­шi гу­си…

- Буде що взя­ти. Не за­бе­ре­мо ми, вiзьмуть чу­жi, а пан та­ки ж наш…

- Звiсно. Не да­вай­мо нi­ко­му сво­го.

Парубки рап­том спов­ни­ли ву­ли­цю спi­вом.

Пiд ха­та­ми ба­га­тих во­ни спи­ня­лись, пi­дiй­ма­ли до­го­ри ко­рог­ву i на весь го­лос гу­ка­ли:

- Земля i во­ля!

Коли по­хо­ва­лись, не­хай хоч чу­ють. Це їм, як пе­рець со­ба­цi…

Гущу та Про­ко­па ма­ло не роз­ри­ва­ли. - Як во­но бу­де? Чи ско­ро дi­ли­ти­муть зем­лю? А куп­ле­ну зем­лю - чи за­бе­руть?

Марко хри­пiв на всi бо­ки, лед­ве всти­гав од­по­вiс­ти, а Про­кiп спо­кiй­ний, як завж­ди.

Маланка ло­ви­ла йо­го за по­ли.

- Прокопе, слу­хай ме­не… се я, Ма­лан­ка. По­че­кай­те ж бо, лю­ди, дай­те ска­за­ти. Чуєш-но, Про­ко­пе, щоб ме­нi од­рi­за­ли ближ­че, там, де пше­ни­ця ро­дить… Гля­ди, щоб не за­був… Чуєш, Про­ко­пе, га?

Вона зiг­ну­лась, су­ха i ма­ленька, за­хоп­ле­на вся од­ним не­пе­ре­мож­ним ба­жан­ням.

***

Кожний день нiс якусь но­ви­ну. Там еко­но­мiю ро­зiб­ра­ли до­щен­ту, там спа­ли­ли гу­ральню або са­хар­ню, в iн­шо­му мi­с­цi ру­ба­ли панськi лi­си, ора­ли зем­лю. I нi­чо­го за се не бу­ло. Па­ни тi­ка­ли, ник­ли пе­ред ли­цем на­ро­ду, як со­ло­ма в ог­нi. Щод­ня вi­тер при­но­сив свi­жi ди­ми, а лю­ди свi­жi опо­вi­дан­ня, i нiх­то бiльше не ди­ву­вав­ся. Вчо­ра се бу­ла каз­ка, сьо­го­д­нi дiй­снiсть, що ж див­но­го тут? Прав­да, гу­ральня па­ни­ча Льольо, еко­но­мiя па­на - му­ли­ли очi. Чо­го ще ждуть?

- Хiба ми за лю­дей гiр­шi? Уже ж рi­ши­ли.

Невдоволенi бу­ли, але верх бра­ли Гу­ща та Про­кiп.

Проте ве­чо­ра­ми дех­то зап­ря­гав ко­нi i по­рож­нем ви­ми­ка­в­ся на нiч з се­ла. Хо­ди­ли i пi­шi. Заст­ром­ля­ли со­ки­ру за по­яс, мi­шок пiд пле­че i тяг­ли че­рез по­ле в су­сiд­нi се­ла по па­н­ське доб­ро. Но­ча­ми по розг­руз­лих до­ро­гах без­пе­рес­тан­ку ко­ти­лись на­лад­но­ва­нi ху­ри мiш­ка­ми зер­на, кар­топ­лi, цук­ру. Тi, що ви­хо­ди­ли пi­шi, вер­та­лись кiн­но, на бас­ких ко­нях, або гна­ли пе­ред се­бе ко­ро­ву. На дру­гий день ви­сип­ля­лись до пiвд­ня, i лиш по ко­ле­сах, ума­за­них в кал, су­сi­ди зна­ли, що той чи iн­ший їздив вно­чi на здо­бич. Ча­сом дi­ти гра­лись но­ви­ми цяцька­ми, улам­ка­ми пля­ше­чок, руч­ка­ми од две­рей, або мо­ло­ди­ця ши­ла, на зазд­рiсть дру­гим, роз­кiш­ний очi­пок з шма­ти­ни, якою па­ни об­би­ва­ють стiльцi. Хо­ди­ла й Ма­лан­ка.

Вона лед­ве при­пер­ла мi­ше­чок му­ки, за­са­па­лась i стог­на­ла.

Андрiй уми­нав смач­нi па­ля­ни­цi та все хва­лив, але Ма­лан­ка не їла.

- Чому не їси? - ди­ву­вав­ся Анд­рiй.

- Не мо­жу. Чу­же во­но.

- Нащо ж ти бра­ла?

- Всi бра­ли, взя­ла i я.

Мука за­ва­жа­ла Ма­лан­цi, як мрець у ха­тi, во­на не зна­ла, ку­ди її дi­ти.

Багачi при­чаїлись, їх на­че не бу­ло в се­лi.

- Щось на­ших вер­хо­во­дiв не чу­ти, по­ля­ка­лись, си­дять по ха­тах, - смi­ялись лю­ди.

Але там, де їх бу­ло ба­га­то, во­ни не мов­ча­ли.

Панас Канд­зю­ба, вер­нув­шись од сест­ри з Пi­сок, опо­вi­дав:

- Приходжу в се­ло, день буд­нiй, а лю­ди до церк­ви. Спи­ни­ли й пи­та­ють - хто i чо­го, за чим прий­шов, до ко­го. Ог­ля­да­ють, на­че я зло­дiй. Ну, доб­ре. Шва­гер теж в церк­вi. Сест­ра лед­ве на но­гах встоїть, iде i за­то­читься, а очi чер­во­нi та ка­ла­мут­нi. Ах, бо­же… Що то­бi, ка­жу, сла­ба? А во­на в плач. - Не сла­ба, ка­же, бо­юся. Од без­сон­ня зве­лась. П'яту нiч не спи­мо, не га­си­мо свiт­ла, пильнуєм, щоб не здрi­ма­ти. Жде­мо, ко­ли прий­дуть. - Ко­го ж ви жде­те? - Го­ло­ти. Пе­ре­ка­за­ли, ждiть нас, бу­дем па­ли­ти. Щоб не бу­ло нi бiд­них, анi ба­га­тих, са­мi се­ред­нi. Страх бо­ре лю­дей. Ще вдень - нi­чо­го, вид­ко, хто йде, хто їде, а прий­де нiч - сте­ре­жем­ся. Вчо­ра вий­шов мiй на се­ло, вже сон­це сi­да­ло, ко­ли ска­че щось вер­хи. Вiн на дзвi­ни­цю за­раз, уда­рив в дзво­ни. У ме­не так сер­це i впа­ло. Се ж па­лiї. Збiг­ли­ся лю­ди, пос­тя­га­ли тих з ко­ней, зв'яза­ли i по­ве­ли на збор­ню. - Па­ли­ти хо­че­те нас? Бий їх! - Тi в крик. - Ми са­мi їде­мо, ка­жуть, за па­лi­ями, що пов­тi­ка­ли. - Нiх­то не вi­рить. Та вже цер­ков­ний ста­рос­та уря­ту­вав. Ко­ли б не пiз­нав, за­би­ли б на смерть. Роз­по­вi­дає сест­ра, а са­ма аж тря­сеться. Ах, бо­же…

А тут шва­гер прий­шов iз церк­ви. Кру­ги пiд очи­ма, вид­ко, змо­рив­ся. Ну, доб­ре. - Яке у вас свя­то сьогод­нi? - пи­таю.

- Свята не­ма, а лю­ди мо­ле­бень най­ня­ли, щоб од­вер­нув бог од ли­ха. Од­на на­дiя на бо­га…

Ну, си­ди­мо ми, роз­мов­ляєм про се, про те, а шва­гер й ки­в­не го­ло­вою, ку­няє. Сест­ра теж лед­ве про­де­ре очi, щоб ки­ну­ти до ме­не сло­во. Вже смерк­ло, - який те­пер день - по­ве­че­ря­ли ми, свiт­ло го­рить. По­ра б i спа­ти - не сплять. Вий­шов я з ха­ти - на се­лi свi­титься скрiзь, нiх­то не ля­гає… Ах, бо­же… Так якось мо­то­рош­но, страш­но ме­нi. А на­шi си­дять. Ше­берх­не пiд лав­кою ми­ша, а во­ни вже нас­тав­лять ву­ха. Не­ра­но, вже й пiз­нi ля­ги ми­ну­ли, не сплять. Чуємо - пiв­нi спi­ва­ють, а в вiк­но вид­ко, як се­ред но­чi бли­має свiт­ло скрiзь по се­лi. Ко­ли рап­том щось - лусь! Стрельнув хтось з руш­ни­цi. Так по се­лу й по­ко­ти­лось. Ну, доб­ре. Сест­ра при­ки­пi­ла до мiс­ця, тiльки ру­ка­ми вхо­пи­лась за гру­ди, а шва­гер зiр­вав­ся - i в сi­ни. Вхо­пив за­лiз­нi ви­ла i да­лi. А я за ним. Бi­жу i ба­чу, як з хат ви­бi­гає на­род, хто со­ки­ру три­має на­по­го­то­вi, хто ви­ла, а iн­ший руш­ни­цю. Ах, бо­же… Ку­ди бiг­ти? де? хто стрi­ляв? Ви­бiг­ли за се­ло, якiсь лю­ди сто­ять. Не пи­та­ли, а ки­ну­лись би­ти. Би­ли на смерть, ку­ди по­па­ло, аж по­ки не одiг­на­ли. До са­мо­го свi­ту нiх­то вже не спав, а