Fata morgana - Коцюбинський

Гострий ко­лю­чий смi­шок во­ру­шиться у гру­дях у Хо­ми, пiдс­ту­пає пiд гор­ло. Ха-ха!..

Попрацювали ру­ки i по­хо­ди­ли но­ги, по­ки зiб­ра­ли та­ке ба­гатст­во.

А ось од­на мить…

I не кiн­чає. Вiн на­че ба­чить - гро­ма­дять сi­но. Пан по­ход­жає, як чор­но­гуз. Наг­нув­ся, ткнув в по­кiс но­сом. "Доб­ре сiн­це, про­шу па­на?" - Як зо­ло­то чис­те... - Скла­дай­те ж, лю­ди, скла­дай­те, щоб дощ не зас­ко­чив, - i по­зи­рає на не­бо. Зак­лав ру­ки в ки­ше­нi, шта­ни на йо­му чор­нi, а курт­ка бi­ла - i знов за­ци­бав по лу­цi, як чор­но­гуз.

А смiх тан­цює в гру­дях.

Хома лi­ни­во за­су­ває ру­ку в ки­ше­ню i не вий­має.

Ще встиг­не.

Вiтер шу­мить по­мiж сто­га­ми, п'яний од ду­ху сi­на, хма­ри ля­га­ють в по­ко­си, нiч - на­че озе­ро в бе­ре­гах не­ба, а Хо­ма знов ба­чить: стоїть пе­ред па­ном еко­ном, на­гай при бо­цi. - Сей рiк бiльше маємо сi­на. - "Так, про­шу па­на, ста­не на зи­му, ста­не й про­да­ти".

- Стане й про­да­ти, - го­во­рить до се­бе Хо­ма.

Вiн обе­реж­но нас­ми­кав сi­на i пот­ру­сив. По­то­му вий­няв з ки­ше­нi сiр­ник.

Вiтер га­сить во­гонь, але Хо­ма наг­нув­ся, пос­та­вив даш­ком до­ло­нi й за­ди­вив­ся, як пе­люст­ка­ми тро­ян­ди за­ро­же­вi­ли у нього ру­ки.

Сiно не хо­че го­рi­ти. Трi­щить i ска­че до очей ди­мом. Це сер­дить Хо­му. Од­нак сi­но по­чи­нає го­рi­ти.

Тодi дi­ло­ви­то, спо­кiй­но Хо­ма вiд­хо­дить да­лi, пiд дру­гий стiг.

Блимне на мить бли­ща­ком i зно­ву зги­не у пiтьмi.

Скiнчив на­реш­тi.

Тепер вiн хо­че ди­ви­тись.

Ляга жи­во­том на ота­ву, кла­де го­ло­ву на до­ло­нi й че­кає.

Скирти чор­нi­ють ви­раз­но, на­вiть зап­лю­щив­ши очi, Хо­ма їх ба­чить. Ко­ли ж розп­лю­щує очi, сто­ги вже не тi: вкри­лись ди­ма­ми, i та­кi лег­кi, рух­ли­вi.

Дрiбнi вог­нi по­чи­на­ють гра­тись пiд ни­ми, як дi­ти в чер­во­них спiд­нич­ках. Во­ни ска­чуть по бо­ках i лi­зуть на­го­ру, а чор­на ма­са то гнеться пiд ни­ми, то ви­рос­те рап­том, на­че на­ма­гається зня­тись i по­ле­тi­ти.

Голова Хо­ми важ­ко ле­жить на до­ло­нях. Див­ний спо­кiй ллється по йо­го жи­лах, тiльки гли­бо­ко десь, на са­мо­му спо­дi у гру­дях, хро­бач­ком кор­читься смiх.

Стоги тим­ча­сом рос­туть. Дим роз­гор­тає кри­ла i по­ри­ває з со­бою во­гонь. Це вже не дi­ти в чер­во­них спiд­нич­ках, а щось ве­ли­ке, зав­зя­те, як звiр, що на­ма­гається ски­ну­ти з гру­дей ва­гу. Прос­тя­гає спiдс­по­ду ру­ки з си­нi­ми жи­ла­ми, ду­шить i пiд­гор­тає пiд се­бе, на­че вед­мiдь. Роз­зяв­ляє кри­ва­ву па­щу й же­ре. Рве зу­бом й лю­тує.

Стоги вже в'януть, осi­да­ють, а вiн все пирс­ка зiр­ка­ми, як сли­ною кiт, все ди­ха си­нiм вог­нем, хлю­пає по­лум'ям в бе­рег чор­ної но­чi.

Хома смiється. Смi­шок до­бувсь йо­му з гор­ла i по­ко­тив­ся по зморш­ках об­лич­чя, а вiд то­го Хо­мi лег­ше на сер­цi. Прий­шов во­гонь i на­че ви­пiк у гру­дях бо­лю­че мiс­це.

Вогонь!

Червоний, ве­се­лий, чис­тий.

Ще не­дав­но ле­жав вiн у тем­нiй ко­роб­цi, хо­лод­ний i не­по­мiт­ний, на­че Хо­ма на свi­тi, а те­пер мститься за людську крив­ду.

Гори, го­ри…

Каламутнi Хо­ми­нi очi теж ме­чуть iск­ри. Як­би мог­ли, во­ни б усе спа­ли­ли, усе спо­пе­ли­ли, - сi­но, хлiб панський, бу­дин­ки, са­му зем­лю об­ня­ли б вог­нем…

Бо во­но грiш­не… Все грiш­не на прок­ля­тiй зем­лi… Все грiш­не, тiльки во­гонь свя­тий. Аяк­же. Сам бог у гнi­ву ки­да во­гонь на зем­лю.

Ти зби­раєш своє доб­ро з людсько­го по­ту та слiз, з лю­д­сь­кої крив­ди, по­га­ниш зем­лю, а во­гонь впав - i де те все? Шу­кай у хма­рi, пор­пай­ся в по­пе­лi… Ха-ха!..

Лиха ра­дiсть на­ли­ває Хо­ми­не сер­це. Йо­му хо­четься вста­ти, крик­нуть, за­ре­го­та­тись, зiл­ля­ти ре­гiт з вог­нем. Але щось йо­го дер­жить, щось в'яже з вог­нем - i здається, що ко­ли вста­не або пе­рес­та­не ди­ви­тись, сто­ги по­гас­нуть i не бу­дуть го­рi­ти.

Стоги на­реш­тi ско­ри­лись. По­кiр­нi, ти­хi, во­ни рiв­но па­ла­ють, як свi­чi у церк­вi. Хма­ри ро­же­вi­ють на не­бi, а да­ле­чiнь трi­па чор­ни­ми кри­ла­ми на­че ка­жан.

На ося­яне по­ле впа­ли од ко­пиць тi­нi i по­лох­ли­во трем­тять. Навк­ру­ги ти­хо.

Сiно дот­лi­ває по­во­лi, i лиш ча­сом бух­не з трiс­ком снiп iс­кор, або вi­тер зiр­ве на­пiв­зот­лi­лий вi­хоть та роз­ме­че зiр­ка­ми.

Раптом да­ле­кий го­мiн до­лi­тає до Хо­ми. Пев­но, бi­жать ря­ту­ва­ти. Хо­ма ос­мi­хається кри­во.

Бiжiть, пос­пi­шай­те. Йо­му не хо­четься вста­ти. Бай­ду­же. Спi­й­ма­ють? Не­хай.

Голоси все ближ­че. Вже чут­но, як гей­ка­ють лю­ди, як од­ки­да­ють зем­лю по­зад се­бе ко­пи­та.

Тодi Хо­ма зво­диться вреш­тi. Роз­ми­нає за­ле­жа­не тi­ло i лi­ни­во, по­во­лi, весь кост­ру­ба­тий і чор­ний, вiд­хо­дить у пi­ть­му.

***

Збирали пiз­нi греч­ки, ко­ли в се­лi нес­по­дi­ва­но з'явив­ся Гу­ща. Йо­го не зра­зу впiз­на­ли. Вiн об­рiс бо­ро­дою, став стар­ший i на­че тро­хи чу­жий. Гу­щу прий­ня­ли доб­ре. Мiц­но i до­в­го па­руб­ки тряс­ли йо­му ру­ку, якось по-но­во­му ди­ви­лись в очi. На­вiть Анд­рiй вже був не той. Пот­рi­пав по пле­чах, пiд­морг­нув хит­ро i зас­мi­яв­ся.

- Що, по­по­си­дiв?

Мовляв, знаєм, за що.

Якось iнак­ше, нiж пер­ше, лю­ди го­во­ри­ли сло­во "по­по­си­дiв в тюр­мi, бiльше знає, нiж ми".

Його пи­та­ли - як? що? Що чу­ти про зем­лю, що по свi­тах го­во­рять, i т. iн­ше. Вiн був ба­жа­ний гiсть.

Гафiйка по­чу­ла про Мар­ка вiд Пiд­па­ри. Вiн сер­ди­то жа­лiв­ся: i так од го­ло­ти жит­тя не ста­ло, а тут ще Гу­щу пус­ти­ли.

Гущу?

В Га­фiй­ки спи­ни­лось сер­це. Чи доб­ре по­чу­ла?

Ледве дiж­да­лась, як смерк­не, i по­бiг­ла до­до­му. Але по до­ро­зi натк­ну­лась на Гу­щу.

- Марко!

Не тя­ми­ла, що прос­тя­гає до нього ру­ки.

Вони щи­ро об­ня­лись.

Так все ста­ло­ся нес­по­дi­ва­но й прос­то, не­мов тiльки вчо­ра розс­та­лись.

Гафiйка смi­ялась дзвiн­ким, ури­ва­ним смi­хом, мов на­мис­то ни­за­ла - са­ма не зна­ла, чо­го. Ру­ка Мар­ко­ва теп­ло ле­жа­ла на її ста­нi. Бо­ро­да лос­ко­та­ла чо­ло.

- Дивiться, а вiн з бо­ро­дою, як дiд…

Вони одiй­шли по­пiд вер­би. Га­фiй­ка бу­ла якась но­ва, про­зо­ра, стар­ша

- Ти ме­не не за­бу­ла?

- Нi, не за­бу­ла.

- Ждала?

- Ждала.

- А тим­ча­сом роз­ки­да­ла лис­точ­ки?

Голос у нього трем­тiв.

- Ти звiд­ки знаєш? Ав­жеж пiд­ки­да­ла. Знаєш, Мар­ку, не тi те­пер лю­ди, що пер­ше. I в нас бу­ла за­бастов­ка.

- Ов!

Гафiйка стра­шен­но гор­да.

- Аякже. Ба­га­чi так на­ля­ка­лись, так на­ля­ка­лись. Мiй ха­зя­їн хо­див, як нiч, на­вiть їсти по­ки­нув. Пок­ла­де лож­ку - не мо­жу, ка­же. I все боїться.

- А батько­вi тво­мiу i до­сi до­сад­но, що я не в Си­бi­рi?

Гафiйка вся стре­пе­ну­лась.

- Де там! Як ста­лось з та­том не­щас­тя - змi­ни­ли­ся зов­сiм. "Прав­ду, ка­жуть, го­во­рив Гу­ща"… Доб­ре, що ти прий­шов. Те­пер нам лег­ше бу­де…

- Кому се нам?

Тодi Га­фiй­ка роз­ка­за­ла Мар­ко­вi, як во­ни цi­лу зи­му зби­ра­лись, як Про­кiп при­но­сив з мiс­та книж­ки i лис­точ­ки, скi­ль­ки до них прис­та­ло на­ро­ду. На­вiть Про­ко­пiв дядько, Па­нас. "Роз­ка­жiть, ка­же, про тих де­мок­ра­тiв"…

Гафiйка роз­си­па­лась смi­хом на згад­ку про дядька Па­на­са.

- Такий ку­мед­ний!..